Коли впаде темрява - Кінг Стівен (книги без регистрации txt) 📗
Він ввімкнув музику, щоб утопити в ній свої проблеми, і почасти йому це вдалося, але, коли вони доїхали до Гардинера, прозвучав і затих останній акорд. Попутник так і сидів, відвернувшись і обличчям, і корпусом до бокового вікна. Моне міг бачити тільки спину його зношеної й засмальцьованої туристичної куртки, на комір якої спадали пасма рідкого волосся. На спині куртки нібито колись був якийсь напис, але він давно вицвів і стерся.
«Як сама історія життя цього бідного чма», — подумав Моне.
Спершу Моне не міг зрозуміти, куняє його пасажир чи спостерігає завіконний пейзаж. Потім помітив, що голова в нього похилена, що скло запотіло від його дихання, і вирішив, що той таки спить. А чом би й ні? Нуднішою за магістральну трасу Мейну на південь від Огасти може бути тільки магістральна траса Мейну на південь від Огасти під холодним весняним дощем.
Під панеллю в скриньці лежали й інші диски, але замість того, щоби поритися там і вибрати щось, Моне вимкнув плеєр. А проминувши пункт сплати за проїзд по трасі в Гардинері — не зупиняючись, тільки трохи пригальмувавши, отакі вигоди від системи Е-ZPass, — він почав говорити.
Моне замовк і подивився на свій наручний годинник. Було чверть на дванадцяту, а священик же казав, що очікує гостей на обід. Гості й мусять принести з собою той обід, так він казав.
— Отче, я вибачаюся, що балакав так довго. Аби знав, як розповісти швидше, я б постарався, але…
— Не переймайся, сину. Мені вже цікаво.
— А ваші гості…
— Почекають, поки я роблю Божу справу. Сину, той чоловік пограбував тебе?
— Ні, — сказав Моне. — Якщо не вважати мого душевного спокою. Це враховується?
— Безперечно. Що саме він робив?
— Нічого. Дивився у вікно. Я гадав, він дрімає, але потім у мене з’явилися причини вважати, що я помилявся.
— А що ти робив?
— Говорив про мою дружину, — почав Моне. Відтак зупинився і подумав. — Ні, не так. Я вихлюпував зло на мою дружину. Я лаяв мою дружину. Поливав брудом мою дружину. Я… ну, розумієте…
Тут він знизав плечима, губи міцно стиснуті, очима втупився в маятник зчеплених рук, що хиталися в нього між колін. Врешті він зірвався:
— Він був глухонімий, хіба не ясно? Я міг молоти казна-що і не чекати від нього якихось міркувань, суджень або премудрих порад. Він був глухий, він був німий, чорт забирай, я гадав, що він спить і я можу верзти будь-яку дурню, яка тільки спаде мені на думку
У кабінці з пришпиленим до стіни аркушем Моне поморщився.
— Вибачте, отче.
— Що саме ти розповідав про неї? — спитав священик.
— Я сказав йому, що їй п’ятдесят чотири, — відповів Моне. — З цього я почав. Бо це те… словом, це саме те, що мені найважче переварити.
Після касового пункту в Гардинері Мейнська автострада знову стає безкоштовною дорогою, що біжить собі цілих триста миль крізь невідь-що: ліси, поля, зрідка повз житловий трейлер з сателітною антеною на даху і вантажною машиною на колодках у бічному палісаді. Якщо на дворі не літо, тут майже не їздять. Кожний автомобіль стає сам собі маленьким всесвітом. Моне подумалось ще тоді (можливо, подіяло похитування на люстерку заднього виду хреста св. Христофора, подарованого йому колись Барб у кращі, тверезіші часи), що це схоже на швидкісну сповідальню на колесах. Утім, почав він повільно, як більшість тих, хто зважився на сповідь.
— Я одружений, — промовив він. — Мені п’ятдесят п’ять, а моїй дружині п’ятдесят чотири роки.
Він зважував цю фразу, а двірники сновигали туди-сюди по лобовому склу.
— П’ятдесят чотири, Барбарі п’ятдесят чотири роки. Ми одружені двадцять шість років. Одна дитина. Дочка. Чудова дочка. Келсі-Енн. Вона навчається у Клівленді, але я не уявляю собі, яким чином зможу утримувати її там, бо два тижні тому, без усякого попередження, Барбара перетворилася на гору Сейнт Геленс. Виявилося, що вона має коханця. Цей бойфренд у неї вже майже два роки. Він учитель — звичайно ж, а ким ще йому бути? — але вона зве його ковбой Боб. Виявляється, що в ті вечори, коли, як я вважав, вона дискутувала в книжковому клубі або отримувала нові знання на кооперативних курсах, вона здебільшого жлуктила текілу і гарцювала в лінійних танцях зі своїм курвалем, ковбоєм Бобом.
Комедія. Будь-кому ясно. Це ж таке лайно, ніби воно з якогось телесеріалу вилилося, але й творці телесеріалів тепер не виливають такого лайна. Однак очі йому — щоправда, сліз ще не було — різало так, ніби по них хтось шмагнув отруйним плющем. Він поглянув праворуч, але пасажир так і сидів до нього майже спиною, а тепер ще й вперся лобом у бокове скло. Напевне, що спить.
Либонь, що спить.
Моне ніде не розводився вголос про її зраду. Келсі все ще нічого не знала, хоча бульбашка її невідання скоро лусне. Курява вже почала здійматися — перед тим як вирушити в цю поїздку, він дав відбій трьом репортерам з різних медій, — хоча їм поки що нема чого публікувати або передавати в ефірі. Дуже скоро все зміниться, але Моне продовжуватиме триматися свого «без коментарів» якомога довше, головним чином щоб самому уникнути ганьби. Тим часом тут, зараз, він коментував цю справу на всі заставки, і це дарувало йому велике, зле полегшення. Це був наче спів душі. Або ж блювання.
— Їй п’ятдесят чотири, — провадив він. — От цього я второпати не здужаю. Це значить, що вона зв’язалася з цим хлопцем, котрого насправді звуть Роберт Яндовський — авжеж, чудове йменнячко для ковбоя, — коли їй було п’ятдесят два. П’ятдесят два! Друже, чи не здається тобі, що у такому віці їй варто було б мати трохи більше розуму? Хіба не варто було б у такому віці давно зрозуміти, що скочити у гречку — аж ніяк не означає отримати пристойний врожай з того гречаного поля? Господи, Боже мій, вона ж нічого не бачить без своїх біфокальних окулярів! У неї ж видалено жовчний міхур! А вона трахається з цим хлопцем! У мотелі «Гай», де вони вдають з себе подружню пару! Зі мною вона має гарний будинок у Бакстоні, гараж на дві машини, сама їздить на «ауді» за довготерміновим дорученням, і все це вона відкинула геть, аби лиш пиячити по четвергах у барі «Рейндж Райдерз», а потім теребити цього хлопця ледь не до світанку (чи скільки там у них виходить), а їй же п’ятдесят чотири! Не кажучи вже про її ковбоя Боба, якому, курвий він син, уже шістдесяті!
Він почув себе ніби збоку, як він репетує, наказав собі припинити, кинув погляд на пасажира, побачив, що той не поворухнувся (хіба що тісніше зіщулився у своїй байковій курточці — якщо це ще було можливо), і зрозумів, що йому ніщо не заважає репетувати й далі. Він сидів у власній машині, їхав по трасі І-95 десь східніше сонця і західніше Огасти. Пасажир у нього глухонімий. Отже, репетувати він може, скільки йому завгодно.
І він репетував.
— Барб проговорилася про все. Вона не поводилась зухвало і не соромилася. Вона здавалася… сповненою умиротворіння. Ну, може, трохи контуженою. Або такою, що витає у фантастичному світі.
І ще вона сказала, що вина почасти лежить на ньому.
— Я здебільшого у поїздках, це правда. Минулого року понад триста днів. Вона залишалася сама — у нас тільки одна дочка, авжеж, і та, закінчивши школу, вилетіла з гнізда. Отака-то моя вина. Ковбой Боб і все таке інше.
Йому бухало у скроні, майже геть заклало ніс. Він різко пирхнув, аж чорні мухи полетіли перед очима, та полегшення не відчув. Принаймні в носі. Щоправда, у голові трохи розвиднілося. Він дуже радів, що підібрав автостопника. Можна було б, звісно, все це виголошувати і в порожній кабіні, проте…
— Але це було б зовсім не те, — промовив він до тіні по інший бік сповідальної стіни. Говорячи це, він дивився просто перед собою, впрост на БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. — Ви це розумієте, отче?
— Авжеж, я розумію, — відповів священик, і то доволі жваво. — Навіть якщо ти вочевидь відпав від матері Церкви — деякі забобони на кшталт медальйону святого Христофора ми не враховуємо, — все одно твоє запитання зайве. Сповідь — це гарно для душі. Нам про це добре відомо вже протягом двох тисяч років.
