Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Ольга навідалася до сестри на четвертий день.
— Нема ще? — спитала.
— Як бачиш.
— Уже повинні були повернутися.
— Василь пішов не сам? — спитала здивовано.
— Ні, з батьком.
— Чому? Він мав намір іти сам.
— В останню мить батько передумав, — пояснила Варя. — Гадаю, що у нього закрався сумнів щодо Василя, або вирішив, що іти вдвох безпечніше.
— Он воно як, — протягла Ольга. — Я й не знала.
— Чому ти так довго не заходила?
— Щодня женуть на роботу, — пояснила вона. — Усім байдуже, що мої діти такі кволі, що ледь соваються по хаті.
— Справи кепські?
— Дуже. А тут ще таке сьогодні побачила! — зітхнула Ольга. — Не повіриш: моторошно стало!
— Я думала, що ми вже звикли до всього.
— Я теж так думала, — почала Ольга жвавіше. — Ось слухай. На цвинтарі копають великі рови, щоб скидати туди тіла.
— А я ще й подумала, як Пантьоха встигає копати ями, коли за день назбирує стільки померлих.
— Тю! — засміялася Ольга. — Тоді б йому довелося день й ніч лише ями копати! Вже давно бригадир дає чоловікам наряд, і ті викопують великий рів. Туди їздовий скидає тіла, а коли яма наповниться, присипають землею.
— Тварин і тих раніше так не ховали.
— Мертвим вже однаково, — зітхнула Ольга, — треба думати не за них, а за живих, щоб вони не опинилися у тій ямі.
— Так що ти хотіла мені розповісти?
— Ага! Сьогодні йшли на роботу повз кладовище. Там лежала мертва жінка, бо ще не встигли викопати яму, біля неї була невеличка купа соломи, напевно, з воза просипалася, або хтось прикрив тіло. Дивимося, сидить у лахміттях прохач, ще живий, але вже такий чорний, пухлий, із великими виряченими очима. Я ще й подумала, що він чекає на кладовищі своєї смерті, щоб далеко не йти. Після обіду бригадир посилає чоловіків копати рів на цвинтарі, а здорових чоловіків зараз обмаль, останніх хоч самих вези на кладовище, тож посилає з ними мене. Приходимо туди, а прохач, напевно, щоб зігрітися, підпалив солому, якою була прикрита жінка. Труп обпекло вогнем, запахло смаженим м’ясом, і коли ми прийшли, чоловік лежав і гриз підгорілі ноги жінки. Хтось побіг позвати голову сільради, а ми намагалися до нього заговорити, але він подивився на нас збайдужілим поглядом і спокійно продовжив їсти.
— Який жах! — Варя поморщилася. — І що було далі?
— Ледь відтягли чоловіки від ноги. Його тягнуть, а він гризе! Весь у попелі, забруднився кров’ю…
— Та ну тебе! — Варя замахала руками. — Розкажеш таке на ніч, що спати страшно буде!
— Який там страх? Коли люди довго бояться, вони звикають до страху і перестають його відчувати. Настає байдужість, отупіння, здичавіння. Чи зараз плачуть-тужать за померлими? Смерть уже стала настільки звичною, що про неї говорять спокійно. І знаєш чому? Бо люди так настраждалися, намучилися, нагорювалися, що смерть — єдиний порятунок від страждань.
— Не згодна, — заперечила Варя. — Якби ми всі бажали смерті і лише у ній був порятунок, то сіли б на підводу Пантьохи і ще живими поїхали на кладовище. Але ж ні! Ми боремося не за смерть, а за життя, чіпляємось за нього кожного дня, щохвилини. Навіщо? Щоб жити далі. Щоб ростити дітей, дочекатися онуків.
— Ой, Варю! — махнула рукою сестра. — То все твої красиві слова! Спустися на землю! Так, ми боремося за життя. Іноді я думаю, що ми самі собі лише продовжуємо муки. Ми все одно помремо від голоду. Питання лише часу.
— Тьху на тебе! — Варя, яку лише нещодавно обсідали безрадісні думки, вже готова була доводити сестрі, що за життя треба чіплятися до останнього. — Давай змінимо розмову. Як ти гадаєш, вони скоро повернуться?
— Звідки я знаю? — стенула плечима. — У тебе з їжі щось залишилося?
— На кілька днів. Ще є полова. Уся надія на повернення батька.
— Чому не згадуєш про чоловіка? Вони ж пішли удвох.
— Чому? Чому? — нервово сказала Варя. — Сама знаєш, що значить для мене батько.
— Я піду. На днях зайду, — сказала Ольга й поспішно вийшла з хати.
Варя замкнула за нею двері. Знову настане ніч. Як і раніше, хвилювання холодною потворою влізе в душу, застигне там каменем на невизначений час.
Розділ 83
Холод від поганого передчуття пробіг по спині, колькою шпигнув у серце, коли Варя вранці побачила відчинені двері батьківської хати. Заглянула досередини — і цеберко випало з рук: Ласки там не було. З примарною надією вона заглянула у колишній корівник. Порожньо, лише зяє діра у стелі там, де висмикали солому. Варя обійшла навколо хати, подивилася на городі. Ковдра свіжого сніжка залишилася непорушною, тож сумнівів не було: корову вночі вкрали.
Варя пішла у сільраду, як тільки туди прийшов голова.
— Пиши заяву, — порадив Максим Гнатович, — але скажу відверто: знайти корову майже неможливо. Крадії все продумують, перш ніж піти на злочин. Звичайно, я пошукаю по дворах, але не тіш себе надією.
Варя здогадалася: хтось добре знав, що вона вдома сама. Злодій був упевнений, що чоловіків нема вдома, тож нема чого боятися. Очікувана подія. Як тепер жити? Як заходити в хату і бачити голодні очі дітей? Вони прокидаються рано і терпляче чекають, коли вона внесе свіже молоко, процідить його і наллє у кружки. Що сказати їм? Як пояснити, що нема чого чекати? Відчай обхопив Варю, стис душу металевим обручем. Вона сіла на лавку біля хати, невтішно розплакалася.
Варя сиділа на припорошеній снігом лаві довго, поки не відчула, як від холоду тремтить кожна жилка. Діти чекають її. Вони маленькі і безпорадні. Треба йти до них.
Варя зайшла до хати. Маргаритка з червоним від плачу обличчям сиділа на долівці поруч із братиком. Сашко теж весь зревівся, вже не плакав, а лише розмазував по обличчю сльози і смоктав тряпчану ляльку.
— Він плаче і просить «ням-ням», — пояснила дівчинка. — Дай молочка!
— Зараз щось дам, — відповіла Варя.
Вона дістала торбинку із рештками борошна. Залишилося декілька жменьок, це кілька днів життя. Є ще полова і дрібка солі, які подовжать життя ще на кілька днів. Все. Незабаром кінець. Варя зрозуміла, скоріше відчула серцем: батько не повернеться. Зникала надія. Не буде надії — не буде життя. Відганяючи сумні думки, Варя дістала з торбинки маленьку жменьку борошна, змішала з половою, додала солі і води, замісила хліб. Від такого «хліба» у дітей дере в горлі, вони плачуть, але все одно ковтають — змушує голод. Раніше Варя давала запивати молоком, тепер доведеться пити «чай». Хоча б один бурячок десь дістати, щоб можна було підсолодити чай! Де ж його візьмеш? І Ольга щось не заходить. Можливо, у неї щось трапилось? Треба сходити дізнатися, але нема санчат, а на руках Сашка вона не донесе. Треба почекати…
Ольга навідалася наступного дня, вислухала розповідь сестри про крадіжку.
— Вже не повернеш корову, — сказала вона. — Це ж добре, що ти не поперлася туди у той час, коли крали, бо вбили б тебе.
— То мені радіти? — сумно посміхнулася Варя. — Як твої хлопці?
— Слабкі, — сказала коротко. — Твої так і не повернулися, — чи то спитала, чи констатувала сестра.
— Як бачиш.
— А ти не чекай на них.
— Як то?
— Сама подумай, скільки часу минуло? Можна було б на край світу дійти і повернутися. Якщо не повернулися за кілька днів, то нема чого сподіватися.
— Можливо, — тихо сказала Варя, — але я все одно буду чекати батька. Може, його затримала міліція. Може, захворів. Одужає і повернеться.
— Сьогодні не стало моєї подруги, — сповістила Ольга.
— Одарки?
— Так. Довідьмачилася. Напевно, хтось упіймав за «роботою» і забив до смерті. Вранці знайшли її в одній сорочці, босу, простоволосу, з проломленою головою. Мало того, що вбили, так ще й познущалися, надівши на голову порожнє цеберко.
— Що ж тепер буде з дітьми?
— Відвезуть у дитбудинок. Там принаймні вони виживуть.
— Вони виживуть, а як же наші?
— І наші виживуть! — Ольга поставила на стіл вузлик. — Це вам!
