Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
В Іраку стратили італійського журналіста. Третій день коаліція бомбить Ель-Фалуджу. В Багдаді вибухнув офіс «Червоний півмісяць». У Парижі рвонуло перед посольством Індонезії.
Так і дивись, чи не літають де шматки твоїх співвітчизників.
— Слухай, — сказала дружина. — Поїхали в ліс.
І ми поїхали. Не в цей близький, приміський, затоптаний, а в той наш далекий, справжній. Ми давно вже не були в цьому лісі. Він заріс і задичавів. Малі берізки повиростали стрункі й високі, і шуміли аж у небі. Казковий ліс, чистий, тепер тут люди не ходять. Грибів хоч косою коси. Є просто гігантські, і боровички, і польські, й красноголовці. Дідухи стояли, як парасольки. Опеньки визирали з-за пнів. Білочка запасалась на зиму.
Вечоріло. Ми сиділи на поваленій сосні, одне навпроти одного, а згори зірвався вже пожовклий листочок і, тихенько кружляючи, падав. І це єдине, що було між нами, — цей березовий листочок. Ми простежили його очима, поки він летів, їли якісь канапки. Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики і ховали мед поезії у лісах.
У друга мого в Каліфорнії олені цього року не об’їли троянди. Він поставив парканчик, а вони такі — побачать перепону, не здогадаються обійти. Зате білка об’їла персики. Тобто натягала їх, щоб підсохли, потім з’їсть кісточку. Розлузає і з’їсть.
Він уже остаточно вирішив залишитися у Каліфорнії. Бо які тут перспективи? Тягти лямку, як оце я, заробляти на прожитковий мінімум? Перетворитися на одиницю електорату? Перегорати в попелі тих самих проблем? Боротися за Україну, яка за себе уже не бореться? Віддати сина у школу, де його дражнитимуть хохлом?
А там вони уже звикли. Там їм добре. Там у них є все. Умовляє матір на переїзд. Вона вже ніби й згодна, тільки просить трохи відкласти. Бо постійно щось десь вибухає, пасажири в аеропортах проходять через детектори. На деяких рейсах, кажуть, літаки вже літатимуть у супроводі винищувачів, які в разі підозри на теракт можуть превентивно відкривати вогонь.
Мабуть, світ скучив за Третьою світовою війною. Фактично вона вже почалась.
То там, то там глобус Воланда наливається вогнем і кров’ю.
— Пам’ятаєш, — каже дружина, — як Воланд сказав Маргариті: якщо ви зблизька придивитесь, то побачите й деталі.
У нас, ясно, не глобус Воланда, а всього лише маленький голубий глобус, який я колись подарував малому, але я нахиляюсь над ним, знаходжу цяточку Іраку і бачу, як вона росте, вібрує, перетворюється на рельєфну карту, і по ній повзе манюсінький танк. Він збільшується, збільшується, посуваючись до мечеті. І вже видно обличчя танкіста, з запаленими очима, в шоломі, і може, це той, що убив нашого журналіста в Багдаді. Залп по мечеті — і все огортається димом. Ось будиночок, як сірникова коробочка, вибух — і осідають стіни на мертву жінку з дитиною. А це, я не розумію, що це. Якийсь білий дим у Фалуджі, і на асфальті не трупи, а наче відбитки тіл. Я нахиляюся ближче, впритул, придивляюсь…
— Білий фосфор, — каже дружина. — Він випалює тіло з одежі. Це одежа уже без тіл.
«Робота Абадонни бездоганна».
І ми, що віддали свій третій у світі ядерний потенціал, що заповідались на державу позаблокову і нейтральну, — ось уже й нас стосуються погрози Аль-Каїди. Ось уже й наші військові відпрацьовують на пленері способи боротьби на випадок захоплення школи, лікарні, атомної станції. Росія хоче створити систему рівнів терористичної небезпеки. У США вона вже є. У Білорусі збираються навчати рятувальників зі шкільної парти. У нас, я пропоную, з пелюшок.
Так почалася осінь. У Києві багато оранжу. Листя, листівки, тріпотіння оранжевих стрічок на гілках у сквері. Навіть на ручці дверей у під’їзді хтось пов’язав помаранчевий бантик.
Спершу я навіть не зрозумів. Думав, це діти бавляться. Я собі їздив на роботу, приїжджав стомлений. Дружина перша одягла помаранчевий шалик. їй дуже пасує цей колір, я похвалив. І нарвався: — Ти й досі не помітив! Це колір свободи. Це наша символіка! — Тоді я теж одягнув помаранчеву краватку. І нарвався вже на роботі. Мій колега, злісно мружачи очі, сказав: — Похоже, ви тоже под етімі знамьонамі?
Я обурився: — А що це вас обходить? Яку хочу, таку й одягаю. — В нашому здоровому колективі війнуло холодком. Далі намітилася тріщина. Далі розкол, конфронтація. Дехто з деким перестав вітатися.
І все через вибори, шляк би їх трафив. Можу загриміти й з цього «Кварка», начальник мною незадоволений. Він уже чоловік передпенсійного віку, а провладний кандидат обіцяє підвищення пенсій. Нашій бухгалтерці він просто подобається як мужчина. А кілька моїх колег, наслухавшись нісенітниць, бояться націоналізму, моя українська мова їх тепер вже дратує. А ще хтось угрівся при цій владі і не хоче, щоб щось мінялось. Хто боїться Америки, хто Росії, хто одне одного.
Так розпоровся всі ці роки декларований мир і злагода у суспільстві.
Четверта річниця загибелі Ґонґадзе. Вже четверта! Європарламент закликає українську владу знайти убивць. Якщо досі не знайшла, то чи й шукала? Доказова база знищена. Оперативна документація зникла. Ключового свідка випустили. Новий генпрокурор — за цей час уже третій — сказав, що справу треба починати з нуля. Нічого вони не почнуть. Нуль дуже гадючий.
Лише колеги й друзі Ґонґадзе, як і щороку, поїхали на те місце, де колись було знайдено «таращанське тіло», помолилися біля кам’яного хреста. Увечері об’єдналися у живий ланцюг і провели акцію «Досить брехні». Влада чекала провокацій, виставила кордон — влада завжди чекає провокацій, а як нема, то сама їх створить. Люди йшли зі свічками, Ґія усміхався з портрета своєю незабутньою усмішкою. Потім всі розійшлися, і дощ загасив свічки на асфальті.
Влада закручує гайки.
Вона скрутила б і голови, але крізь прозору Шенґенську завісу все видно, мусить з цим рахуватись. Але таки не витримала. Вчора схопили радника міжнародної правозахисної організації Freedom House. Ніч протримали в каталажці, без пояснень посадили в літак і витурили з України. Незвичний до такого сервісу іноземець скаржиться, що зроду з ним ще такого не було, це його перша у житті ніч за ґратами! Ото щоб знав, що таке фрідом на пострадянських просторах.
Але щось довго не видно лідера опозиції. Всі розвивають шалену діяльність, а його нема.
І раптом, як грім із ясного неба, звістка, що його отруїли! Ніякий не грип, не застуда, це був замах на його життя. Він у віденській клініці, його ледве вдалося врятувати. Клініку охороняє поліція. Лікарі, незвиклі до політичних пресинґів, нервуються. Ані підтверджують, ані спростовують факт отруєння. Аналізи передано до спецлабораторій, результатів треба чекати. Опозиція приголомшена. Всі наперебій висувають припущення. Хто каже, що це був рицин, типу зарину, як колись у токійському метро. Хто — що отрута з групи ендотоксинів. Ще хтось — що сепсис поліорганний. І навіть уже зовсім сенсаційна заява — що проти лідера опозиції було застосовано бактеріологічну зброю!
Я мовчу. Я не знаю. Я тільки знаю, що з ним сталося щось страшне.
Його політичні супротивники скептично все заперечують. У них свої версії: панкреатит, харчове отруєння, сепсис, хребет, латентна герпевтична інфекція.
У цьому суспільстві багато чого латентного.
Але щоб так зразу людина підірвалася на хворобах — такого не буває.
Коли він повернувся з Відня, на нього було тяжко дивитися. Ще ж недавно такий молодий і вродливий, тепер він ледве говорить, у нього спотворене обличчя, повело щоку, шкіра зробилася груба, бугриста — наче диявол поставив на обличчя печать.
У суспільстві шок.
— Перекошене обличчя нашої демократії, — сказала моя дружина.
Оце така і є Україна в очах світу.
Цікаво, що Бог вибрав саме його для метафори.
Але він демонструє чудеса витривалості. В перервах між лікуванням їздить, літає, виступає. Моторошна маска його обличчя викликає полярні емоції, у когось жах і співчуття, а в кого й зловтіху. Камери безжально чатують на нього, дають крупним планом обличчя, вихоплюють окремі деталі. Галалакаюгь що хто хоче. Навіть що це піар опозиції.
