Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗

Місце, де стали козаки, було високе, досить добре для оборони, з широким виглядом на всї боки ⁶). В кілька рядів ⁷) поставлені були козацькі вози і наоколо обведені валами і лїнїєю шанцїв. Серед табору поставлені деревляні зруби, набиті землею, й на них гармати, для лїпшого обстрілювання. Запасу всякого було подостатку, а війська, здатного до бою, як розвідав ся Жолкєвский, прийшовши під Лубни, було все таки близько 6 тис. ⁸); друге стільки було жінок та дїтей. Табор був добре укріплений і здобути його приступом було неможна. Кілька сміливих нападів польських на табор покінчили ся дуже гірко для напастників, і Жолкєвский залишив такі атаки. Натомість обступивши табор з трох боків (а з четвертого прилягали непролазні багна Сули), тримав він козаків в тїсній бльокадї, не даючи вигоняти коней і худобу на пашу, і через те худоба пропадала з голоду; а далї й від води козаків відтято. Вилазки їх відбивано, а коли наспіли гармати, обставлено ними табор і розпочато канонаду, яка чинила багато шкоди, забивала людей і худобу в таборі, і при горячій погодї сї трупи, гниючи, неможливо псували повітрє. До того, серед тяжкого, пригнобленого настрою виникали серед козачого війська непорозуміння, неоправдані підозріння, поголоски про зраду, доходило до крівавих бійок. Переговори ведені Жолкєвским з Лободою чи то посередно, чи через Струся, дали привід його ворогам Наливайківцям піднести обвинувачення в зрадї. Жолкєвский висловляєть ся так, як би се не обійшло ся без його інтриґи — без його провокаційної роботи ⁹), і посїяні ним semina привели до крівавого розруху. Бурлива рада закінчила ся смертю Лободи. Та Наливайкови не удало ся взяти булаву в свої руки. Вибрано Кремпського. Але партия Лободи не могла переболїти його убийства. Можна собі представити, як тяжко було в такій атмосфері підтримувати дух і відвагу в масах. Але козачина трималась, з тою елєментарною силою, яка дивує нас не раз в таких слабо орґанїзованих козацьких масах.

Жолкєвский переконав ся, що голодом йому табору не взяти, бо йому также дуже тяжко було діставати припаси для війська, і скорше б його власне військо пропало з голоду, як козаки в своїм таборі. Крім того військо польське було страшне змучене неустанною сторожою, вічним обовязком бути готовими на козацькі вилазки, і під кінець майже без перерви в день і в ночи польські вояки мусїли бути на конях.

Тим часом на Поднїпровю збирали ся нові дружини козацькі, під проводом Підвисоцького, що зостав ся був при човнах, а з Запорожа йшли нові полки козачини, на човнах, в поміч Лободї. Не можучи пробити ся до Лубен і розірвати бльокаду, Підвисоцький почав пустошити Поднїпровє, сподїваючи ся тим відтягнути сили Жолкєвского від облоги. Коли б до нього прибули ще Запорожцї, вони могли б дуже сильно загрозити польському війську з тилу. Се змушувало Жолкєвского шукати нових способів як скорше змусити обложених до капітуляції. Переговори йшли від самого приходу під Лубни: починались, розривались і знову відновлялись. Все розбивало ся, очевидно, на жаданню, щоб козачина видала своїх проводирів. Нарештї, по двох тижнях облоги, по двох днях канонади, упав дух в козацькому війську. Жолкєвский каже, що в кінець настрашили козаків приготовання до пішого штурму на табор: військо польське почало робити рухомі заслони на колесах, з дерева й лозини, так звані гуляй-городи, щоб під їх охороною йти на приступ. Козаки зачали переговори, сим разом податливійше нїж перед тим, і нарештї прийшло до угоди.

Гайденштайн пишучи на підставі реляцій Жолкєвского, каже, що в польськім війську багато людей було тої гадки, щоб „для постраху й прикладу” вирізати сих козаків до ноги. В реляції Жолкєвского до короля, яку маємо перед собою, він покликуєть ся на ухвалу своєї військової старшини й ротмистрів, що вважали рисковним і небезпечним доводити козаків до останньої крайности й одчаю, і наче виправдуєть ся з такої поблажливости — що обмежив ся давнїйшими змовами ¹⁰). Розумієть ся, й казати не було чого, що Полякам в тих обставинах треба було вести до угоди, а не до бою на смерть і житє. Але мстивий, кровожерний настрій — порізати козаків, побродити в їх крови, очевидно тільки приховав ся на хвилю перед сею dura necessitas здержливости й розваги, щоб вибухнути зараз, коли зломано небезпеку, коли козачина в довірю до „благородного слова” шляхетського війська віддала себе в її власть.

Жолкєвский поставив такі умови, в дусї давнїйших переговорів: козаки видадуть головних проводирів повстання, яких їм вкажуть, віддадуть гармати і всякий припас, корогви і срібні труби, прислані цїсарем; вернуть невільників узятих з польського війська й річи забрані у польських вояків в Білій Церкві; вони розійдуть ся до дому і не будуть збирати ся без дозволу короля.

Сї умови були прийняті. Козаки згодили ся видати Наливайка, Шаулу і Шостака. Наливайко вже перед тим, передчуваючи кінець траґедії, кілька разів пробував вирвати ся з табору, а тепер з своїм полком почав боронити ся оружно — Наливайківцї не хотїли видати свого ватажка. Настав великий галас, зачули його в польськім таборі, поскакали на конях, ударили в труби й бубни на ґвалт, щоб не дати Наливайкови утїкти. Ледви не прийшло до імпровізованої атаки на козацький табор. Але кінець кінцем козаки приборкали Наливайка, вхопили його, коли він уже готов був перехопити ся через вал, і другого дня видали Жолкєвскому разом з иньшими провідниками: видали Шаулу і Шостака, потім їм вказано ще кількох і видано та чи силою забрано, так що кінець кінцем всього арештовано кільканадцять старшин ¹¹). Козаки видали також гармату — було там двадцять гармат ще добрих, иньших кільканадцять попсованих; віддали клейноти: корогви цїсаря Рудольфа, архикн. Максимілїана і кн. семигородського, срібні труби, булаву. Скарб козацький зате принїс розчарованнє польським жовнїрам, що сподївали ся богатої здобичи: вартість його оцїнено всього на 4 тис. золотих, були то головно річи турецькі, з останнїх походїв.

Та тут, по капітуляції відограла ся огидна сцена кровожадної пімсти над безборонним, скапітульованим неприятелем. В урядовій реляції Жолкєвского вона представлена можливо невинно. При відбиранню від козаків річей, забраних ними в Білій Церкві від жовнірів, каже він, „стало ся немале замішаннє” (tumult). „Жовнїри, особливо угорська піхота, а також українська, розярені на козаків, не тільки забирали від них свої річи, але стали видерати і їх власні, і побили їх кількадесять — стримати тих розярених людей ¹²) не можна було нїяким чином, хоч я з панами ротмистрами запобігав тому всїми силами й заходами”, каже Жолкєвский ¹³).

Неофіціальне джерело наше — хронїка Бєльского оповідає сей епізод не так невинно: Козаки видали Наливайка, згодили ся видати армату, хоругви, всю зброю, зложити присягу на будуще, аби тільки їх живими пущено на волю, але гетьман не хотїв їм пообіцяти того, що з поміж них пани не будуть ще виберати своїх підданих, як би котрийсь кого пізнав. Тодї козаки відступили від угоди й сказали, що в такім разї будуть боронити ся поки живі. Гетьман на се сказав їм: боронїть ся! Тодї наші зараз прискочили до них, так що вони не могли анї упорядкувати ся, анї до стрільби взятись. І так їх рубали немилосердно, що на милю або й більш труп лежав на трупі. Бо було їх усїх в таборі, разом з черню, жінками й дїтьми на десять тисяч, а не втїкло більше як півтори тисячі, під проводом Кремпського. Частину зловлено, і з них деяких гетьман пустив, привівши до присяги, а иньші вступили до рот (польських). Взято було 24 гармати й иньшої стрільба чимало; забрано теж всї корогви, між якими були деякі цїсарські ¹⁴).

Тут передано сей епізод на підставі того, що оповідало ся про нього в польській суспільности по гарячим слїдам подїї (се останнї роки хронїки). Передано чоловіком, який зовсїм не заявив себе прихильником козацької сторони, і на підставі оповідань людей, які очевидно теж не мали заміру кинути якусь тїнь на польське військо. Отже мусимо мати довірє до сього оповідання, хоч і треба припускати певні побільшення в представленню сеї різнї, а також — згідно з реляцією Жолкєвского — мусимо переложити се на після капітуляції: Жолкєвский (і Гайденштайн) кажуть, що ся різня стала ся при тім, як польські жовнїри розшукували між козаками свої річи по капітуляції. Жолкєвский тільки дуже зменьшує розміри її та промовчує, що притоку до неї подала його додаткова заява, зроблена вже по капітуляції: що польським шляхтичам з війська вільно буде також пізнавати в козацькім таборі своїх колишнїх підданих і забирати їх mаnu mіlitari собі в підданство назад. В пунктах капітуляції, поданих Жолкєвским і иньшими джерелами, сього жадання нема; його висунено підступно як останнїй удар вже по капітуляції. Супроти того, що козацьке військо мусїло містити в собі панських підданих дуже багато, се замість видачі провідників означало вже необмежене право арештувати скільки й кого хоч в козацькім війську (доведи потім панови в польському таборі, що ти не його підданий!). Козаки заявили, що на се пристати не можуть — тодї Жолкєвский цинїчно предложив в такім разї „боронитися” — після капітуляції, й дав позволеннє свому війську ударити на пів-безборонне військо козацьке. Армата козацька була вже видана, козацький табор стояв отвором, і ся остання атака перейшла, як вповнї правдоподібно оповідає Бєльский, в просту різню: польські вояки дали волю своїм мстивим почутям, які зібрали ся в них на козаків за сю тяжку кампанїю. Виднїйших козаків, взятих в неволю, Жолкєвский міг прилучити, для лїпшої репрезентації, до виданих ватажків; иньші заявляли охоту вступити до польського війська. Кремпський з частиною козаків відбив ся і пішов на Низ. Може було з ним війська і значно більше нїж оповідав Бєльский: його образок різнї може бути й побільшений оповідачами. За те моральний результат солоницької угоди: капітуляція козаків, їх обіцянка розійти ся й не збирати ся більше без королївського позволення, був уневажнений останньою некоректністю Жолкєвского і тою різнею, яка виникла з неї. Козаки й Поляки з під Солоницї розходили ся не примиреними, а ще більше розяреними останнїм епізодом ворогами.