Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗

— Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? — підійшов до кошового — не міг стримати похвальби самому собі.

— Хіба ми їдемо гусей полювати? — примружив ліве око отаман. — Я ще не знаю, який з тебе весляр.

— Я можу не тільки на веслах. А й біля стерна… Чи біля загребного… Водив ладьї… не менші, ніж твої, — мовив майже з викликом.

— Я й забув, — знову примружив око Сірко, — ти ж Стеньчині струги ганяв. І Стенька був задоволений?

— Авжеж, — знову з викликом мовив Міюський.

— А його царська милість… Олексій Михайлович?

— Що його царська милість?

— Вдоволений з того чи ні?

Міюський несамохіть стенувся, здивовано скосив очі на отамана. Вони були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березі якого троє голих запорожців мішали тичинами в казані смолу, а ще троє довгими квачами смолили дуба. Пахло смолою і свіжими стружками. Два коршаки, один у небі, другий у воді, пильнували щось своє.

— Ну, гаразд, то я так, — стер з лиця посмішку Сірко. — А хто ж царевича стерегтиме? Симеона?

— Куди йому втікати? — чи то сумно, чи то скрушно сказав Міюський. — Сидітиме, яко заморська птаха в клітці. Візьми, батьку, з собою, — зненацька запросився щиро. — Не хочу я лишатися тут…

— Страшно? — пронизав поглядом донського отаманця кошовий.

— І страшно, — зізнався Міюський. — Страшніше, ніж там… А я, їй — богу, вправний на воді.

— А ось ми зараз побачимо, — враз знову змінив важку бесіду на легку, жартівливу отаман. — Поїдемо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в дубі через Карачаєві Холуї. Тільки затям: я в одежі купатися не люблю.

— Провезу, отамане, — весело одказав Міюський. — Жодна бризка не впаде тобі в око.

— Ну, очі, приміром, я вмію заплющувати, — мовив отаман, пересягаючи ногою борт легкої дубівки.

У човні терпко пахло лепехою і рогозом — на дні валялося кілька прив’ялих лепешин і розчавлена рогозяна качалочка, — але обидва запахи забивав сморід стухлої риби — рибина стухла десь під дощатим містком. Міюський підняв одну дошку, другу — знайшов чималу плотвицю і викинув у воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сірко сів на прову, Міюський — на гуз. Він одіпхнувся од берега, легка, як пір’їна, дубівка захиталася, здавалося, вона ось — ось зачерпне води, але Міюський повів веслом од корми до носа, й човен вирівнявся, став незрушно, здавалося, він вмерз у кригу. Чортомлик, котрий напирав із поля, біля Січі розливався озерцем, а там, де зливався із Скарбною, береги сходилися знову і у вузькій горловині стриміло кілька каменів. Весною і в дощі вода притоплювала їх, запорозькі човни, та й іноземні торгові кораблі підходили до старого причалу з північно — західного боку, зараз вода впала, камені оголилися, вода клекотіла й пінилася, ринула до Скарбної водоспадом. Міюський легко повів веслом, човен тихо рушив в обхід січового півострова до Холуїв, щомиті пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба, надержував його й воднораз направляв у лівий рукав. Обличчя Міюського посіріло з натуги, він закусив лівий вус, од чого одкрився правий кутик рота й виблискували невеликі білі зуби. Малий, вузький у кості, але мав силу, тримав човна міцно, неначе на припоні. Враз отаманець вимахнув веслом, ударив ним з лівого боку, відтак з правого, й човен стрілою полетів у кручію. Це була мить коротка й шалена, — Сірко їх любив у житті, — щось хльоснуло по днищу човна, загримів на дні дерев’яний сполик для води, ревнув з правого боку запінений вир, і вже дубівка тихо плинула по біловоддю. Кошовий увесь цей час спостерігав за Міюським, крякнув вдоволено, але не сказав нічого. Далі пливли Скарбною, вже другою — їх на урочищі три й кілька Підпільних — тих, що підпирають поле. Сірко вказав пальцем ліворуч, і вони через вузеньку протоку вийшли на широке плесо. Довкола нього густою зеленою стіною стояв очерет, і Міюський далі не бачив жодної протоки, прогною чи єрика. Сірко знову показав пальцем, одначе навіть звиклий до болотяних нетрів Міюський цього разу нічого не завважив. І, тільки підпливши впритул до густих заростей чакану, побачив над самою водою чорну дірку. То був потяг — прорізаний повінню вузенький рівчак, звідти перла вода, й весляру довелося щосили пхатися, аби посувати дубівку вперед. Кілька разів заганяв човна носом у очерет, і тоді кошовий одпихався руками, двічі довелося лягати на дно — низько переплівся верболіз. Він бачив, як тріпотіли проти течії краснопері рибки, як бистрець тріпотів зіллям, нагинав пруття, він і весляра зігнув та напружинив. А кошовий мовби й не помічав нічого, дивився вперед, ще й люльку посмоктував. Цьвохнув голий вербовий прут, і сіра, побита міллю шапка Міюського впала у воду. Він бовтнув руками — не вхопив, бистрець поніс її, й за мить вона згинула з очей. Міюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболіз, оглядався назад, аж поки обізвався Сірко:

— Не доженеш. Буде лискам на гніздо. На той рік забереш з качатами.

Міюському стало шкода шапки, хоч була стара, й він стратив веселий стрій душі, гріб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого хлопчака. Надто коли опускав голову і рудий чуб падав на чоло. Хащі розступилися враз, і дубівка вискочила на озеро, ще більше, ніж поминули нещодавно. З шумом вибухнув перед самим носом човна табун бакланів, помчав понад очеретами, торкаючись чорними крильми білих м’яких мітелок. Качки бігли по воді, кумедно перебираючи лапами, але в повітря не зривалися, норці теж правцювали в зелені хащі, вони, здавалось, сиділи незрушно, лише косували назад очима, одначе під водою прудко працювали лапами — позаду вставали пінні сліди. Життя тут кипіло, вирувало. В чорнім очеретянім пралісі ячали, тахкали, крукали, диркали, квилили, сичали пташині голоси, висвистували малі очеретянки та пастушки. Мила у воді довгі коси верба. Плесо довкола неї було тихе й сонне. Гостро пахло лепехою та чаполочем, тяглися з дна до світла жовті «глечики», гойдалися на товстунах білі лілії, либонь, марили уві сні. І раптом — вибух. То вирнула з — під віття велетенська щука, вхопила свою жертву. Міюський подумав: кожен, у кого міцні зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев’яну башточку на острівці — вона глипнула чорними очима бійниць — і одразу ж сховалася за вербами: таких башточок тут чимало, в час небезпеки вони прикривають підступи до Січі, нині гармати поховані десь по островах, у дуплах і печерах, у кучах — землянках, і схований там всілякий інший військовий припас — на те й Військова Скарбниця. Міюський на хвильку поклав весло, занурив у воду ківшиком долоню, одпив кілька ковтків. На чолі йому густо виступила роса, чуприна розвихрилася, очі блищали. Сірко оглянувся, осміхнувся.

— Потяг отой називається — Чологрій, — сказав аж тепер.

Міюський помітив, що посмішка в отамана — щира, майже дитинна. В нього посміхається все: очі — світло — карі, променисті, з зеленавим блиском, зморшки довкола них, брови — ліва заломлюється вгору, права — вниз. Так само вони заломлюються в нього і в гніві, але тоді стають мовби дві хмари, а зараз — гейби м’які сніпки сухої трави. Ще й по одному стріпку з кожного пучка посередині вгору, неначе маленькі крильця в леті. Отаман мовчав, смоктав порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливість обминула його; на неї хворіють люди марнославні, які хочуть укласти про себе вигідну думку, він тим не опікувався, ще й сам не любив говірливих людей.

Прошуміли в повітрі білі крячки, ширнули праворуч понад неширокою протокою. Міюський спрямував чорну смоляну дубівку слідом за ними. Він тепер здогадувався: вони йдуть направці й мають вийти або на широкий дніпровий рукав, або на Дніпро, одначе чи далеко кінець мандрівки, вгадати не міг. В обидва боки, скільки сягало око, слалася безмежна Військова Скарбниця — плавні, очеретяні та верболозові хащі, острови та півострови, на яких росли чорні та білі тополі, вільхи, берести, чорноклен, а поміж них кущі бересклету, терну, крушини. По деревах вився хміль, на ньому вже закипіли блідо — зеленаві султани, висли вниз; може, від того осокори та клени погойдували верхів’ями, гейби п’яні. Під ними росли ситі трави, здавалося, тільки доторкнися — з них так і бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та підорли, їхні гнізда чорніли на вершечках вікових дубів. Ночами на тих дубах гули пугачі, вони гніздилися по дуплах. Туркотіла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут — гибіль і звіра теж, тільки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухій гілці сидів орел. Він був старий, такий старий, що майже не міг стиснути кігтями гілку й боявся впасти. Й злітав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вітер та полинути на його потоках. Тоді, розпростерши на струменях крила, здавався могутнім і грізним, й качині та гусячі зграї, забачивши його, шугали в очерет. А насправді він був кволий, і боліли йому всі кістки, й боліли рани. Найдужче допікають дві — одна від посланого людиною вогню, а друга від вовчих зубів — добивав на снігу вовка, й той у передсмертній агонії вгородив йому в бік ікло.