Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Після битви під Гострим Камінем козацькі війська постягали ся під Переяслав, з жінками й дїтьми. Гетьманом вибрано на ново Лободу. Запорозьку залогу Жолкєвский силкував ся відтягнути від участи в війнї й писав, похваляючи її льояльність, та обіцяв, що на них не спадуть репресії, коли вони не будуть і далї тримати з бунтівниками. Але сї писання не осягнули своєї мети: Запорозцї післанцїв Жолкєвского забили в кайдани, а самі рішили йти до Лободи. Удало ся за те погромити Жолкєвскому козацькі дружини, що збирали ся в Каневі під проводом Кремиского. Вислані Жолкєвским хоругви Ружинського, Вишневецького й ин. несподївано ударили на Канїв (в самий польський великдень), погромили сих козаків і багато людей побили.
В таборі під Переяславом тим часом, як доносили Жолкєвскому, виникали й бороли ся ріжні пляни, відбували ся часті наради. Маючи перед очима жінок і дїтей, зібраних в таборі, з фронту хижого ворога, що розлив стільки крови над днїпровими берегами, а з тилу глухий, дикий степ, — і найбільш завзяті, суворі сїчовики, степові вовки мусїли призадумати ся над тим, як його бути. Одні стояли за те, щоб іти за московську границю; иньші радили піддати ся під протекцію хана і з Татарами воювати Польщу; иньші знову хотїли зістати ся під Переяславом „і боронити ся до упаду”; відзивали ся голоси й за тим, щоб здати ся на ласку Поляків 1). Жолкєвского поривало вдарити тут же під Переяславом; але не було ще анї сил відповідних, а й за Днїпро було трудно дістати ся: козаки по части позабирали з собою човни, по части потопили і понищили. Ледво не ледво постягав Жолкевский кілька човнів і комяг з цїлого Поднїпровя. Але тут несподївано зробили йому прислугу київські міщане; порозшукували і повитягали позатоплювані човни, донаправляли їх і зробили можливою переправу. Жолкєвский прийшов з цїлим військом під Київ, щоб перевезти ся тут за Днїпро. Козаки, прочувши про заходи Киян, надтягнули сюди зза Днїпра того ж самого дня, 1 (11) мая; казали, що вони хочуть спалити Київ за сю зраду міщан 2). У них було коло сотнї чайок, і на них поплили Днїпром під Київ, з розпростертими корогвами, під грім бубнів і труб. Але вітер був противний, приходило ся йти на веслах, дуже поволї. Жолкєвский тим часом розставив свою гармату на березї й стрів козацькі човни огнем. Кулї пробили човен Підвисоцького, що кермував сим походом, і сам він ледво не згинув. Серед козаків настало замішаннє і чайки їх вернули ся 3). По сїм козаки обмежили ся обороною берега — щоб не дати Жолкєвскому перейти через Днїпро. Супроти козацької армати се дїйсно було тяжко зробити. Жолкєвский рішив наполошити й зігнати їх з берега. Козаки по невдалій переправі розпочали з ним переговори: пустили насамперед з свого берегу колоду через Днїпро, уткнувши лист; в нїм заявляли охоту здати ся на ласку польську, питали умов. Другого дня приїхав сотник козацький з листом такого ж змісту. Жолкєвский прийняв переговори і зажадав, щоб видали Наливайка й иньших головнїйших провинників, армату і цїсарські корогви. Козаки просили, щоб Жолкєвский відступив від сього жадання — видачі провідників.
Тим часом Жолкєвский вислав Потоцкого з частиною війська під Трипілє 4) й пустив поголоску, що його післано з тим, аби перейшов за Днїпро й ішов на Переяслав, на козацький табор, де полишено сїмї козацькі. Про око вислав і кілька возів з човнами й иньшими причандалами під Трипілє. Під сей час до козаків перебігло з польського табору двоє джур і вони оповіли се за добру правду козакам, що Жолкєвский післав Потоцкого перевезти ся за Днїпро низше і йти на Переяслав. Козаки повірили й рушили під Переяслав, лишивши для докінчення переговорів Лободу й Наливайка з невеликою дружиною. Лобода, сївши в човен, підїхав під київський берег на особисті переговори з Струсем, що був висланий для переговорів, але й сї розмови нї до чого не довели — козачина не хотїла куповати собі житя зрадою своїм провідникам і товаришам. Лобода з Наливайком по сїм поїхали й собі під Переяслав, а другого дня зачало переходити тут же під Київом польське військо і за два днї, 4 (16) мая було вже на лївім боцї. Козацькі чайки спустили ся з під Київа на устє Сули.
Вернувши ся до Переяслава, козаки не рішились тут чекати польського війська. Замкнути ся в містї з своїм великим табором, з великою масою коней не могли. Вважали за лїпше йти далї, в глубину Заднїпровя, сподїваючи ся, що Жолкєвский не посмів йти за ними туди, так як не пішов за Наливайком в глубину Уманьщини. З жінками й дїтьми, з усїм табором рушили вони на схід, на горішню Сулу, під Лубни, де недавно перед тим Олександр Вишневецький поставив замок і став садити місто, назвавши його своїм іменем Олександрів. Се був крайнїй етап тодїшньої оселої кольонїзації Заднїпровя, і кілька миль відти на півн.-схід була вже московська границя, а на пол.-схід розлягали ся ще зовсїм ялові, незалюднені степи. І хоч з козацького табору багато розбігло ся і далї розбігало ся що дня, як доносили Жолкєвскому, — все таки було ще в нїм коло шести тисяч козаків, в тім на дві тисячі раховано доброго війська, решта аби які; було коло 30 гармат і багато дрібнїйшої стрільби і всякого припасу до них; припасли також, стоючи під Переяславом, всякого запасу.
Жолкєвский рішив іти, нищити їх до останку. „Я переконаний що для вашої кор. милости і річи посполитої дуже важно, щоб се своєвільство було знищене, і хоч з великими зусиллями й трудностями для війська приходить ся йти через ті пустинї й тяжкі переправи, я таки йду за ними”, писав він королеви в дорозї з Переяслава на Лубни, з-над Супою. „Прошу минї вірити, дуже завзяли ся сї своєвільники. Гидко й згадувати, до чого брало ся се своєвільство, в яких виразах згадувало маєстат вашої кор. милости, які там замисли — розбити Краків, славну столицю вашої кор. милости, винищити шляхетський стан. І то певно, що дуже воно змогло ся — в сам час зволив ти, ваша кор. милость, наказати тому злому запобігти” 5). В поміч йому прийшло ще свіже військо з в. кн. Литовського, під проводом Огинского. Всього мав тепер Жолкєвский коло 5 тис. коней, а з ріжною службою його військо коли не перевисшало, то рівняло ся чисельно козацькому; але се було обтяжене табором, сїмями, і тільки в меньшій части складало ся з елєменту, який узброєннєм і вишколеннєм міг зрівняти ся з військом польським. Жолкєвский мав тепер повну перевагу над козацьким військом і всю увагу свою звернув на те, щоб не дати йому утїкти з його рук — анї завернути ся на полудне, на Низ, анї перейти за московську границю, в околицї Путивля, анї на Дін, до донських козаків. Для сього удав, що спиняє похід і хоче трактувати з козаками: став табором, післав до них листи від Ґульского, „давнього їх довіреного приятеля”, і мовляв чекав від них відповіди — так мав завірити козаків його післанець. Але заразом вислав частину війська, понад тисячу коней, під проводом Струся і наказав йому перейшовши Сулу понизше Лубен, зайти козацькому війську з тилу і стримати його дальший похід в степи.
Інструкція ся була дана так секретно, що навіть самі вояки не знали, куди їх ведуть — думали що на Лубни. Тим часом в дорозї Струсь скрутив на полудне, під Горошином перейшов Сулу й скорим тропом забіг козаків, коли вони вже переходили за Сулу. Їх табор стояв над р. Солоницею, пів милї за Лубнами; решта війська їх тільки що переходила через Сулу, довгим мостом, що був під Лубнами. Їх чати, розставлені по дорозї до Переяслава, мали повідомити завчасу про зближеннє польського війська, і тодї мали вони знищити міст на Сулї — а сього власне бояв ся Жолкєвский. Вичекавши трохи, він рушив на Лубни, міркуючи так, щоб в однім часї з Струсем зявити ся на двох фронтах козацького війська. Для певности Струсь ще післанцем повідомив його, що він уже зайшов козаків. Жолкєвский під той час спішним маршем, покинувши табор, через ніч спішив під Лубни, перед собою піславши передовий полк з 500 коней, щоб захопити міст. Сей передовий полк захопив справдї козаків серед переходу і не дав їм зруйнувати мосту до решти: вони тільки запалили його, але огонь загашено і міст направлено. Слїдом показав ся й Жолкєвский. Козаки кинули ся під Лубни, против нього, але в тім побачили хмари пороху над військом, що наступало з тилу. Думали з початку, що Татари — сподївали ся може помочи від них. Потім побачили, що й то польське військо. Зрозуміли, що їх хитро зайшли в два огнї. Не знали, як бути — нарештї рішили зістати ся на місцї й окопати ся. Було се 26 мая н. с. Зачала ся славна, нещаслива облога козаків на Солоницї — останнїй акт траґедії.
