Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Цацоха, падаючи стрімголов у безвість, несподівано згадав про чоботи, залишені у батарейного шевця, який напевно вже полагодив і тепер може їх привласнити. А головне — ніхто про це не буде знати. Його взяла досада. А все це через телефонний дріт, будь він проклятий! Іскри вже оберталися в круглу цятку. Він востаннє стукнувся головою, і нарешті все тіло ніби виприснуло із труби й розпласталося на чомусь вогкому.

Як довго Цацоха летів, потім лежав на долівці, він уже не уявляв, та коли нарешті десь поблизу почувся стогін, Цацоха смикнувся, хутко згріб з очей землю й боязко їх розплющив.

В очі впала невеличка лампа. Вона чаділа на розсосі під земляною стелею. Під лампочкою на тій же розсосі, мов пляшки з-під самогону, висіли ручні гранати. Цацоха повів очима навкруги. Такі ж гранати, впереміш із протигазами, висіли й на других розсохах, які стояли в чотирьох кутках великої землянки. Під одною стінкою він помітив іще польовий телефон і кулемет «кольта». Нікого живого в землянці не було. Цацоха лише хотів обмацати свої ноги, що нестерпуче нили, як знов поруч себе почув той же стогін. Він як підколений зірвався на ноги і втяг у плечі голову. На землі попід стінками ворушилися сірі френчі і, намагаючись бути непоміченими, заціплювали в зубах зойки, що рвались із скривлених ротів. Калюжі крові вороним блиском відсвічували в різних місцях, тхнули терпким, як на різниці, духом. Декілька пар гострих очей з ненавистю вп'ялися мовчки в Цацоху. Він відчував, як на голові йому ворушиться волосся, рука інстинктивно шарпнула із кобури револьвер. В одну мить Цацоха звів курок і хутко зирнув по землянці: позаду були східці, по яких він скотився сюди, збоку — дірка до другої землянки. Там теж було тихо.

— Ну, ви не дуже мені! — крикнув Цацоха від страху на все горло і поводив наганом. — Так от ви куди ховаєтесь. То-то вас не видно… Не ворушись, раз окружений!

Землянку враз затопив стогін і белькотання. Цацоха, забувши про наган, закрив долонями вуха і весь зіщулився.

— Цс-с-с! — вирвалось у нього крізь зціплені зуби. — Ріжуть вас, чи що? Дурні, у нас вам буде ще краще, потому — слобода! А це все трофея, — і він зірвав зі стінки телефонний апарат.

Німці не переставали стогнати. Цацоха, мов лікар, оглянув поранених і зупинився над одним, що лежав уже нерухомим пластом. Сірий френч прикривав йому груди, поруч простреленої голови лежала чорна каска.

— Це, мабуть, тебе нашим снарядом! — сказав Цацоха. — Ну, тоді капут! — Він узяв його френч і накинув собі на плечі. — А тобі на мою сорочку. Бач, яка тут вогкість, тобі ж уже байдуже.

Солдат, поранений в голову, нагло застогнав і через силу видавив із себе:

— Васер трінкен…

Цацоха випростався, наморщив лоба, силкуючись зрозуміти німця, подумав і поклав назад його френч. Поранений знову прошепотів:

— Васер трінкен…

Цацоха ще більше наморщив чоло, потім уже весело відказав:

— Перестали вже. Тепер тільки піхота балується… Ти лежи, лежи, браток, я санітара пришлю. Ex, війна, війна, мабуть, дома й діти є, і, мабуть, поле неоране, звісно, без хазяїна…

Німець знову проговорив:

— Васер трінкен… — і показав до уст рукою.

Цацоха полупав очима й нарешті догадався:

— Так ти б так і сказав «пить», а то трінкаєш собі, а воно правильно «пить», розумієш — «пить». — І він подав йому кухоль із водою: — Пий на здоров'ячко… а ви лежіть мені смирно. Потім на Расєю.

Держачи в руках наган, Цацоха схопив телефон на плече і, задкуючи, вийшов на східці, що вузенькою норою вели догори.

Коли він у темноті нарахував уже сорок східців, над головою знову почулася артилерійська канонада. Як артилерист, він зразу визначив, що це рвалися руські снаряди над німецькими окопами.

«Напирають, мабуть, — подумав він, — ще й вискочить не встигну». І вже карачки хутко подерся догори.

Осилити довелося ще аж шістнадцять східців, доки над головою засяяло небо.

Снаряди дійсно летіли через голову на Обринчів ліс, а поруч поміж окопами в безладді метушилися, стріляючи куди попало, солдати в гімнастерках. Цацоха, все ще з револьвером у руці, нарешті вистрибнув із «лисячої нори» і впав на коліна просто перед піхотним капітаном, який теж карачки ліз по окопу. Капітан од несподіванки випустив наган, сполотнів і, вирячивши очі, щосили крикнув:

— Здаюсь!

Цацоха винувато покліпав очима, потім повів по чорній касці рукою й задоволено розплився в посмішку:

— Ваше високородіє.

— Да… Здаюсь!..

— Так це ж я, ваше високородіє, ваш Цацоха, чижолої батареї.

Капітан все ще держав руки догори й цокотів зубами, потім раптом оскаженів:

— Ах ти ж, боягуз паршивий, барахолиш?

— Ага, барахолиш… попробуйте ви, я телефон должон дістати для батареї!

Капітан встиг уже вхопити із землі револьвер і з тим же оскаженілим виглядом раптом вистрелив через його плече. Приголомшений і засліплений, Цацоха озирнувся назад: окопом, перестрибуючи з ямки в ямку, до них підповзало декілька німців.

«Аж тепер тобі, Цацохо, капут», — подумав він і теж стрельнув у переднього німця, вистрибнув на бруствер і щосили кинувся до своїх.

Солдати, що, скрючившись у дугу, теж пробиралися назад, порснули від нього врозтіч, але Цацоха зараз лише думав про те, як би скоріше вискочить за пелену диму і з телефонним апаратом добігти до своїх.

Попереду купка солдатів вела чоловік десять полонених у таких же касках, як на ньому. Забачивши Цацоху, німці здивовано перезирнулись і, коли він перший стрибнув до окопу, роздратовано забурмотіли:

— Дезертир, швайн! [6]

Цацошин приятель, кирпатий Свир, досі сидів в першій лінії і оскаженіло тицяв у кнопку апарата. Над ним стояв, суворо насупивши брови, поручик Туманов і ніби розтирав на зубах пісок:

— Ну що, скоро?

— Не чути. Це знову якийсь гад… Ось Цацоха!

У цей момент із Обринчевого лісу, що на лівому фланзі виступав клинцем, нагло заклекотав кулемет. На цьому крилі наша піхота вже була далеко за лісом, проте кулі, як із осиного гнізда, вилітали десь тут близько із-за кущів і тонко співали над окопами.

Усе, що було над землею, раптом скам'яніло. Декілька солдатів нагло похитнулись, один схопився за живіт, другий, ніби ловлячи осу, цапнув себе за око, і обидва разом покотилися на землю. Піхота нарешті зметикувала, отямилась і з усіх кінців панічно кинулася назад.

— Телефон! — закричав у нестямі Туманов.

— Миттю на лінію, опудало! — крикнув до захеканого Цацохи, в свою чергу, й Свир і знову затицав пальцем по кнопці.

— Таке, як навмисне, рвуть…

— Батарею скоріше, іроди! — ввесь зціпившись у пищик, кричав Туманов. — Наша піхота тікає, батарею…

Піхота, вириваючись із ходів сполучення, із окопів і вирв, гуртами в нестямі бігла на двоє воріт, пробитих у колючих дротах.

Артилерія нервово забухкала по тилу ворога, і в руські окопи ніби ввірвався ураган:

— А, так це так — без пострілу?

— Це так турки називається?

— Дурили, гади!

Солдати кричали, розмахували руками і стиснутими кулаками погрожували комусь у повітрі, а на воротях у той час, намагаючись скоріше вибігти за колючий дріт, ще більше забивали проходи.

Стратеги знають, що іноді одним влучним пострілом можна вирішити долю цілої операції. І німці, що мовчали цілу добу, нарешті зробили цей постріл із-за лісу з легкої батареї.

На воротях уже працювали і ліктями, і багнетами, як раптом на їхні голови раз за разом, як град, посипалися снаряди.

Пошматовані тіла солдатів ніби вибухали над проходами в колючому дроті й галасом вкрили долину.

На червоні маки, як з лантуха, сипалися люди. Вони, заточуючись, падаючи, знову підіймаючись, лізли, стрибали й котилися в зелену траву або тут же зависали на дротах. Маки дрижали під сонцем, спадали червоними плямами на сірі гімнастерки тих, що вже лежали, на ноги тих, що вже бігли повз свої дроти, плуталися у високих волошках, але, засліплені патьоками крові, не розбирали вже шляху.