Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Одночасно підготовлялося також посольство до Криму-стражника коронного Яскульского, звісного спеціяліста в татарських справах. Але справа протяглася й інструкцію Яскульському виготовлено тільки 20 лютого 9). В тім часі ще не було відомости, що Хмельницький формально перейшов під московську зверхність. Яскульскому доручалося головним чином вплинути на хана, щоб він силою свого союзу в Хмельницьким змусив його стати проти Москви, разом з ханом і королем, коли б Москва почала війну з Польщею, як на те заносилося. Коли Хмельницький хана в тім не послухає і не схоче з Москвою воювати, з огляду на свої довголітні зносини з нею і спільність віри,-то з того хан нехай міркує, чого варт його союз з Хмельницьким. Нехай виведе з сього відповідні висновки: покине союз з козаками і не помагає їм против Польщі. Поведінка Хмельницького зістається нельояльною: він далі не пускає панів до маєтностей і підтримує збунтоване хлопство: король визначив в сій справі комісарів, але якби їх заходи не помогли, королеві прийдеться вислати частину свого війська на козаків. Посол мусить вияснити ханові, що се буде ніяким ворожим актом против хана-нехай він не звертає уваги на ніякі фальшиві арґументи Хмельницького. Він, посол, мусить представити ханові, які нещастя сталися після того як хан пішов з війни, а Хмельницький злосливо затримав частину Татар. Виходить так ніби то він напустив їх на польські землі наробив тяжкого спустошення, привів до знищення шляхетьскі доми, до забрання в неволю таких поважних осіб як польний писар Сапіга і под. Хмельницский таким чином легковажить договір, уложений під Жванцем між канцлєром і ханським візиром, сими нападами (татарськими) на польські землі він силкуєтсья розірвати сей союз. Заразом не вдоволяючися союзом з ханом, він шукає опіки московського царя, як се показали переговори з московськими послами у Львові. Нарешті його останній універсал, присланий сими днями (до Варшави, очевидно), показує явно його віроломство. Але не вважаючи на се все інструкція кінчиться порадою ханові, в тім разі коли б Москва напала на Крим,-взяти собі в поміч козаків, а король на такий випадок їм ґарантує, що їх жінки й діти будуть дома безпечні і в своїх вільностях не нарушені.
Коли в Варшаві одержали нарешті відомости про перехід України під московський протекторат, обом послам наздогін післано додаткові директиви: представити, якою страшною небезпекою загрожує се Порті і Кримові. 24 лютого канцлєр сповіщає Бєґановского про відомости отримані від гетьманів-коронних і литовського Ян. Радивила, що Хмельницький з військом присяг московському цареві, привів до присяги Київ, Білу Церкву, Переяслав, впровадив московські залоги до міст і т. ин. Він доручає йому представити Порті, яку небезпеку має для неї ся “ліґа одновірців козаків з Московитином” з огляду на православних підданих Порти. Маючи в сусідстві московські залоги по українських містах і союз московсько-козацький, вони не залишать використати сю оказію для повстань против Порти 10).
Такіж представлення робив Порті з свого боку молдавський господар; “запевняючи собі кредит у султана”. Король польський прийняв на себе весь тягар боротьби з козаками, стримуючи їх від походів на море; московський же цар, опанувавши Україну, Дніпро і Чорне море, може наробити Порті далеко більших клопотів ніж козаки 11).
Всім сим польським заходам, як бачимо-доволі розбіжним і не зведеним до однопільного пляну, Хмельницький і його окруженнє мусіли противставити свої заходи. Вислане було посольство до Порти-маємо звістку в реляції австрійського резидента в Царгороді, що 21 квітня н. с. сі посли прибули до Царгороду, домагаючися повернення Лупулові господарства молдавського, і наказу ханові, щоб не помагав королеві на козаків 12). 5 (16) лютого вислано посольство до хана, інструкцію дану послам Виговський представляв московському урядові в такім вигляді: “Посланникам нашим веліли ми так говорити ханові, беям, аґам і всім мурзам: Коли ви будете в приязни з нами як попереду, ми й з вами будемо; коли же ви будете помагати Ляхам і воювати на нас, то ми за наказом вел. государя вдаримо на вас з Дону і з Дніпра і будемо воювати як ворогів” 13). Найголовніше одначе завданнє одного й другого посольства полягало в тім, щоб вияснити Порті й ханові, що підданнє козаків під московський протекторат не повинно нічого змінити в приязних відносинах Отаманської Порти й її васалів до козаків, се була сумна неминучість, викликана тим, що хан не дотримав свого союзу з козаками в останній війні з Поляками: гетьман був тим змушений пошукати помочи против Польщі у московського царя. Але не вважаючи на се гетьман і військо Запорозьке хочуть далі зіставатися під зверхністю Отоманської Порти, в союзі з ханом та иншими її васалями. Ми почуємо сі мотиви дальше, в звідомленнях про сі посольства, і вони доповнять нам те, що ми отсе могли навести про інструкції дані сим послам.
Як відомо, з приводу сих діпльоматичних кроків Хмельницького та його окруження вийшла інтересна, полєміка високо характеристична для старої нашої історіоґрафії. Пок. Костомаров, ознайомившися з пізнішим листом Хмельницького до хана, з місця квітня, і з султанською грамотою, написаною в 1655 р. у відповідь на попередні посольства, дуже сим схвилювався і в спеціяльній статті, надрукованій при кінці 1878 р. заявив, що сі документи повинні змінити загальноприйнятий погляд на Хмельницького. Його вважають “искреннимъ слугою московскаго престола и однимъ изъ славнЂшихъ двигателей дЂла объединенія Русской державы”, а виходить, що в дійсности, він був обманцем і кривоприсяжцем, попередником всіх тих, що в імя “самобытности Украины” шукали протекції инших держав 14). Се викликає на наші губи хіба може легкий усміх з приводу тих конфліктів сумління наших старих українських патріотів, які хотіли бути заразом до глибини душі льояльними підданцями Російської держави, і сю несподівану вихватку Костомарова скорше всього треба покласти на рахунок його психольоґічного упадку після хороби 1875 р. Але не так подивився на се Ґен. Карпов-що був тоді в здоровім умі і твердій памяти (о 20 літ молодший від Костомарова). Роздражений неприхильним становищем, яке зайняло громадянство не тільки українське, але й російське до його попередньої полєміки з Костомаровим, він у сій його статті постарався добачити не непоміркований вияв російської льояльности, як він здається нам,-а чергове лукавство українського націоналіста. Мовляв з огляду що Б. Хмельницький, не вважаючи на всі тенденційні толкування факта об'єднання України з Московщиною, лишався для широких кругів, далі так би сказати, символом єдности Великої і Малої Руси, і виникла гадка поставити йому, як такому символові, “памятник на горах Киевских от всея России”, українським інтриґанам треба було споганити память Хмельницького як зрадника і предателя. Так з'явилась “руководяща стаття” Костомарова і великий памфлєт Куліша “Отпаденіе Малороссіи отъ Польши”, що його Карпов умисно затримав друком до офіціяльного відкриття монумента Хмельницькому, і випустивши друком уже post factum, виступив з своєю апольоґією Хмельницького против отсих інтриґанів 15). В сій апольоґії він постарався, як умів, обілити Хмельницького з його зносин з ханом і султаном після Переяславського акту. Всі сі свої зносини Хмельницький мовляв вів згідно з інтересами московського уряду, з його відома, “а може і за його вказівками”. Він не затаював ні перед ханом ні перед султаном “своїх нових відносин до Москви”,-тільки називав своє підданство союзом. Тому його ніяк не можна ставити нарівні з справжніми зрадниками як Виговський і його компанія 16).
В дійсности “свої нові відносини до Москви” Хмельницький і його товариші всяко маскували перед ханом і султаном, і не від нього вони довідалися про них. А коли довідалися-Хмельницький старався довести, що сей вимушений “союз” з Москвою тільки політичний маневр, який ні трохи не перешкоджає йому бути далі васалєм Отоманської Порти. Так як Москву запевняв, що він тільки з політичної необхідности підтримує добрі, союзні відносини з Портою й Кримом, і вони не стоять в суперечности його підданству Москві-котре він, як далі побачимо хотів звести до таких самих васальних відносин, які бачив в Отоманській системі. Се, розуміється, не була зовсім чиста політична гра-але звичайна в політиці, відколи істнує політика; піднімати тут мову про її моральність чи неморальність цілком недорічно. Як можна судити українських політиків 1654 року за те, що вони в хвилі, коли московські “дільці” звичним і акуратним рухом накинули їм на шию хорошу московську удавочку, конвульсивно задригали ногами, силкуючись на щось опертись і не повиснути в повітрі-навіть з небезпекою розійтися з чином присяги, котрий вичитав їм з московської печатної книги казанський архимандрит? Та се й не наше діло: читати їм мораль; нам треба перед усім зрозуміти ситуацію і в звязку з нею діло, що було її витвором.
