Привид - Несбьо Ю (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗
— Я й гадки не маю, про що ти кажеш, — відказав Харрі.
— Хто б сумнівався, — зітхнув Бернтсен. — Може, то помилка в реєстрі? Тоді доведеться відвезти тебе до управління поліції і зробити повторний аналіз крові.
— Я шукаю дівчину, — сказав Харрі. — Ірен Ганссен.
— А вона що — похована на цвинтарі Вестре?
— У всякому разі, вони зникла ще літом. Ірен — прийомна сестра Густо.
— Це для мене щось нове. Однак тобі все одно доведеться поїхати зі мною до...
— Ось вона, посередині, — продовжував Харрі. Він видобув з кишені свого піджака родинне фото Ганссенів і подав його Трульсу Бернтсену. — Мені потрібен час. Небагато. Опісля ти зрозумієш, чому мені довелося всім цим займатися. Обіцяю звітуватися протягом сорока восьми годин.
— Сорок вісім годин, — повільно мовив Бернтсен, пильно придивляючись до фото. — Так називався один класний фільм. Там грали Нольте і отой негр, як його — Мак-Мерфі?
— Едді Мерфі.
— Вірно. Він уже не смішний, той Мерфі, а колись був. Дивно, еге ж? Ти маєш дещо, а потім несподівано втрачаєш. Що ти на це скажеш, Холе?
Харрі поглянув на Трульса Бернтсена. «Не такий він уже й телепень, цей тип», — подумав він. Бернтсен підняв фотографію до світла. Зосереджено примружився.
— Ти впізнаєш її?
— Ні, — відказав Бернтсен і, віддаючи фото, завовтузився. Вочевидь, йому було незручно сидіти на отому шматку матерії, який стирчав з його задньої кишені, тому він швидко переклав його до кишені своєї куртки. — Зараз ми проїдемося до управління поліції, де двадцять чотири години будемо тебе допитувати.
Він говорив легким невимушеним тоном. Надто легким і надто невимушеним. А Харрі вже встиг усе добряче обдумати. Беата поставила ДНК-аналіз крові з нігтів Густо на перше місце, і відділ патології ще не встиг видати кінцевий результат. Звідки ж тоді Бернтсен міг знати результат аналізу крові з савана Густо? Окрім того, була ще одна обставина. Бернтсен не зміг перекласти оту матерію з кишені в кишеню достатньо швидко. То була не в’язана шапочка, то була балаклава. Така, яку використали під час убивства Густо.
І слідом за цією думкою мерщій з’явилася наступна: спалювач.
А чи дійсно поліція прибула на місце події першою? А може, першим був прислужник Дубая?
Харрі подумав про гвинтівку за шафою. Але тікати було вже пізно. В коридорі почулися кроки. Йшли двоє. Один з них був такий великий, що дерев’яні дошки застогнали й заскрипіли. Кроки зупинилися біля дверей. Крізь щілину на підлогу номера 301 впали тіні двох пар ніг, розставлених широко й упевнено. Звісно, він би міг подумати, що то прийшли колеги Бернтсена і що то був справжній арешт. Але Харрі чув, як лементували дошки на підлозі. Він здогадався, що цей гігант і був отою величезною постаттю, що гналася за ним крізь Фрогнер-парк.
— Ходімо, — сказав Бернтсен, підводячись і стаючи поперед Харрі. Нарочито невимушено почухав під курткою груди. — Трохи покатаємося, тільки ми удвох.
— Бачу, ми тут не самі, — сказав Харрі. — Тобі підоспіла підмога.
Він кивнув на тіні під дверима. Там з’явилася ще одна тінь. Пряма довгаста тінь. Трульс прослідкував за його поглядом. І тут Харрі побачив його: непідробне отетеріння на обличчі Трульса Бернтсена. А Трульс Бернтсен погано вмів придурюватися. То були не його люди.
— Відійди від дверей, — прошепотів Харрі.
Трульс кинув жувати гумку і поглянув на нього.
Трульс Бернтсен полюбляв носити свій пістолет «Steyr» в кобурі-оперативці, причепленій так, що пістолет лежав пласко у нього на грудях. Тому його було важко помітити, якщо ти стояв з кимось лицем до лиця. Знаючи, що Харрі Холе був досвідченим детективом, який пройшов курс навчання у ФБР в Чикаго і таке інше, Трульс розумів, що той машинально помітить щось випукле у видних місцях. Трульс не був переконаний, що йому неодмінно знадобиться пістолет, але він вжив запобіжних заходів. Якщо Харрі чинитиме опір, то він виведе його з приміщення, непомітно приставивши пістолет до його спини і начепивши на голову балаклаву, щоби ніхто з потенційних свідків не зміг сказати, кого вони бачили з Гоулом перед тим, як він щез з лиця землі. Свій «сааб» Бернтсен припаркував на боковій вулиці; він навіть вуличний ліхтар розбив, щоби ніхто не побачив його номерів. П’ятдесят тисяч євро. Він мав бути обережним і обачливим, неквапливо класти камінь на камінь. Збудувати собі будинок на схилі пагорба Хоєнхалл з видом на їхній будинок. З видом на неї.
Харрі Холе виглядав меншим за того гіганта, яким він його запам’ятав. І огиднішим. Блідий, огидний, брудний і виснажений. Якийсь покірливий та незосереджений. Що ж, робота буде легшою, аніж він передбачав. Тому коли Харрі прошепотів, щоби він відійшов від дверей, першою реакцією Трульса Бернтсена стало роздратування. Що це за коники здумав він викидати тепер, коли все складалося як по маслу? Але другою його реакцією стало усвідомлення того, що це був саме той голос, яким користувалися вони, поліцейські, коли потрапляли в критичні ситуації. Жодного емоційного забарвлення, жодної драматичності. Лише нейтральна холодна ясність, що залишає мінімум можливості на хибне розуміння сказаного. І максимум можливості залишитися живим.
Тому Трульс Бернтсен — майже не задумуючись — зробив крок убік.
І в цей момент пролунав гуркіт, і верхня частина дверної панелі влетіла в кімнату.
Бернтсен рвучко крутнувся на п’ятах й інстинктивно подумав, що, мабуть, то був дробовик-обріз, який забезпечував на таких коротких відстанях максимально широке покриття. Його рука вже була під курткою. Якби кобура займала своє звичне положення, а він був без куртки, то встиг би витягнути пістолет швидше, бо його руків’я стирчало б назовні.
Коли рештки дверей з гуркотом гепнулися в кімнату, Трульс Бернтсен впав на ліжко, встигнувши вивільнити пістолет і тримаючи його у витягнутій руці. Перед тим, як усе потонуло у новому вибухові, Трульс встиг почути, як позаду нього з тріском розбилося скло.
Шум вибуху заклав йому вуха, а в номері наче заметіль почалася.
І в тій заметілі на порозі показалися силуети двох чоловіків. Той, що був вищий, підняв і націлив свою рушницю. Його голова мало не торкалася одвірка, він був значно вищим за два метри. Трульс вистрелив. Потім вистрелив ще раз. Відчув прекрасний відбій пістолета і навіть прекраснішу впевненість, що все це — насправді, і будь-що-будь, до біса наслідки. Високий чоловік сіпнувся так, що аж чуб на лобі підскочив, і зник з порога. Трульс перевів пістолет убік і знову прицілився. Другий чоловік стояв непорушно. Над ним пурхало біле пір’я. Трульс тримав його під прицілом. Але не вистрелив. Тепер йому стало краще його видно. Обличчя як у вовка. Такий тип обличчя Трульс завжди асоціював із саамами, фінами та росіянами.
Ось вовкулака підняв свій пістолет. Поклав палець на спусковий гачок.
— Спокійно, Бернтсене, — сказав він англійською.
Трульс Бернтсен довго й протяжно загарчав.
Харрі полетів униз.
Коли перший постріл дробовика сипнув дробом над його головою, він пригнувся і позадкував. Туди, де, як він знав, було вікно. Відчув, як скло спочатку увігнулося, а потім, вочевидь згадавши, що воно є склом, тріснуло й розлетілося на друзки.
І Харрі відчув, що таке вільне падіння.
Час немов натиснув на гальма, і він як крізь воду летів. Розмахуючи руками та ногами, наче веслами, інстинктивно намагаючись не дати своєму тілу зробити заднє сальто. Між нервовими клітинами мозку застрибали уривчасті думки:
Зараз він упаде на голову й зламає собі шию.
Добре, що він зняв штори.
Гола жінка у вікні напроти завмерла догори ногами.
І раптом його з усіх боків огорнуло щось м’яке. То були порожні картонні ящики, старі газети, використані памперси, коробки з-під молока та черствий хліб з готельної кухні і вологі кавові фільтри. Він лежав на спині у вагонетці для сміття під скляним дощем. У вікні над ним, наче імпульсні лампи, з’являлися й зникали спалахи світла. То були спалахи пострілів. Але водночас було химерно тихо, наче Харрі бачив усе це на екрані телевізора з вимкненим звуком. Він відчув, що липка стрічка на його шиї знову порвалася. І знову полилася кров. На якусь мить йому в голову прийшла розпачлива думка: залишитися там, де він зараз лежав. Заплющити очі, задрімати, а потім — міцно заснути. Наче дивлячись на себе збоку, Харрі побачив, як він сів, перестрибнув через край вагонетки і кинувся до воріт у кінці двору. Послизнувся на кришці стічної канави, але примудрився встояти на ногах. Побачив чорношкіру жінку в тугих джинсах, яка вийшла на полювання. Вона інстинктивно посміхнулася йому й склала губи бантиком, але потім оцінила ситуацію — і відвернулася.
