Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Коли нарешті Туманов розплющив очі, небо, вже сіре, мов солдатська шинеля, важко висіло над дверима бліндажа. Поруч стояв телефоніст Свир і щось заклопотано бурмотів над самою головою, а густий клекіт «кольта» все ще гугонів у долині. Поручик повернувся, але всі кінцівки його тіла заклякли в скарлюченій позі, а в скроню ніби все ще давив закаблук капітана Забачти. Туманов пересилив біль і тихо підвівся. З-під голови на землю впав протигаз, який за ніч видавив на його скроні глибокий червоний рубець. Поручик здивовано оглянув бліндаж і свій вимазаний у глину френч і, завагавшись, спитав:
— А де капітан?
— Який, наш? — Телефоніст подзвонив. — Да… Куди?.. Ага… Капітан пішли кудись вночі й досі не поверталися.
Туманов недовірливо глянув на телефоніста, потім на те місце, де валявся протигаз, і глибока зморшка перетяла його лоб.
— Ти спав? — нарешті запитав він Свира, обмацуючи його вже тривожним поглядом.
Телефоніст закліпав червоними повіками:
— Нам не полатається спати.
Поручик знову обвів бліндаж і прислухався: в долині все ще клекотав кулемет.
— Ти не спав… Кулемет давно строчить?
— Тільки що загавкав. Мабуть, щось помітили в турків.
— А що вночі було?
— Дзвонив до нас батальйонний, так я сказав, що ви спите, потому як цілий день стріляли. А Цацоха пішов до піхоти чай гріти.
— І більше ніхто не приходив? — Туманов уже заспокоєно передихнув і потягся на ввесь бліндаж, і в цей час помітив у себе на френчі обірваний погон. Мов пронизаний електричним струмом, він з біноклем кинувся до віконця, але попереду, в долині, лежав густий, як хутро голубої лисиці, туман і тільки подекуди з нього, немов із води, виступали окремі дерева.
— Спитай, де капітан! — не стримуючи вже свого хвилювання, крикнув поручик.
Телефоніст подзвонив. Із командирського пункту знову відказали: «Ще не повернувся».
Туманов вибіг із бліндажа. Так. Він біг сюди, вниз. Ця сама поворотка. Тут він скинув френч. Туманов відчув, як поза спиною поповз мороз: на цьому місці дійсно була завалена бровка, а жовта глина ніби притоптана чобітьми. Поручик притулився плечима до стінки й провів шорсткою долонею по гарячому лобі. Сильний біль стискував скроні, а дуги брів, немов важкі підкови, давили на очі. Ранкова вогкість пронизувала тонке хакі, і він дрижав, мов у пропасниці.
— Тут нічого… не було? — нарешті спитав він у телефоніста, що лагодив під стінкою дроти.
— Піхота, мабуть, лазила, — відповів солдат, дмучи в форпостку. — Сволота косолапа, щоночі після них лагодиш. Он уже сонце сходить, а тут провода вирізано сажнів три.
Туманов озирнувся довкола й закусив укриті осугою губи. Сонце, мов розложена ватра, дійсно вже замиготіло із-за висоти Фердінандів Ніс і золотими остюками обсипало похилений хрест на зруйнованій церковці в Котовім селі. Підковані гарячими ковами маленькі хмарки тліли на сонці й танули на небесних подолах. А в долині поміж колючими дротами все ще бродив отруєний туман. Поручик розбитою ходою пішов назад.
— Вас капітан Забачта до телефону просить, — зустрів його Свир.
— Забачта? Вернувся? Так, я, я… Де? На другій батареї, а з тобою нічого, як ти?.. Чому потім? П'ять годин! Так нічого не видно. Я буду дивитися, але ти скажи… Ну гаразд…
Поручик Туманов роздратовано кинув трубку:
— Слухай команду, зараз знову почнеться.
І з біноклем він підійшов до віконця.
— Постріл! — крикнув услід телефоніст, і в цей же момент знову застугоніло і в клекоті забилося між двома лісами пронизане сотнями снарядів рожеве повітря.
Снаряди глибами обваленої скелі падали в туман, ніби в море, палили його вогнем, рвали на клоччя, як розлютовані пси сиве хутро ангорських кіз, але туман разом із димом від цього ще густішою пеленою вкривав розвернуті рани землі.
За п'ять хвилин важкі батареї мусили припинити вогонь, доки хоч маленький вітрець не стягне диму з долини.
— Значить, ето переменка для чаю, — сказав Цацоха, — кушайте, пане поручику, бо в піхоті говорять, що сьогодні буде командувать сам Керенський. Такого, мабуть, накомандує, що потім їсти не захочеться.
— А готуються до наступу? — понуро запитав Туманов.
— Аякже, цілу ніч різалися в двадцять одно. На прощання, кажуть.
Коли нарешті з туману позначилися окопи, батареї ще з більшою лютістю знову накинулися на ворожі шанці. Вся ділянка, що називалася «пальцями», уже була обернута в глибоко переоране поле, і важкі батареї тепер гасали, мов розлютовані пси, по темних захованках лісу. У вогких нетрях громом гриміли розриви, а луна котила їх по долині назустріч новим пострілам і новим розривам.
З кожною хвилиною, що наближалася до десяти годин, все з більшою злістю рвалися постріли, все дужче стугоніло розстріляне повітря і все з більшим ревом здіймалася на дибки земля. Телефоністи вже стратили голос і з трубками стояли біля самого поручикового вуха.
— Постріл!
— Постріл!
— Постріл!
З кожною хвилиною команда сипалась усе частіше й частіше — і враз урвалась так, ніби до бліндажа зачинили глухі двері або нагло лопнули в вухах перепонки. Навіть серце ніби перестало стукотіти, а замість нього чітко застукотів годинник.
Туманов глянув на нього. Рівно десята година.
«У ту саму мить піхота кидається в атаку» — так стояло в наказі.
По тілу комашнею забігали дрижаки.
Він насторожено виглянув із бліндажа: в розвернутих німецьких окопах була мертва тиша, а в руських, як шелест листя, напружено зростав шум.
Нарешті на висоті Фердінандів Ніс луснув постріл із рушниці. За ним другий, третій, а попереду, як кульбаби, заклубилася шрапнель. Потім із землі звелася сіра волохата маса і, хилитаючись, посунула вперед… Ніби гупання ціпів, неслися вже вибухи і з Диких Ланів.
Він оглянувся й відчув, як хвиля задоволення, немов ковтки вина, залоскотала горло: по гребеню похилої гори, вирисовуючись на небі на весь зріст, уперед пробивалися сибірські гренадери. З їхніх рук вилітали гранати й лускались на землі, а назустріч їм згризою собак гарчали кулемети, і від цього чорні силуети, немов ляльки на дротику, то стрибали, то падали, то хутко бігли вперед і з кожною хвилею все вище підіймалися на гору, а довкола них звивались, розвивались клубки густого диму.
— Пішли, пішли, в атаку пішли… Краса!
Туманов од радості застрибав на місці, потираючи за звичкою, як спекулянт, спітнілі руки.
Фланги дійсно ув'язались у бій. Але на дільниці «п'ять пальців», посередині фронту, все ще панувала незрозуміла тиша, тільки в третій лінії хтось надтріснутим голосом скандовано вигукував, як на мітингу.
Поручик Туманов прислухався і, зразу змінившися з обличчя, схопився за голову:
— Що вони роблять? Що вони роблять, іроди! Кожна ж хвилина…
— На Диких Ланах, — крикнув телефоніст, — захопили вже першу лінію… Пішли далі… Німці тікають!
По крутій спині Диких Ланів дійсно метушливо пересувалися чорні силуети вже на самій маківці. Поручик Туманов, хапаючись то за голову, то за шаблю, в нестямі бігав повз бліндаж:
— А тут же можна без єдиного пострілу…
— Зліва наші підходять уже до станції Мичищів, — продовжував викрикувати Цацоха і кожен раз приказував у трубку: — Так їх, так їх, бусурманів!
На прохід вибіг із третьої лінії піхотинець. Туманов із піною на губах кинувся до нього:
— Що ви там робите, анахтеми? Ви… ви…
— Як що?! Мітинг, пане поручику, — відповів солдат. — Зараз скінчиться. Сам Керенський говорив по телефону, щоб розбить врага — і додому.
— Так якого ж ви чорта?!
— А не всі згодні.
У цей момент піхота крикнула «ура» і, як каламутна повінь, ринулася по ходах сполучення вниз.
Повз бліндаж, нахилившись уперед, важко тупаючи й безладно тикаючи багнетами, бігли солдати з перекривленими ротами і захлинаючись кричали:
— Ура-а-а-ра-а!..
А попереду, висовуючись над ходом сполучення, як червоний язик, полоскався кінчик полинялого прапора.
Над ворожими окопами все ще панувала мертва тиша. Розорана снарядами земля парувала під яскравим промінням нестерпучого сонця.
