Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
— Далі вам, — подивився на Пєтухових, — зась!
— Чому? — вирячив очі Йосип. — То моя дружина!
— А то мій город. Тобі нема чого там робити, — сказав він спокійно, але твердо. — З мене досить, що ти його й так весь списами перетикав. І тобі, шльондро, — до Ганни, — нема туди дороги. Тож можете тут попрощатися.
Чоловіки вирили могилу. Ольга довго прощалася з донькою. Вона все її цілувала і весь час просила прощення…
— Меншає нашого роду, — сказав Павло Серафимович, встановивши ще один, уже третій хрест.
Розділ 80
Залишившись наодинці з батьком, Варя розповіла йому про криївку на горищі колишньої їхньої хати.
— Навіть не знаю, чи не знайшов хто схованку, — сказала Варя. Вона зізналася, що кілька разів уночі пробиралася туди і перевіряла, чи дошки не зірвані. — Востаннє, коли я там була, дошки не були порушені.
— Ну ти даєш, доню! — усміхнувся батько. — А я все вже обшукав! Знаю, що повинні бути і срібні ложки, і наші з матір’ю золоті обручки, і мій хрестик, і чотири царські червонці, а куди їх Надя переховала — не знав.
Вночі вони разом полізли на горище і дістали все зі схованки. Переховали у хаті.
Наступного дня Павло Серафимович з Варею прибрали речі та меблі у старій хаті, щоб туди перевести Ласку. Солома закінчувалася, тож, порадившись, вирішили поступово розкривати дах корівника, висмикуючи звідти солому для корови. Варя тішилася з того, що тепер батько буде жити з ними, а не залишатися ночами на самоті із сумними думками.
— Що ж, — сказав їй Павло Серафимович, — потрібно нести наші скарби в Торгсін. Борошно закінчується, картопля — також, буряка вже немає, цукру теж.
— Треба зібратися разом і порадитися, — сказала Варя. — Ольгу потрібно спитати, може, у неї є що віднести.
Зібралися гуртом, почали думати, кому і куди краще йти. Ольга все торочила про дорогу, якою краще дістатися до міста, де в Торгсіні дають більше.
— І відпочити можна біля Данилової криниці, і йти не так далеко, — розказувала вона. — А ще потрібно взяти якийсь візочок, щоб борошно або зерно довезти. Зараз відлига, і, схоже, надовго, тож санчата не підійдуть.
— Де ж той візок узяти? — сказав Павло Серафимович. — Вигребли активісти все, що можна.
— Я завтра побалакаю з кумом, — сказав Василь. — Геннадій якось дорікав, чому, мовляв, мене не взяв з собою, коли йшов здавати хрест, у мене є золоті каблучки. До речі, у нього і візок є. Якщо погодиться, то ми можемо піти з ним удвох.
— От і добре, — погодився Павло Серафимович. — Завтра ж переговори з кумом.
Усе вже було обговорено, навіть намітили день, коли Василь із кумом вирушить у путь. Але напередодні запланованого увечері повернувся Василь і заявив, що нікуди з Геннадієм не піде.
— Що трапилося? — запитала Ольга, яка зайшла до хати слідом за Василем і почула розмову.
— Йдемо ми з кумом вулицею, — розповів Василь. — Уже дійшли до його хати, розпрощалися, і раптом у мене як скрутить живіт! Так підперло, що не добіжу додому. Я прожогом біжу до нього у двір і на ходу штани знімаю. Кум засміявся і каже: «Біжи за сарай, бо ще не добіжиш до туалету». І не добіг би! Присів за сараєм, справив нужду, посміялися ми з ним, і я пішов. Минув одну хату, а в мене знову живіт скрутило. Засмикався я, чи додому бігти, чи знову до кума. Побіг до Генки. І раптом бачу таке: він встиг вже принести лампу з хати, сів напочіпки і палицею ворушить мою купу. Уявляєте, роздивляється, чим я там насрав!
— Невже? — здивувалася Варя.
— Саме так! От де стукач-перевертень! І скажіть мені, чи можна з такою людиною йти на діло?! Як йому після цього довіряти? Ні, ви як хочете, а з ним я нікуди не піду.
— Правильно! — підтримала його Ольга. — Продажна шкура, а не кум!
— Де ж тоді взяти візок? — запитала Варя.
— Я приладнаю два старих колеса з воза до саней, — сказав Павло Серафимович. — Але що ти тепер скажеш Генці?
— Скажи, що поки не підеш, що передумав, — порадила Ольга. — Потрібно відсидітися днів зо два-три, тільки щоб він нічого не знав. Тільки не забудьте за мене, — попросила вона. — Хочу свій золотий хрестик обміняти. Більше у мене нічого немає.
— Одному йти небезпечно, — зауважив Павло Серафимович.
— Якщо ви натякаєте на себе, то це виключено! — категорично заявив Василь. — Ви повинні залишитися вдома, щоб подбати про Варю і дітей.
— Це правильно, — погодилася Ольга.
Розділ 81
Уранці Ольга занесла свій золотий натільний хрестик.
— Подарунок мами, — сказала вона. Жінка поцілувала розп’яття, віддала Василю. — Швидше повертайся, — сказала йому, — бо всі троє моїх хлопців почали пухнути.
Усе було готове: нашвидкуруч змайстрований возик, схований на горищі, хліб уже лежав у торбинці, коштовності і срібний посуд надійно підшиті у потаємну кишеню. Залишалося дочекатися вечора, щоб поменше бачили сторонні. Варя ще раз детально описала дорогу, про яку розказувала Одарка.
— Усе зрозумів, — сказав Василь. — Основний орієнтир — криниця Данила по дорозі, що веде в Росію. Не хвилюйтеся, все буде добре.
День видався неймовірно довгим. Коли темінь огорнула притихле село, Василь сказав:
— Мені час!
Він поцілував сонних дітей, обняв Варю.
— Розумію, що від мене залежить ваше майбутнє, — сказав він, — тому намагатимуся зробити все можливе, щоб повернутися швидко і не з порожніми руками.
Чоловік потис руку Павлу Серафимовичу.
— Може, провести за село? — запитав зятя.
— Не треба.
Вийшли провести його в дальню дорогу. Василь уже пішов з двору, коли Павло Серафимович тихо спитав у Варі:
— Скажи відверто: ти повністю йому довіряєш? Ти впевнена, що він не обдурить нас і повернеться?
— Але ж… Тут його діти, — непевно відповіла донька.
— Я піду з ним! — рішуче заявив Павло Серафимович. — Василю, — позвав зятя, — зачекай, я піду з тобою!
— Тату, не треба, — попросила Варя. — У мене якесь погане передчуття.
— Тому й піду, — наполіг батько. — Ти не переймайся, за кілька днів ми вже будемо вдома. Головне, не пускай до хати сторонніх, — давав поради, — не залишай дітей самих, бережи себе.
— Ви мене лякаєте. Кажете так, ніби прощаєтеся, — її біль і розпач викотилися намистинками сліз, завмерли на блідому обличчі.
— Не забувай, що Чорножукови ніколи не кидали своїх у біді, — поквапом додав він, ніби не почувши зауваження доньки. — Тримайтеся купи з сестрою, нас так мало залишилося!
Варя, ледь стримуючи себе, щоб не розплакатися, лише кивала на знак згоди. Вона не могла бачити, як серед глибоких зморшок батька загубилася крихітка-сльоза.
— Ти, Ластівко, не сумуй, — сказав він. — Я знаю, що у твоїй беззахисності криється велика сила. У тобі тече не отруєна життям кров Чорножукових. — Павло Серафимович на мить замовк, обняв доньку, міцно притис до грудей. — Життя, доню, дуже складна штука. Іноді воно так огріє батогом, що вже починаєш думати, що його ненавидиш, але рано чи пізно біль стихає, і ти знову починаєш йому радіти, знову його любиш. Усе минеться, Ластівко, потрібно лише кохати і вірити, тоді життя віддячить взаємністю, — чоловік зітхнув і додав: — Треба бути сильною і вміти чекати.
— Я буду вас чекати, — сказала Варя, непомітно змахнувши з обличчя солоні крапельки.
— Ви там скоро? — почувся голос Василя.
— Бувай! — махнув рукою батько. Він лагідно всміхнувся Варі, і за мить темрява поглинула його постать.
Розділ 82
Чекання — страшна річ. Здається, що час застиг, саме життя зупинило свій плин. Серед сірих одноманітних буднів губилися думки. Вони то розчинялися у чеканні, яке ставало дедалі нестерпнішим, то їх лихоманило, як у пропасниці. Неможливо довгий день Варя заповнювала турботою про дітей. Вона навіть звільнила завішені вікна від товстих хусток, щоб зручніше було виглядати батька, але це не допомогло. Денне світло не розсіювало сплутаних невизначеністю думок. Вона подовгу вдивлялася у вулицю, але то був погляд у нікуди. Над селом, як і в душі, линув німий крик відчаю. На зміну дню приходила ніч, вікна знову завішувалися, але навіть так, у маленькому замкнутому просторі, не можна було сховатися від суму. Кімната ставала схожою на склеп. Варя тихо ходила по хаті, вслухаючись у самотні кроки. Вона лягала у ліжко і намагалася заснути, аби не слухати дзвінку нестерпну тишу. Варя куталася у ковдру, щоб поринути у сон і хоча б уві сні зануритися у диво. Напевно, щільна темрява не давала навіть крихітній надії просочитися у її свідомість. Варя відчувала, що більше ніколи не побачить батька. По кутках дрімала темрява, якій було байдуже до страждань самотньої жінки…
