Тигролови - Багряный Иван Павлович (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок - мундштук дорогої цигарки “Золота марка”…
Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина… Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався… На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе.
Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від'їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром.
По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, - нема. Послухав - не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше на снігу Грпцько помітив кінські кізяки. Недавні… Проїхали. Тільки що. Далі Даубіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець… Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завернув… Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї…
З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, - на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крови тигрячої… Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, - замаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.
Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік - вхопили тигрячий дух. Ага!… Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в сніг.
Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільне, обминаючи його стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали…
Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.
– Стій!! - гукнув Григорій. - Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!…
Стоять… Григорій підійшов. І нагло… Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп'ялись в того, що в кашкеті… І він зареготався страшним, жаским і… радісним реготом.
– Медвин?!.
Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.
А Медвин - бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, - стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі - як мазки крові.
– Великий начальник?! Так… Поздоровляю…
Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою - якийсь начрайону. “Чорт його припарував, дурака”, - подумав Григорій, а вголос промовив:
– Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. - І важко задихав: - Кінчаю слідство… - І підніс голос, повільно, грізно:
– Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! - Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.
Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою… Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.
– Хіба так стріляють? - промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.
Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.
Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором… Так. Все. А тепер - в Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом - і ворогів і друзів, і спокій - все…
Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами:
“Судив і присуд виконав я - Григорій Многогрішний. А за що - цей пес сам знає”.
Ще й розписався.
– Так… Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть… Шкода… Ну, добре. - Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і повернувся…
На нього дивилась пара очей. Наталка!
– Що ти зробив?
Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась - покірно йшла поруч, лише відчував, як її рука тремтіла.
А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.
– Що ти зробив?
– Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона… Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, - тоді ти про все розкажеш своїм…
Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.
Прошепотіла здивовано, розгублено:
– Куди ж ти?…
– Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?
– Ні.
– Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не реєстрована, але… хай батько допильнує…
– Але стривай… Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі видніше, але куди ти?! Куди ти підеш?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:
– У нас же цілком безпечно… у нас… Та можна ж іще далі зайти в нетрі…
Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.
– Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами - шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його помічники… А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…
