Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Отаман вітався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Міюський пішов берегом. Повсюди горами біліли тріски, валялися важкі дубові бруси, необтесані й необкоровані колоди, теслиці, чорніли якісь рогачики та важкі, обплетені лозою «кобили». Од них до води падали гінкі сосни — тут і там лежали потерті, мовби погризені зубами, соснові кругляки та всіляке дрюччя. Либонь, на тих «кобилах» і майстрували човни. В самому кінці на передостанній із них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, і не збиралися добудовувати — не видно було ні загнаних у дерево сокир, ні свіжих дощок — либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.
Донського отаманця змагала цікавість, — сам майстрував на Міюсі човни, тільки менші, — заліз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з ребра на ребро, як білка. Помостів на кормі та носі не було, й добре видко все черево корабля: важке, суцільне, з липи дно, нижні облавки з дубових дощок, верхні — із соснових, і дубові ребра, й дубовий брус — з двох деревин, скріплених посередині, біля щогли. Пахло свіжими стружками, смолою, гірким людським потом. Міюський лазив довго: видивлявся, як щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався відгадати, що то за залізні гаки вподовж бортів, бо розпитати не було кого. Всі корабели зібралися по той бік причалу довкола отамана біля купи велетенських кітвиць, які стояли стійма. Там точилася якась розмова, вельми голосна і, як видалося Міюському, гаряча. Гомін наростав з хвилі на хвилю, й злітали важкі, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як шаблею, й це занепокоїло Міюського. «Що воно може бути? — подумав. — Адже то не мирна балачка».
Набачився на Дону й на Січі отаких кгвалтових кругів, де розривають на грудях кунтуші, де в поміч слову стають кулаки, а то й шаблі та сокири. Міюський пішов до гурту, котрий фуріював, — там зібралося кількасот пар личаків та чобіт і тепер важко тупотіли, перемішували із землею давно витолочену траву. Одначе вар’ювали не всі запорожці, чимало їх, здебільшого ті, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрі тихенько відходили до човнів, поралися біля них. Колотилися здебільшого майстровики, нетяги, голоколінчики, ті, хто став до праці за плату, хто не йшов у похід. Не всім вистачало на човнах місця, не всі й воліли нести свої голови під кулі.
Міюський давно збагнув, що й на Січі, хоч тут і набагато більше волі, біда біду доганяє. Тому, в кого десять пар волів, сюди втікати нічого, він не покине свої десятини, оратиме до сьомого поту, адже втікає безземельна сірома, всілякий ремісничий люд, що розорився. Але їдуть сюди й броварники, крамарі — ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають козаків до нитки, на тому багатіють. Чимало скипається всіляких веремій, заколотів, але такої, як оце, колотнечі Міюський ще не бачив, стояв спантеличений і приголомшений. Й не тому, що боявся, — задьористий вдачею, першим кидався на чужі кулаки, туди, де пила мед весела відвага, але тут злидні пили сирівець, і те було сумно.
— Плати, отамане, як обіцяв! — гукнув через голови Явдоким Верша, довговидий, чубатий запорожець. — Бо ж не випустимо звідси.
Сірко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати січовиків поглядом.
— Я не кую гроші. Військова скарбниця порожня.
— За що ж годували отут комарів? За що хекали сокирами од зорі до зорі! За твоє ласкаве «дякую»? Але ним ми не прокормимось, — юртували козаки.
— Повернемося з походу — сплатимо сповна.
— А як не повернетесь? — вигукнув Верша.
Сірко, либонь, тільки й чекав на ті слова. Очі йому спалахнули, ліва брова круто зломилася, й він пірвав козака за сорочку.
— То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти погрожуєш порубати мені думбаси та стерни? А тоді прийдуть турки й порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу її я.
Він одіпхнув од себе невдатного запорожця, хотів пройти далі, але січовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярі, коли хочуть явити непослух дячкові. Й тоді Сірко, зметикувавши, що так просто йому не викрутитись, метнув зором по натовпу й, нашиливши оком одного горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.
— Не маєте встиду… Відаєте самі, куди важимося. За море, в грабські землі, до турецької столиці. Ось ти, Феодосію, підеш на першого стерна — розривати ланцюги під Кизикерменом? Йди, там місця стане. Й на розвідних човнах теж!
Козак лупав білими, майже безбарвними повіками. Знав, бідолаха, що то таке — рвати ланцюги, котрими перегороджено Дніпро. Там кожен сажень води під прицілом гармати, турки стріляють наосліп й разять геть — чисто всіх. Рідко коли вдається розклепати ланцюги й цілими прослизнути далі.
— Чого лупаєш вирлами? — не давав січовикові отямитись отаман. — Язик у тебе гострий, як шабля, а шабля — як язик. Чи тут усі такі? Гей, хто охочий на першого стерна, одходьте до того дуба…
Поки запорожці, обамбурені, приголомшені словами кошового, м’яли ханьки, Сірко пішов просто на Явдокима Вершу, й той відступив, за ним розтулилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив рушницю, яка стояла тут же, біля дерева, й звів курок.
— Не підходь, отамане, не підходь! — закричав несамовито, і білки його очей виверталися, й було видно, що ладний на все. — Уб’ю!
— Убивай, убивай, гаде, — скипів і собі Сірко й пішов просто на Вершу, на чорну цівку рушниці, що ледь погойдувалась у руках козака.
— Не підходь, уб’ю! — ще раз закричав Верша й якось дивно верескнув, відскочив убік, в очерет. Сам ховався в зелених хащах, звідтам стриміло тільки довге коване дуло.
— Не дурій, Явдокиме, — суворо, але вже трохи спокійніше сказав Сірко. — Ну ж бо, не дурій. Я не боюся твого стрілу, ось моє серце. Але ж за тиждень похід. І хто поведе козаків, ти? Отакий дурний і варйований? Отож — бо виходь.
А що Верша не виходив, він гримнув:
— Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забоїшся, а я як стрельну, то й іскри з твоїх очей посиплються. — І він просто за дуло рушниці потягнув Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сіркових грудей. Явдоким тремтів, наче в пропасниці, і покірно йшов за кошовим. Сірко виволік його на берег, Явдокимові руки розтулилися самі, й він випустив рушницю. Сірко поставив її до дерева.
Всі знічено мовчали.
— Отож воно й є… — мовив отаман скоріше сумно, ніж переможно. Допіру в його очах тріпотіло щось схоже до кпину, але, прогірклий наскрізь, кпин згас, й одразу згас запал боротьби, натомість у душу напливли сором, досада і злість — уже хтозна на кого.
У похмурій мовчанці, в супроводі одного лише цехмістра корабельних майстрів Сірко простував уподовж берега. Він недовго оглядав човни, наказав веслярам переганяти їх до Січі. По тому сидів на березі, біля самої води, обхопивши руками коліна. Гнів одлетів, лишилися досада й сум. Не раз йому доводилося ставати супроти козаків, навіть завертати їх під час втечі на бойове поле, погрожувати смертю, одначе й тоді почував за собою правду. Він не боявся людського тлуму, не боявся лихих слів, але боявся неправди. А зараз зачерпнув її ковшем з чорного казана. Й пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морські човни. То було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботі, а по тому закручували веселі грища, й полохали птаство дружним співом, і пили оковиту, й реготілися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а пилки, як скрипки. Й забандюрилася тоді Сіркові химерія — збудувати човен потайний, щоб плавав він під водою, а над водою стриміло тільки жлукто, крізь яке спостерігав би дозорець. Над тим довго потішалися, реготали, а далі пішло на суперечку: молоді козаки звалили два дуби, обтесали, приладнали один за другий, приправили дубове жлуктолаз. А щоб човен не виринав, знизу прив’язали мішки з піском. Весла вставили в дірки й запакували щілини змащеним жиром клоччям. Човен спустили на озеро, туди сіли козаки… Він перекинувся донизу жлуктом за другою спробою. Козаки над силу витягли дубове доробало, обрізавши косою мішки з піском. Одначе тоді ніхто не сердився, не поклав осуги на отамана. А його придумка пізніше сповнилася по—іншому. Вони просто перекидали човна й притоплювали його грузилами. Дихаючи тим повітрям, що в човні, йшли по груди у воді. А потім враз виринали перед носом турків. Так розклепували ланцюги, якими погани перетинали Дніпро біля Кизикермена, так знімали сторожу біля фортець понад річками.
