Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Тоді шаман урвав той писк і впав долілиць на килим, аж його біла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала під жарівницю.
— Що є? — стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись підвести голову, промимрив плаксивим голосом:
— Погана-погана, княз...
Богдан здавленим горлом наказав:
— Речи!
— Вбивай буде шаман княз...
— Речи! — повторив так само Гатило.
— Погана речи...
— Пощо?
— Дим іде вгору, а тоді падай... Погано речи дим... Заплутай дим і зав'язай дим... Нема побіда Гатило.
— Лжа є! — гаркнув Богдан і насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобітьми, поволі задкував до виходу й приказував:
— Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли він схопився на ноги й пірнув у ніч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тоді буркнув до Вишати:
— Давай сюди твого юдея.
Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плиті було намальоване коло, поділене через середину, й у кількох місцях рябіли якісь різи, пофарбовані в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим і сів, схрестивши ноги.
— Мовиш по-руському? — спитав Гатило.
— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по... '
— Ректи-ймеш по-руському, — перебив його князь. — Аби-м чув усе сам.
— Добре, добре, як волить Великий князь! — покивав довгим носом юдей. — Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидів навпроти, Великий княже.
Гатило сів на килимі. Юдей перекрутив плиту:
— Князева познака є «Г»? чи «Б»?
— «Г», сиріч Гатило.
— Тоді перекрутимо камінь отак.
Ворожбит налаштував плиту різою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю різнобарвних камінчиків, поторохтів ними, як допіру й калмацький шаман, і вивернув на плиту. Камінчики покотилися, деякі впали на килим, інші лягли біля кола та його знаків. Юдей подивився, вайкнув і сказав:
— Перекину завдруге.
— Пощо? — звів брови князь.
— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разів...
Юдей знову сипонув кольоровими камінчиками й, подивившись, удруге, згріб їх до кухлика:
— Ще раз...
По третій же спробі він злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:
— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай... Нехай Великий князь ліпше вижене мене, ніж я прорікати-йму йому таку долю...
— Я звелю повісити тебе, якщо не повідаєш мені правди, — тихо сказав Гатило.
— Вай, бідна голова моя...
— Речи! — гримнув Гатило.
— Вай... Коло твого знаку... Осе є «Г» по-юдейському... Коло нього зліворуч лежить синій шол, а справоруч — зелений... Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..
— Що жде мене взавтра? — тихо спитав князь.
— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повісити вбогого юдея, то я ліпше тобі все... Не гнівайся, світлий... Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога моя голова після сього... Ліпше було б за першим разом віщувати, вай-вай...
Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за річкою. Може, юдей і мав правду, бо на горбі з протилежного боку Мауріакуму горіло стільки вогнів, скільки Богданові ще не доводилося бачити в усіх ворожих таборах разом.
Коли Гатило зайшов до полотки, ні юдея, ні Вишати там уже не було, тільки в паркому повітрі й досі смерділо їдким чадом калмакового зілля, викликаючи в Гатиловій голові неприємні думки. Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову — нею він ніколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справді візьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..
Він гукнув челядників й послав зібрати всіх відьмаків, які тільки є серед раті.
— Русинських! — нагадав він. — І Вишаті речи, хай прийде.
Вишати челядник не знайшов, але відунів прийшло аж п'ятеро. Всі були старі й сивобороді, мов поважні чільники родів. І Гатилові чомусь почало здаватися, що сі відьмаки мусять порадувати його чи бодай утішити. Один з дідів, наймолодший, тримав за роги торішнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстаріший відун сказав:
— Чинити-ймемо требу тут, надворі. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третій перерізав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кілька разів метнувся в різні боки й упав.
— То є добре, — сказав старійший відун. — Лежить головою до річки. Там латини.
Коли з барана стягли скору, старійший розстелив її на землі й почав уважно вивчати. Але нічого не сказав, тільки бородою повів убік. Докруж зібралося чимало можів, які боялись навіть голосно дихати. Гатило спитав старійшого:
— Що повідала скора?
Відьмак обтер ніж об навої постолів:
— Не все на віку радіти, княже. Й почав розтинати білу тушу. Витягши печінку, він подивився до вогню й гримнув на можів:
— Не застуйте світла!
Можі розступилися, й старий сивобородий відьмак сказав:
— Печіння добре. Втішишся, княже.
— Що буде взавтра? Як утішусь?
— Те відають, сливінь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобі є того, що-м повідав? Гляньмо на серце.
Він дістав ще теплий круглий м'яз, і серце теж уселяло надію.
— Де варила?
Челядники принесли два великі й закіптюжені мідні казани й налляли їх водою. Відьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усі відійшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотілося.
Під опівніч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунічному морі й лягла набік, старійший відун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнім варивом, і декому від того свербіло в горлі, та ніхто й не подумав осквернити святу требу. Всі, хто знову посходився до княжої полотки, сиділи на охололій землі й пильно стежили за рухами відьмаків.
Давши м'ясові прохолонути, старійший склав його в одне варило, тоді всі п'ятеро всілися коло нього й почали відділяти м'ясо од кісток. Розімліла баранина була піддатлива, й найстаріший відун заходився ворожити по кістках. Богдан стояв над варилами й жадібно ловив кожне слово й кожен рух дідових вус і брів. Старійший відун промовляв, і Гатило то хмурнів з виду, то полегшено зітхав, то скреготав зубами, то знову зітхав, бо начувся багато й утішних, і прикрих, і радісних, і сумних слів.
Удосвіта ввесь руський табір уже був на ногах і, коли з-за лісу на довгому горбі зійшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох білих півнів, і він одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тільки з другого. То теж було знамення, й Гатило підніс угору скривавлений меч:
— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побіднику, вам урікаю сю кров, і хай буде так, як схочете ви, кому требили і вітці, й діди, й прадіди наші в землі Руській. Хай буде воля ваша!
Його слова було чути далеко, й можі стояли, слухали князевих слів і чекали зову. Нарешті загула довга мідна труба Великого князя, по ній озвалися труби інших князів та боляр. Гатило сів на свого сірого яблукатого й поправував униз. Сієї миті почулися труби та роги в римсько-готському стані. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возів, дійшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височів наїжачений списами ворожий табір, і простяг руку назад.
Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кінці, Гатило піднявся на стременах і далеко метнув її в бік ворога.
— Князь уже почав! — щосили гукнув до ратників старий конюший Вишата. — Потягнім, дружино, по князі!
