Привид - Несбьо Ю (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗
А коли вона спіймала оргазм, заціпеніла й уставилася на нього з отим парадоксальним, ображеним виразом обличчя, Харрі раптом пригадалися всі ті ночі, які вони провели разом, і він мало не розплакався.
Опісля вони викурили одну цигарку на двох.
— Чому ти не хочеш сказати мені, що ви живете разом? — спитав Харрі, роблячи затяжку і передаючи їй цигарку.
— Тому, що не живемо. Це... як тимчасовий захід. — Ракель похитала головою. — Не знаю. Я більше нічого не знаю. Мені треба побути на самоті, не бачити нікого й нічого.
— Він — добрий чоловік.
— В тім-то й річ, що він добрий чоловік. Мені потрібен добрий чоловік, то чому ж я не хочу собі доброго чоловіка? Чому ж ми такі огидно-ірраціональні, навіть коли чудово знаємо, що є для нас найкращим?
— Люди — це збочені й неповноцінні істоти, — сказав Харрі. — І нема на те ліків, тільки послаблення болю та втіха й забуття.
Ракель згорнулася біля нього калачиком.
— Що мені в тобі подобається, так це твій невгамовний оптимізм.
— Я вважаю своїм моральним обов’язком поширювати бадьорість та життєрадісність, кохання моє.
— Харрі.
— Що?
— Чи є шлях назад? Для нас?
Харрі заплющив очі. Прислухався до биття сердець. Її і свого.
— Назад — немає. — Він повернувся до неї. — Але якщо ти вважаєш, що в тобі ще лишилася часточка майбутнього, то...
— Ти не жартуєш?
— Це — типова постільна розмова. Хіба ж ні?
— Бовдур. — Вона поцілувала його в щоку, подала йому цигарку і встала з ліжка. Вдягнулася.
— Якщо хочеш, можеш залишитися у мене на другому поверсі.
Харрі похитав головою.
— Краще нехай буде так, як зараз.
— Але не забувай, що я кохаю тебе, — сказала вона. — Ніколи не забувай. Що б там не трапилося. Обіцяєш?
Харрі кивнув. Заплющив очі. Двері зачинилися так само тихо, як і першого разу. Потім розплющив очі. Поглянув на годинник.
Краще нехай буде так, як зараз.
А що ще він міг вдіяти? Повернутися з нею до Гольменколлена, щоби Дубай насамкінець вистежив його там? Втягнути Ракель у це протистояння так само, як він втягнув отоді, у випадку зі Сніговиком? Тепер він усе зрозумів, тепер він знав, що вони стежили за ним з першого ж дня. Передавати запрошення Дубаю через його товкачів було зайвим кроком. Вони знайдуть його раніше, аніж він знайде їх. А потім вони знайдуть Олега.
Тому єдиною його перевагою було те, що він міг вибирати місце. Місце злочину. І він вибрав його. Не тут, у «Плазі», бо тут він лише для того, щоби хоч трохи передихнути, поспати дві-три години і зібратися з думками. Місце, яке він вибрав, — це готель «Леон».
Харрі поміркував: а чи не звернутися до Хагена? Чи Бельмана. Пояснити їм ситуацію. Але тоді в них не буде іншого виходу, як заарештувати його. Та навіть якщо він до них не звернеться, то поліція досить швидко складе докупи три описи, отримані від бармена з Квадратурен, від охоронця з цвинтаря Вестре та від бабці з вулиці Мадсеруд. Чоловік близько двох метрів зростом, у лляному костюмі, зі шрамом на щоці та забинтованими шиєю й підборіддям. Невдовзі поліція оголосить Харрі Холе в розшук. Тому треба було поспішати.
Він зі стогоном підвівся і розчинив гардероб.
Надів напрасовані труси та сорочку з гравцем у поло. Поміркував, чи варто вдягати джинси «Армані». Похитав головою, стиха вилаявся і таки вбрався натомість у свій костюм. Потім витягнув з полиці для капелюхів велику тенісну сумку. Ганс Крістіан пояснив йому, що то була єдина його сумка, яка мала достатньо місця для гвинтівки.
Харрі накинув її на плече і пішов. Двері позаду нього зачинилися зі звуком, схожим на тихенький поцілунок.
32
Не знаю, чи можна точно сказати, коли і як трон перейшов із рук в руки. Коли і як віолін захопив владу і став панувати над нами, а не навпаки. Все пішло коту під хвіст: і оборудка, яку я хотів запропонувати Ібсену, і хитра комбінація на Альнабрю. А тут іще Олег впав у депресію, носився зі своєю понурою російською мармизою і все бубнів, що життя без Ірен втратило для нього сенс. Через три тижні ми вкололися на більшу суму, аніж заробили, працювали під кайфом і знали, що невдовзі все піде шкереберть. Але навіть тоді усвідомлення неминучої катастрофи важило для нас значно менше, аніж можливість іще раз вколотися. Звучить, як банальне кліше, а це і є банальне кліше, але саме так воно й буває у житті. Так до біса просто і так нестерпно. Гадаю, можу з упевненістю сказати, що ніколи в житті не любив жодну людську істоту, ну, по-справжньому не любив. А от у віолін я закохався нестямно й безнадійно. Бо тоді, як Олег вживав віолін, щоби притупити біль свого розбитого серця, я використовував це зілля за його прямим призначенням: бути щасливим. Кажу те, що є, без перебільшення: до всирачки щасливим. Віолін був кращим за харчі, секс, сон і — я не жартую — кращим за саме дихання, за саме життя.
І саме тому мене аж ніяк не шокувало те, що одного вечора після розрахунку Андрій відвів мене убік і сказав, що старий серйозно стурбований.
— Я в нормі, — запевнив я його.
Андрій пояснив, що коли я не візьму себе в руки і з наступного дня не стану виходити на роботу з ясною головою, то мене силоміць згребуть в оберемок і здадуть до реабілітаційного центру.
Я розсміявся. Сказав, що не знав, що наша робота має такі побічні соціальні блага, як оздоровчі процедури і таке інше. А нам з Олегом забезпечать у старості зубні протези та пенсію чи ні?
— Олегу — забезпечать.
Я по його очах більш-менш добре збагнув, що він мав на увазі.
Але наразі зав’язувати з віоліном я не збирався. І Олег також не збирався. Тому нам було начхати на Андрієве попередження. Наступного вечора ми були під таким кайфом, що нам море було по коліно. Продали половину нашого запасу, забрали решту, поцупили авто і подалися до міста Крістіансанд. Увімкнули на повну потужність довбаного Френка Синатру, оту його пісню, що називається «Є у мене все, чого нема». І це було правдою: ми дійсно не мали нічого, навіть довбаного посвідчення водія. Я почав співати, а наприкінці й Олег заспівав, але сказав, що лише для того, аби не чути Синатру й мене. Ми реготали й пили тепле пиво, і все було класно, як у старі добрі деньки. Потім зупинилися в готелі «Ернст», який виявився не таким уже й нудним, як його назва, але коли ми спитали реєстраторку, де тут тусуються наркоділки, то у відповідь та витріщилася на нас, як баран на нові ворота. Олег розповів мені про міський фестиваль, але один бовдур примудрився той фестиваль зіпсувати. Йому страшенно хотілося виставити себе великим знавцем у проведенні святкових заходів, і він замовив виступи груп настільки відомих, що насамкінець у нього забракло грошей оплатити їхній приїзд та виступ. Одначе доброчесні місцеві християни стверджували, що перед тим фестивалем половина населення міста віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти регулярно запасалася наркотиками. Але нам не вдалося знайти жодного клієнта; потинявшись у вечірній темряві в пішохідній зоні, ми зустріли лише одного — одного! — бухого чувака, а також чотирнадцять учасників молодіжного християнського хору, які поцікавилися, чи не хочемо ми познайомитися з Ісусом.
— Якщо він вживає віолін, то чом би й ні? — відповів я.
Але виявилося, що Ісус віоліну не вживає, тож ми повернулися до нашого номера в готелі і вкололися на добраніч. Не знаю чому, але ми вешталися по всіляких закапелках. Нічого не робили, тільки кололися, кайфували й співали Синатру. Одної ночі я прокинувся — а наді мною стоїть Олег. В руках він тримав довбаного пса. Сказав, що його розбудило вищання гальм під вікнами, він визирнув у вікно — а там на вулиці лежить оцей собака. Я зиркнув на тварину, і мені не сподобався її вигляд. Ми з Олегом дійшли висновку, що в отого пса зламана спина. Він був шолудивий, з численними виразками. Бідоласі, напевне, часто діставалося на горіхи, або від хазяїна, або від інших псів, хтозна. Але він мені сподобався. Справді сподобався. Спокійні карі очі дивилися на мене так, наче пес вірив, що я зможу вилікувати його. І я став його лікувати. Дав йому поїсти й попити, поплескав по голові і почав розмовляти з ним. Олег сказав, що треба віднести його до ветлікаря, але я знав, що той ветлікар з ним зробить. Тому ми залишили пса в готельному номері, причепили на двері табличку «Не турбувати» і поклали пса на ліжко. Ми по черзі не спали, пильнуючи, дихає він чи ні. Пес лежав, і його температура ставала дедалі вищою, а пульс — дедалі слабшим. Третього дня я дав йому ім’я: Руфус. А чом би й ні. Приємно отримати ім’я, коли ти збираєшся врізати дуба.
