Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (читать книги полные .TXT) 📗
– Так там дружина…
– А вона що, тебе не пустить?
– Пустить, напевно… Але не в такому вигляді… Та й грошей у мене на дорогу немає…
– Гроші ми тобі знайдемо, – знову заговорив капітан Рябцев, який відпочив од нападу кашлю. – Тільки де такий потяг узяти, щоб тебе до моря довіз? Може, якийсь товарняк?!
– Чому товарняк? – Винничук здивовано – якщо не сказати обурено, – подивився на Рябцева.
– По-перше, – Рябцев силувано посміхнувся, – ваш друг смердить. І одяг його смердить. Крім того, через його вібрації іншим пасажирам може стати дуже кепсько. Я вже не кажу про провідників!
Юрко Винничук замислився. Алік дивився на свого приятеля-письменника і теж думав, теж шукав вихід із цієї ситуації. І знайшов його раніше за інших.
– Я знаю, де його помити й переодягнути! – радісно сказав він. – Я там сам мився! У Винниках!
Юрко Винничук злякано подивився на свого довговолосого товариша.
– Ти, сподіваюся, не мій будинок маєш на увазі? – запитав він.
– Ні, там є притулок для безхатьків. «Оселя». А поряд у них склад із одягом, пральня і душова з гарячою водою. Там його швидко відмиють і новий одяг підберуть.
– Я переодягатися в цивільне не буду! – твердо заявив бомж. – Ось тільки так, як є! – І він погладив рукою свій чорний бушлат.
– А на чому його у Винники відвезти? – запитав Ряб-цев. – Тверезий водій його не довезе, а п'яному за кермом небезпечно!
– У мене є знайомий таксист, який завжди п'яний за кермом, – сказав спокійно Юрко Винничук. – Можу подзвонити й викликати!
– Викликай! – погодився з пропозицією Рябцев.
Розділ 52
Пізно вночі срібляста «Волга», чи то прикрашена, чи то для безпеки обладнана гнутими хромованими трубами з усіх боків, забрала всіх чотирьох від двору будинку номер тридцять дев'ять по проспекту Чорновола. Водій Ваня, знайомий Юрка Винничука, приїхавши, привітався тільки з ним, а інших обвів байдужим поглядом і тільки жестом руки дав зрозуміти, що пропонує їм сісти в машину.
Алік усівся спереду, а Юрко, Рябцев і бомж-моряк влаштувалися ззаду, при цьому моряка посадили посередині, мовби він міг захотіти на ходу вистрибнути.
Хвилин через п'ять дороги водій Ваня, здоровий і міцний чолов'яга років п'ятдесяти, кинув злегка стурбований погляд назад.
– Щось у мене від вас голова болить! – сказав він незадоволено.
– Так ми ж мовчимо! – здивувався Винничук.
– Може, тому, – вже не обертаючись мовив водій. – Краще вже говоріть про що-небудь. Тільки тихо!
– А може, ми тобі краще скляночку горілки наллємо? – запропонував Винничук.
– Ти що, я ж за кермом! – обурився водій Ваня.
– Але перед тим, як за кермо сідати, ти ж випив? – миролюбно засперечався Юрко Винничук.
– Так, випив. Але то було перед тим, як за кермо сідати. А за кермом я не п'ю!
– Гаразд, – видихнув Винничук. – Тоді доведеться розмовляти.
Він подивився на похмурого моряка, який напівдрімав, потім перевів погляд далі, на Рябцева. Особливого бажання говорити з колишнім капітаном КДБ у нього не було, але з моряком розмови в будь-якому разі не вийде. Так він подумав. А якщо говорити з Аліком, що сидить попереду, то не вийде тихої розмови.
– Товаришу капітан, а як ви зрозуміли, що прадавнє Карпатське море до аномалій ніякого відношення не має? – не без єхидства в голосі запитав він Рябцева.
– Це не я зрозумів, – спокійно відповів колишній капітан. – Це Алік! Я завжди говорив, що він далеко піде. Він, щоправда, нікуди не пішов. Зате залишився собою і залишився таким самим кмітливим, яким був.
– А ви з ним, бува, в радянські часи разом горілки не пили? – знову не зміг утриматися Винничук від колючості.
– У старі радянські часи він пив портвейн, а я коньяк, тож ми з ним перетиналися тільки по моїй службі.
– Коньяк пити не можна, це цілковита гидота, – пробурчав раптом моряк.
– Юрку, кінчай ти його зачіпати, – обернувся до Винничука Алік. – Що він тобі поганого зробив?
Винничук зітхнув, зняв із носа окуляри, протер їх витягнутою з кишені куртки носовою хусточкою і знову надів.
– Щось у мене серце закололо, – поскаржився водій Ваня.
– Це вже серйозно, – Алік обернувся назад, тільки цього разу погляд його зупинився на Рябцеві. – Налийте всім по стаканчику, а то біс його знає, чим наша поїздка закінчиться!
Першим стаканчик горілки випив водій Ваня. Він навіть машину для цього не зупинив. Тільки швидкість скинув, потім одним ковтком спустошив одноразовий стаканчик і віддав його Аліку, сам же знову поклав праву руку на кермо. Другим випив свою дозу «анестезії» Алік, морякові налили насамкінець.
Залишилося праворуч і позаду озеро, і хвилин через п'ять водій знову знизив швидкість, з'їхавши на звивистий спуск до Винників. Уже біля готелю «Святослав» він натиснув на гальмо і обернувся до Юрка.
– Куди далі? До тебе?
Обличчя Юрка виявило метушливий рух думки. Через кілька секунд він заперечливо хитнув головою.
– До мене не можна!
– А куди? – наполягав на конкретній відповіді водій Ваня.
– Котра година? – поцікавився сонним голосом Рябцев.
– Пів на четверту, – відповів водій.
Юрко Винничук тяжко зітхнув.
– У мене дитина маленька, і дружина… І собака у дворі. Він обов'язково загавкає й усіх розбудить… Ні. До мене точно не можна.
– Та ми б унизу або на кухні посиділи, – прохально мовив Алік, якого вже з новою силою хилило у п'яний сон, а п'яний сон відрізняється від тверезого тим, що він не вибирає місце сну для сонного, а може його повалити в будь-якому закуті, хоч на клумбі, хоч на асфальті.
– Ні, – вже твердіше мовив Юрко.
Тепер тяжко зітхнув Алік.
– А ви біля військового містечка можете посидіти! Там і столик є, і лавки. Та й на вулиці сьогодні не холодно! – запропонував водій.
– Так, там нормально, – пожвавився Винничук. – І народ там живе смирний, протестувати й міліцію викликати не буде!
Водій сприйняв ці слова як сигнал до дії, і машина знову рушила з місця.
Дуже скоро вона зупинилася на лісистому пагорбку, де асфальт перетворювався на ґрунтову лісову дорогу. Праворуч і ліворуч стояли декілька двоповерхових будинків, на два парадних кожен. Попереду нерухомо стояв сосновий ліс. Ліворуч виднілися кубики гаражів.
– Лавка онде, у дворі, – показав рукою водій.
Пасажири «Волги» вибралися на свіже та прохолодне нічне повітря.
Алік зробив видих і простежив за туманом, що утворився в результаті його видиху.
– Холоднувато, – сказав він. – Напевно, нуль градусів…
– Та ні, плюс чотири, – не погодився з ним Винничук. – Ви без мене тут до ранку посидите?
– Чому без тебе? – запитав Алік. – Ти ж місцевий, із тобою буде безпечніше.
– Та я хотів додому зайти, – зам'явся Юрко.
– Справжні друзі друзів у біді не кидають, – мовив, ні до кого не звертаючись, Рябцев.
– Ми з вами не друзі, – відрізав у відповідь Юрко.
– А з Аліком? – запитав Рябцев, подивившись на письменника пильно.
– Гаразд, – Юрко опустив голову.
Потім підійшов, похитуючись, до відчинених водійських дверець. Розрахувався з Ванею. Машина поїхала.
Усі четверо пройшли до дерев'яного столу, всілися за нього на лавки в такому ж порядку, в якому сиділи годину тому в зовсім іншому місці.
І знову Рябцев розкрив свою сумку та, розстеливши на столі вже вологу газету, зайнявся сервіруванням. Юрко Винничук витягнув із кишень своєї куртки дві склянки, а з внутрішньої кишені – свіженьку півлітрівку.
Алік оглядівся. Повітря тут було чистіше й свіжіше, і небо, здавалося, відзначалося світлішими тонами й висіло вище, ніж зазвичай над Львовом, наче він зі своєї кімнатки з низенькою стелею перейшов до квартири будинку польської забудови з чотириметрової висоти стелею. Щось несподівано відвернуло його увагу від неба, на якому ні зірок, ні місяця видно не було. Він зупинив погляд на світлому кутовому вікні будинку, у дворі якого вони влаштувалися для вимушеного продовження нічного пікніка. Світло у вікні відзначалося незвичною, злегка помаранчевою жовтизною. Це світло так пасувало нинішній ночі! Немов застиглий жовтий сигнал світлофора, що говорить «Увага!». Алік іще раз озирнувся. І почув, як дзюрчить, виливаючись із пляшки у склянку, горілка.
