Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель (бесплатные полные книги txt) 📗

РОЗДІЛ XXX

Дон Кіхот прожив із Роке три дні й три ночі, але й трьохсот років не вистачило б, щоб дивитися й дивом дивувати на Гінартів побут. Тут були вони ранком, там обідали. Іноді тікали, не знаючи від кого; іншим разом чекали, невідомо кого. Спали вони на ногах і переривали сон, переїздячи з місця на місце. Весь час висилали вони розвідувачів, перевіряли вартових, роздмухували ґноти своїх аркебуз, хоча їх було у них небагато, бо всі були озброєні кремінними пістолетами.

Кінець кінцем, непроїзними шляхами, непрохідними й непролазними стежками Роке, Дон Кіхот, Санчо і шестеро зброєносців поїхали до Барселони і незабаром були вже на її набережній. Обнявшися з Дон Кіхотом і Санчо, якому він дав десять обіцяних, але не одержаних ще ним ескудо, і сказавши один одному тисячу приємностей, Роке поїхав назад, а Дон Кіхот, верхи на коні, став чекати світанку.

Незабаром обличчя Аврори [101] почало з’являтися на ґанках сходу, звеселяючи трави та квітки, але не слух; а тієї ж миті звеселили й слух звуки багатьох гобоїв і барабанів, дзеленькання бубонців і вигуки «побережись, побережись!» вершників, що, здавалось, їхали з міста. Аврора поступилася місцем сонцю, вид якого, більший за чималий щит, поволі підводився над обрієм. Дон Кіхот і Санчо, роздивляючись на всі боки, побачили ніколи досі не бачене ними море. Воно здалося їм надзвичайно просторим, куди просторішим, ніж Руїдерські лагуни, які вони бачили в Ламанчі. Видно було й галери біля набережної. Згорнувши паруси, всі вони вкрилися прапорцями та стягами, що тремтіли од вітру і, схиляючись до води, цілували її. На них гули ріжки, сурми та гобої, наповнюючи повітря войовничими й солодкими звуками. Потім галери почали пересуватися, немов стиналися в бою на спокійних водах, і майже ті самі рухи повторювали незліченні вершники, що виїхали з міста на чудових конях і в розкішних убраннях. Солдати на галерах безперестанку стріляли з рушниць; їм відповідали з міських мурів та фортець; важка артилерія з оглушливим гуркотом розтинала повітря, їй одповідали гармати на галерах.

Санчо не міг зрозуміти, як-то могли мати стільки ніг гіганти, що ворушились на морі. Під цей час вершники в розкішних убраннях, гукаючи, підскочили до того місця, де стояв здивований і вражений Дон Кіхот, і один з них, той, що одержав листа від Роке, голосно сказав:

— Будьте нам дорогим гостем, зразок, маяк і провідна зірка всього мандрівного рицарства! Просимо до нашої господи, славетний Дон Кіхот Ламанчський.

Дон Кіхот не відповів їм і слова, але їздці не чекали відповіді й увесь час кружляли навколо нього. Тоді Дон Кіхот, звертаючись до Санчо, сказав:

— Ці люди відразу нас впізнали, і я об заклад піду, що вони читали нашу історію.

— Сеньйоре Дон Кіхот, — мовив далі той, хто вітав його перший, — зробіть ласку, їдьмо з нами, бо ми всі — ваші слуги й великі приятелі Роке Гінарта.

— Якщо чемність походить від чемності, — сказав Дон Кіхот, - то ваша чемність, сеньйоре рицарю, мусить бути дочкою або близькою родичкою чемності великого Роке.

Ведіть мене куди знаєте, я не маю іншої волі, крім вашої, а надто, коли ви захочете скористатися з моїх послуг.

Рицар відповів не менш благородно, і, оточивши Дон Кіхота з усіх боків, вони під звуки гобоїв і барабанів поїхали до міста. Біля самих воріт двоє підбурених нечистим духом хлопців, мов ті чорти, зухвало й нахабно протискались крізь юрбу. Один із них підняв хвіст Росінантові, другий — Сірому, і обидва прив’язали до цих хвостів кілька жмутів терну. Почувши такі незвичайні шпори, бідні тварини притулили свої хвости ближче до тулуба, але це тільки збільшило біль, і після тисячі вибриків вони скинули своїх їздців на землю. Кінець кінцем, розлютованому й ображеному Дон Кіхотові пощастило зняти цю оздобу з хвоста своєї шкапи, а Санчо — з хвоста Сірого. Супутники Дон Кіхота хотіли покарати зухвалих хлопців, але це було неможливо, бо ті заховалися поміж тисячею інших, що бігли за ними слідом. Дон Кіхот і Санчо сіли знову й під ту саму музику та не менш урочисто під’їхали до дому їхнього провідника.

РОЗДІЛ XXXI

Хазяїн Дон Кіхота звався дон Антоніо Морено. Це був заможний дворянин, який, бачивши в себе Дон Кіхота, почав шукати невинних способів примусити його виявити своє безумство. Насамперед він звелів роззброїти Дон Кіхота, вивести його в його вузькому, жовтуватого кольору, вбранні на ґанок, що виходив на одну з головних вулиць міста, і показати людям та хлопцям, які розглядали нашого рицаря, немов ту мавпу. Перед ним знову проїздили вершники в розкішних костюмах, убрані так неначе спеціально для нього, а не з нагоди свята.

Цього дня у дона Антоніо обідали кілька його друзів, що вшановували Дон Кіхота й поводилися з ним, як з мандрівним рицарем, і він, гордіючи та пишаючись, не пам’ятав себе від задоволення. Дотепи Санчо були такі влучні, що всі слуги і всі слухачі немов прилипли до його рота. За столом дон Антоніо сказав Санчо:

— До нас дійшло, любий Санчо, що ви дуже любите пиріг із курятиною і фрикадельки і, коли їх дають вам забагато, ховаєте лишки за пазуху до завтра.

— Ні, сеньйоре, це не так, — відповів Санчо, — бо я більш охайний, ніж ненажера, і присутній тут сеньйор мій Дон Кіхот знає, що нам не раз доводилося живитися цілий тиждень жменею жолудів чи горіхів. Правда, коли мені, бува, дають телицю, то я біжу з мотузкою, тобто їм те, що мені дають. Але хто скаже, що я — знаменитий жерун і нехлюй, напевне, дасть маху. Я висловився б з приводу цього інакше, якби не бачив за столом шановних бороданів.

— Безперечно, — ствердив Дон Кіхот, — про стриманість та охайність, з якими їсть Санчо, можна було б написати й вирізьбити на бронзових дошках, щоб пам’ять про це навіки залишилася в прийдешніх сторіччях. Правда, голодний він трохи нагадує ненажеру, бо їсть поспішаючи й жує обома щелепами враз. Але він завжди охайний, а губернаторствуючи, навчився їсти так манірно, що брав виделкою виноградини і навіть гранатові зерна.

— Як, — здивувався дон Антоніо, — Санчо був губернатором?

— Так, — одповів Санчо. — На острові, що звався Баратарія. Десять днів керував я ним якнайкраще, утратив спокій і навчився зневажати всі губернаторування в світі. Я втік звідти, впав у печеру, де вже думав, що загину, і врятувався звідти якимось дивом.

Дон Кіхот докладно розповів про всі пригоди губернаторування Санчо, чим дуже потішив слухачів. Коли зняли скатертину, дон Антоніо, взявши Дон Кіхота за руку, провів його до окремої кімнати, де не було іншої окраси, крім стола, здавалося, з яшми, підтримуваного яшмовою ж ніжкою, а на нім стояла голова, певне, з бронзи. Дон Антоніо пройшов із Дон Кіхотом через усю кімнату, кілька разів обійшов круг столу й нарешті сказав:

— Тепер, сеньйоре Дон Кіхот, переконавшись, що нас ніхто не слухає і не чує і що двері зачинені, я хочу розповісти вашій милості про одну з найнезвичайніших пригод, чи, краще сказати, — одну з найдивніших новин. Тільки те, що я скажу вашій милості, ви повинні заховати в найдальших закутках таємниці.

— Я присягаюся в тому, — відповів Дон Кіхот, — і для більшої вірності накрию ще це камінною плитою. Я б хотів, щоб ваша милість, сеньйоре дон Антоніо, знали, що розмовляєте з людиною, яка хоч і має вуха слухати, зате не має язика говорити. Отже, ваша милість упевнено можете перелити зміст ваших грудей у мої й уважати, що вкинули його в безодню мовчання.

— Покладаюсь на вашу обіцянку, — мовив дон Антоніо, — я здивую вашу милість тим, що ви маєте почути й побачити. Разом із тим, я дам деяке полегшення й собі, бо мені важко ні з ким не ділитися моїми секретами, яких не можна довірити кожному.