Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗

Щодня штольні випльовували по чотири тисячі вагонів каміння на Азорську станцію і по три тисячі вагонів — на Бермудську. Виростали величезні площі суходолу. Рифи, піщані коси, мілини, острови зливалися в суцільний материк. Це була зовсім нова земля, створена Алланом. Його інженери споруджували сучасні портові будівлі, моли, хвилерізи, доки й маяки. До гавані тепер могли заходити найбільші пароплави. Його архітектори, мов чародії, обертали сміття на нові міста. Готелі, банки, магазини, церкви, школи — все було новісіньке! Але всі п'ять нових міст Аллана мали одну характерну ознаку: в них не було жодної зелені. Вони стояли на смітті, гнейсі й граніті — сліпучі дзеркала на сонці й хмаровища куряви на вітрі. Однак через десять років вони мали зазеленіти так само, як і решта міст: тут були передбачені площі, парки й сади, як у Лондоні, Парижі чи Берліні. Землю будівельники привозили пароплавами; Чілі посилало селітру, море дарувало водорості. Привозили й дерева та всілякі рослини. І справді, то тут, то там уже виднілися примарні сквери з запорошеними пальмами, деревами та травичкою.

Зате Алланові міста мали натомість щось інше. Тут були найрівніші вулиці й найкращі пляжі в світі. Міста скидалися одне на одне, мов близнюки. Всі вони були відгілки Америки, форпости американського духу, заброньовані зусиллям волі й наповнені активністю.

Наприкінці будівництва тунелю Мак-Сіті налічувало вже понад мільйон населення.

На будівництві й далі траплялися більші й менші аварії та катастрофи. Однак вони були не більші й ставалися не частіше, ніж на інших великих промислових будовах. Аллан став обережним і лякливим. Нерви він мав уже не ті. Колись життя ста чоловік для нього нічого не важило, а тепер кожна людська жертва, яку забирав тунель, тягарем лягала на його плечі. У штольнях стояло багато запобіжних і реєстраційних приладів, і будь-який сигнал, що закликав до обережності, примушував його знижувати темпи робіт. Аллан посивів, тепер його називали «old grave Мас» [91]. Здоров'я його було підточене. Він майже не спав і щохвилини потерпав, що станеться якесь лихо. Аллан уникав людей і відпочивав тільки один раз на день, коли сам виходив увечері на прогулянку до свого парку. Що діялося в світі, його мало цікавило. Творець тунелю, він став його рабом. У збуреному мозку Аллана не лишилося місця для думок, які не мали відношення до машин, типів вагонів, станцій, пристроїв, чисел, кубічних метрів і кінських сил. Майже всі людські почуття в ньому пригасли. В Аллана зостався тільки один приятель — Ллойд. Вони часто проводили вдвох вечори. Сиділи, курили й мовчали.

На вісімнадцятому році будівництва вибухнув великий страйк, що тривав два місяці. Аллан вийшов із нього переможцем. Тільки завдяки холодному спокою Штрома пощастило погасити в зародку нову паніку й масовий страх. Одного дня температура в штольні підвищилася на цілих п'ять градусів. Це явище було незбагненне й закликало до обережності. Робітники відмовилися спускатись у штольню. Вони боялися, що земля ось-ось розверзнеться і з-під землі на них гуне гаряча лава. Дехто поширював безглузду чутку, нібито штольня наближається до розпеченого ядра землі. Багато вчених обстоювали думку, що тунель торкнувся кратера підводного вулкана. Роботу припинили й почали ретельно обстежувати відповідні ділянки морського дна. Зміряли там температуру, однак не виявили й сліду вулкана чи гарячих джерел.

Штром відібрав добровольців і цілий місяць, день і ніч, працював у штольні. «Російський чорт» покинув роботу аж тоді, коли впав непритомний. Та через тиждень він знов був у пеклі.

Люди працювали тут зовсім голі. Немов брудні, замащені ящірки, снували вони туди-сюди, в напівнепритомному стані, підтримувані збуджувальними засобами.

На двадцять четвертому році будівництва, коли штольні підійшли одна до одної, як показували підрахунки, на шістдесят кілометрів, Штромові пощастило з Азорських островів зв'язатися по радіо крізь породу з «Товстим Мюллером». Ще півроку пекельної роботи, і обидві штольні посунулися вперед настільки, що мали вже підійти одна до одної. Однак стрілки сейсмографів навіть не здригалися, хоч Мюллер підривав породу по тридцять разів на день. Усі газети обійшло тривожне повідомлення: штольні розминулися! Інженери в обох напрямних штольнях безперервно підтримували між собою зв'язок. Відстані від Азорських та Бермудських островів були визначені з точністю до метра — як на поверхні, так і під морським дном. Розходження, отже, не повинно було перевищувати кількох кілометрів. Учені спеціально створили особливо чутливі прилади, стійкі проти впливу високої температури. Але й вони не реагували.

Сюди поспішили вчені з Берліна, Лондона, Парижа. Декотрі з них навіть зважилися спуститись у гарячу штольню. Однак марно.

Аллан наказав вести штольні навкоси вгору й навкоси вниз, а також пробивати мережу бічних штолень. Це був справжній рудник. Така робота наосліп, навмання була пекельна й виснажлива. Спека косила людей, як чума. Мало не щодня траплялися випадки буйного божевілля. Насоси безнастанно нагнітали в штольні охолоджене повітря, але стіни були гарячі, немов кахляні печі. Геть голі, вкриті пилюкою і брудом, осліплені курявою і спекою, інженери сиділи в штольнях і стежили за приладами.

Це був найстрашніший, найтривожніший період будівництва, і Аллан перестав спати зовсім.

Пошуки тривали чотири місяці — адже прокладання бічних штолень посувалося дуже повільно.

Світ завмер у судомній напрузі. А тунельні акції почали падати.

Але якось уночі Штром викликав по телефону Аллана, і коли той пробирався штольнею, Штром, обливаючись потом, брудний, вже й на людину не схожий, з'явився йому назустріч. І вперше Аллан побачив цього спокійного чоловіка схвильованим і навіть усміхненим.

— Ми намацали Мюллера! — сказав Штром.

У кінці штольні, що йшла навкоси вглибину, свистіло, вихоплюючись із шланга, прохолодне повітря; під рудниковою лампою стояв чутливий прилад, а поруч лежали дві постаті з закіптюженими обличчями.

Була друга година і одна хвилина, коли стрілка приладу на міліметр відхилилася вбік. Рівно через годину Мюллер мав провести наступний вибух, і всі четверо, затамувавши дух, цілу годину сиділи навпочіпки біля приладу.

О третій годині й дві хвилини стрілка затремтіла знов.

Газети випустили екстренні номери! Більшої сенсації годі було уявити собі навіть тоді, коли б Мюллер був небезпечним злочинцем, по сліду якого йшли детективи.

Тепер працювати стало легше. Через два тижні вже не було сумніву в тому, що Мюллер десь під ними. Мак наказав йому по радіотелефону «підійматися вгору». І Мюллер повів штольню вгору. Минуло ще два тижні, і обидва загони підійшли один до одного так близько, що прилади реєстрували вже навіть роботу бурів.

А через три місяці вибухи вже стало чути простим вухом. Глухо, невиразно, ніби грім удалині. Ще через місяць долинув скрегіт бурів! І нарешті настав знаменний день, коли обидві штольні з'єднала свердловина.

Робітники й інженери безмежно раділи.

— Де Мак? — спитав «Товстий Мюллер».

— Я тут! — відгукнувся Мак.

— Як поживаєте, Маку? — засміявся Мюллер.

— Усе гаразд,— відповів Аллан.

Ця розмова ще того самого вечора з'явилася в усіх екстрених випусках газет, що наповнили Нью-Йорк, Чікаго, Берлін, Париж і Лондон.

Вони працювали двадцять чотири роки, і ця зустріч стала найщасливішою подією в їхньому житті. І все ж вони обійшлися без гучних слів. Через годину Мюллер уже міг передати Алланові пляшку охолодженого мюнхенського пива, а на другий день вони пробралися крізь отвір один до одного,— всі перевтомлені, спітнілі, голі, брудні. На глибині шість тисяч метрів під рівнем моря.

Повернення Аллана штольнею назад перетворилося на тріумфальну поїздку. Загони робітників, що роїлися в пітьмі, зустрічали його радісними криками й вигуками:

— Шапки геть перед Маком, бо хлопець він свій!..