Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗
— Ти мене слухаєш, Маку? — спитала вона нарешті.
— Слухаю! — тихо відповів Аллан.
— Ось про що я й хотіла тобі розповісти, Маку,— щиро й відверто. Тепер ти все знаєш. Може, нам пощастить усе ж таки стати добрими товаришами й друзями?
Замріяно всміхаючись, Етель зазирнула Макові в очі, такі самі стомлені й сумні, як і доти. Він обхопив обіруч її гарне обличчя й кивнув головою.
— Я сподіваюся на це, Етель! — відповів Мак, і його бліді губи здригнулися.
В пориві свого почуття Етель не стрималася й на мить притислась до його грудей. Потім випросталася й збентежено всміхнулась.
— І ще одне, Маку! — похопилась вона.— Коли вже я стільки тобі сказала, то скажу все. Я мріяла про тебе, і ось ти мій! Але послухай: тепер я хочу, щоб ти мені довірився й полюбив мене! Ось чого я хочу домогтися. Не зразу, поступово, Маку, ти чуєш? Я докладу зусиль, і вірю, що доб'юся свого! Бо якби я в це не вірила, то була б глибоко нещасна... А тепер — добраніч, Маку!
І повільно, наче в неї запаморочилась голова, пішла.
Аллан нерухомо стояв біля каміна. Його зморений погляд блукав по залі, в якій він почував себе чужим, і він думав, що його життя з цією жінкою буде, може, все ж не таке безрадісне, як він потерпав.
5
ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!
Вони прийшли. Сільськогосподарські робітники, рудокопи, поденники, волоцюги. Тунель притягував їх, немов величезний магніт. Вони приїздили з Огайо, Іллінойса, Айови, Вісконсіна, Канзаса, Небраски, Колорадо, з Канади й Мексіки. Через Сполучені Штати мчали спеціальні поїзди. З Північної Кароліни, Теннесі, Алабами і Джорджії на північ посунули чорні юрби. Багато тисяч із тої великої армії, що колись розбіглася зі страху перед тунелем, тепер поверталися.
З Німеччини, Англії, Бельгії, Франції, Росії, Італії, Іспанії та Португалії сходилися вони на будівництва.
Мертві тунельні міста оживали. В зелених, припорошених величезних залах знов засвітилися бліді місяці. Знов заворушилися крани, білими хмарами попливла пара, повалував чорний дим. У залізних каркасах нових будов снували тіні, люди комашилися вгорі й унизу. Земля двигтіла, міста-смітники з гуркотом і скреготом випльовували в небо куряву, пару, чад, світло й вогонь.
Раптом знову загриміли лебідки, задиміли труби поснулих пароплавів на портових кладовищах Нью-Йорка, Саванни, Нью-Орлеана й Сан-Франціско, Лондона, Ліверпуля, Глазго, Гамбурга, Роттердама, Опорто й Бордо. На досі безлюдних сталеливарних заводах тепер стояв шум, гам; укриті порохом локомотиви виходили, пахкаючи, з депо. Підіймальні кліті на підвищеній швидкості летіли в шахти. Гігантський механізм, що від часів кризи ледве обертався, рвучко закрутився. Притулки для безробітних, палати лікарень спорожніли, з путівців зникли волоцюги. У банках і на біржах панувало неймовірне збудження, так наче в повітрі вибухали гранати. Промислові акції поповзли вгору, поверталися діловитість і піднесений настрій. Тунельні акції знов були в шані.
«Ллойд бере тунель у свої руки!» Ллойд сам! Без нікого!
Тунель глибоко зітхнув. Немов велетенський насос він почав усмоктувати й випльовувати людей, і роботи в ньому вже на шостий день набрали колишніх темпів. У штольнях гуркотіли бурильні машини; розпечені, люті носороги з «алланіту» вгризалися, як і колись, із ревом і завиванням у породу. Штольні скаженіли, реготали й марили. Юрми людей, обливаючись потом, знов кидалися в яскравому світлі прожекторів уперед і назад. Так наче ніколи нічого й не траплялося. Страйк, катастрофа — все забулося! Аллан підганяв, вимагав колишніх пекельних темпів; він теж ніби не пам'ятав про те, що сталося.
Найлегше було здолати американську лінію. Злощасна розколина поглинала породу з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Цілодобово в її нутро лилася лавина каміння й щебеню. Розколину перетнув насип завширшки триста метрів. Його вкрила мережа колій, і поїзди, що безугаву вилітали зі штолень, скидали тут свій вантаж. За рік північну половину засипали до рівня штолень, вирівняли й розмістили тут великі зали для динамо-машин, холодильних установок та озонаторів. Через п'ять років після того, як відновилися роботи, штольні американської та бермудської ліній підійшли одна до одної так близько, що Аллан міг розмовляти по радіотелефону крізь товщу породи зі Штромом, який керував будівництвом на бермудській ділянці. Аллан наказав прокладати напрямні штольні, і весь світ напружено чекав того дня, коли штольні з обох боків діткнуться. Навіть у наукових колах дехто мав сумнів у тому, що штольні взагалі можуть зійтися. Величезні маси каміння, спека, висока температура, потужні поклади залізної руди та електричне поле впливали на роботу найточніших приладів. Та коли напрямні штольні наблизилися одна до одної вже на п'ятнадцять кілометрів, сейсмографи почали реєструвати вибухи в штольнях. На п'ятнадцятому році будівництва штольні зімкнулися. Розрахунки показали відхилення по вертикалі на тринадцять метрів, а по горизонталі на десять метрів. Виправити це розходження було дуже легко. Через два роки подвійні штольні Америка — Бермудські острови були завершені й одягнені в залізобетонну «сорочку».
Це дало величезні вигоди: тепер залізо, цемент, рейки й робочу силу на Бермудські острови підвозили поїздами.
Тунельні акції піднялись на двадцять відсотків! Народні гроші почали повертатися.
Важче давалося прокладання французької лінії, де Аллан вів спочатку одну штольню. На чотирнадцятому році будівництва до тунелю прорвалися величезні маси глею. На шляху штольні трапилася одна з океанських «складин». Довелося покинути три кілометри штольні з дорогими машинами й пристроями. Залізобетонна стіна завтовшки двадцять метрів відгородила тунель від натиску глею і води. Ця аварія забрала життя двохсот сімдесяти двох чоловік. А штольню широкою дугою повели навколо небезпечного місця. Проте вона вдруге наштовхнулась на маси глею, і тільки завдяки відчайдушним зусиллям пощастило з ним упоратися. П'ять кілометрів цієї лінії коштували величезних грошей — шістдесяти мільйонів доларів. Штольня була завершена на двадцять першому році.
Після того, як проклали французьку та американську лінії, вартість будівництва значно зменшилася. Щомісяця можна було звільняти тисячі робітників. І все ж тунель поглинав ще цілі мільярди. Етель угатила в нього усе своє величезне багатство, до останнього цента! Якби раптом виявилося, що завершити тунель не пощастить, вона того ж таки дня пішла б у старці. Сам Ллойд уклав у тунель такі суми, що, аби втриматися, мусив закликати на допомогу всі свої стратегічно-фінансові здібності.
Найбільше клопоту завдавали атлантичні лінії з їхніми довжелезними відстанями. З року в рік люди, обливаючись потом, день і ніч несамовито боролися з кам'яними породами. І чим глибше вони проникали, тим важче було налагоджувати роботу транспорту й постачання провізією, до того ж і тут штольні прокладали поки що одинарні. На цій ділянці ворогом тунельників була не вода, а висока температура. Штольні заходили тут на глибину шість тисяч метрів під рівнем моря. Спека стояла така жахлива, що для кріплення використовували не дерево, а лише залізо. Повітря у гарячій, глибокій і довгій штольні було погане ще й тому, що тільки подвійні штольні давали змогу забезпечувати до певної міри стерпну вентиляцію. Через кожні десять кілометрів доводилося вирубувати в породі станції, де цілодобово працювали холодильні установки, озонатори й повітряні насоси.
Такої тяжкої, грандіозної роботи людина ще не виконувала.
З двох протилежних боків усе глибше вгризалися бурові машини. «Товстий Мюллер» посувався від Азорських, Штром — від Бермудських островів. Штром робив надлюдську роботу. Тунельники його не любили, проте були від нього в захваті. Цей чоловік міг цілими днями працювати без їжі, питва і сну. Майже щодня він бував у штольні й годинами особисто керував проходкою. Іноді Штром не виходив із розпеченої штольні по кілька днів. Робітники прозвали його «російським чортом».
