Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Суддя бачив, що якби Олена мала більше фізичної сили, сталася би тепер причиною авантури. А ще чув на собі докір адвоката, що без причини допустив її до слова. Тому стягнув брови і скричав:
— Тихо, бабо, бо зараз замкну!
Олена побігла борзенько в кут і гляділа відти перелякано то на суддю, то на адвоката. Адвокат подивився радісно на Петра й моргнув до нього, ніби: «Вважай, чоловіче, якого заступника маєш: сказав слово, і все вийшло добре».
Але Петро червонівся далі. Був поконаний і засоромлений. Він почував гидоту свого поступку супроти мужицького права, бо купив ґрунт непродажний, з-межи дрібних дітей, потай жінки. Йому здавалося, що ціла вага цієї розправи — доказати, що він не крадьки купував. Не мав відваги оправдуватися перед суддею, бо не знав, чи по Олениній обороні суддя йому повірить. Але перед адвокатом міг, бо заплатив йому за віру.
— То не зробилося так прихапці, — розповідав адвокатові. — Цілі два роки ми мали заєдно за цесе бесіду. Може, неправда, Семене?
Семен заметушився. Дотепер стояв цілий час похнюплений і словом не обізвався.
— То таки, Петре, діялося на хрестинах, — відповів несміливо й нерадо, як та дитина, що її виб’ють і змушують казати, що вже більше не буде зле робити.
Петро розклав руки широко, як би мав обняти щось дуже грубе.
— Як то?! — дивувався. — А ви ж мені раз казали, що продали би-сте ґрунт, лиш аби лучився добрий купець.
— Але я не казав, що маю ґрунт на продаж, що в мене ґрунт продажний, — говорив Семен так же несміливо й нерадо.
Чув свою провину перед жінкою і перед дітьми.
— От на, маєш! — сказав Петро й чухався в голову.
— Які ж то ви дивні, — говорив адвокат, стягнув праве лице й прижмурив праве око, даючи тим порозуміти, що він думає: дурний, а не дивний. — Та то все одно, чи на хрестинах, чи на похороні, чи на весіллі. Згодили-сте ся, дали-сте завдаток, а тепер хоть доплачуйте, най вам ґрунт дає, а ні, то най вертає подвійний завдаток.
Але ця мова нітрохи Петра не заспокоїла. Він м’явся, червонів, переступав із ноги на ногу.
— То, бігме, не було крадьки, — клявся і просив очима адвоката й суддю, аби йому повірили або аби хоч сказали, що вірять.
Суддя знетерпеливився. З лоскотом відсунувся з кріслом від стола й ударив кулаком книжку.
— Шкода часу! Відступаєш йому ґрунт? — зверещав на Семена.
— Кривда буде, пане!
— Вертай подвійний завдаток. Коли даш сто ринських?
— Кривда буде, пане.
— А ти хочеш подвійний завдаток? — звернувся суддя до Петра.
— Що мені з грошей? — відповів Петро й відвернувся від Семена так, аби він не міг йому в очі заглянути. — То не було крадьки. Скарай мене сила божа! При людях…
Олена не дала йому докінчити. Прибігла і стала йому прямо до лиця.
— Беріть, беріть, Петрушо, ґрунтець із-помежи четверо дрібних діточок! — грозила йому пальцем і протирала очі рукавом.
Петро відвернувся й шукав очима порятунку в судді.
— Я здаюся на ласкавий суд, — сказав твердо, ніби сердито.
— Приймай подвійний завдаток! — і собі ж сердито сказав суддя.
Олена зайшла знов Петрові перед обличчя і знов протирала очі і грозила пальцем;
— Ой не загрієтеся сирітською кривдою!
Петро благав очима в судді порятунку.
— Марш, бабо, за двері! — зверещав суддя. — Я для неї хочу добре зробити, а вона мені перешкоджає.
Вона борзенько побігла до дверей, вийшла до сіней, зачинила за собою двері й приклала до них вухо. Слухала з таким напруженням, що, здавалось їй, почула би, як трава росте. Отже, окрім гамору, нічого більше дослухатись не могла. Чи з невигідного стання, чи, може, з нетерпеливого дожидання дрижала цілим тілом, як на морозі. Пробувала кілька разів дотулитися клямки, але клямка дзвеніла під дрижачою рукою, і Олена хапала за кождим разом руку назад, неначеби попеклася.
Аж нараз відчинилися двері, а Олена вхопилася міцно правою рукою за одвірок, аби не влетіти досередини. Уперед вийшов Петро скорою ходою, а за ним пхається нерадо Семен. Олена видивилася з боязню на нього, а він спустив очі під її поглядом і оглядав широкі писки своїх чобіт.
— Маю вернути подвійний завдаток, — обізвався він так нерадо, неначеби кожде слово, проминаючись крізь горло, дерло його, як ячмінний колос.
Олена піднесла обі долоні вгору й ловилася за вуха й за чоло.
— Йой, йой! Запродав сумління! — говорила тихенько, потім шептала ті слова, а потім тільки рухала губами.
Петро став оддалік від них, але йому не дало довго встояти на місці. Приступив до них і сплів пальці над грудьми й спустив їх кількомога вдолину.
— Жінко добра, на який же я спосіб запродав сумління? — сказав твердо, але червоні смуги виступили йому знов на лиці.
Отже-таки дивився відважно Олені в очі. Вона знов забриніла, як мушка. І майже за кождим словом притакувала собі головою.
— Та ви його возьмете на хрестини, а він нап’ється, прийде додому та й бійку зчиняє. Аякже, бійку зчиняє, — додала ніби того, що Петро їй не вірить, хоч він мовчав. — Як я була при надії, а він напитий прийшов, то й за волоси мене водив, і ще й кулакував. Кров із мене цюрком ллялася. Де ж таку жінку бити?!
Семен поглянув на неї, почухався в голову й усміхнувся заклопотано. Відтак спустив знов очі вдолину.
— А що ж я вам винен? — запитався Петро.
— Я на нього нїчо не кажу, — говорила Олена. — Він добрий чоловік. Як тверезий, то й послухає, і зробить. Але натура зла, натура зла, — повторювала чимраз тихше й тихше. — А в нас четверо дітей, — сказала голосніше й погрозила пальцем. — Усі люди дивуються, відки в таких паскудних людей такі прекрасні діти.
Губи їй дрижали, на очах виступили червоні жилки, а вона оглядала чоловіка, ніби шукаючи тої краси, що перейшла на діти.
Потім відвернула голову від чоловіка, подивилася Петрові просто в очі й заломила руки:
— А нащо ж ви крадьки, потай мене, ґрунтець купували, а тепер би ще послідню коровину продати на подвійний завдаток?
— Та-бо чекайте, годіть! — м’явся Петро і справив ліву руку до Олени. — Що ж тут було крадьки? — говорив до Олени, а побачивши, що не переконає її, звернувся до Семена; — Яка ж тут була крадена річ?
Семен підняв голову, але не дивився ні на Олену, ні на Петра.
— Вона-таки за тото нічо не знала, — сказав нерадо й хутенько глянув убік, бо спіткався з Олениним поглядом.
Петро стис плечима, а потім ударився об поли руками:
— А най вам Господь Бог заплатить за мою кривду! Верніть мені мої гроші, та най вас обминаю десятою вулицею, — сказав борзо й з притиском. — Ходіть назад до суду, аби там записали, — додав сердито.
Коли ввійшли назад, досередини, суддя підніс високо брови, втворив широко очі й дивувався, що ось то раз серед безкінечного числа сірої мужичні найшлись відкись йому знайомі лиця. Тільки не міг собі пригадати, відки він їх знає.
— Ах, та це ті, котрих власне справа скінчилася, — сказав адвокат, відгадуючи заклопотання судді.
Кривдунський спустив брови і стягнув губи до сміху. Йому припала до вподоби та думка, що мужиків не можна так пізнавати з обличчя, як других людей.
— Що ж ви ще скажете? — запитався, а та усмішка придала його голосові якоїсь ласкавості.
— Ми, прошу пана, вже полагодилися, — сказав коротко Петро.
— Як то? — здивувався суддя. — Другий раз?
Петрові повиділося, що цею другою злагодою зробить панам прикрість. Тому низенько поклонився й додав несміливо:
— Так, так. Я вже не хочу подвійного завдатку. Семен вертає мені мої гроші.
При цих словах поглянув на Семена й на Олену, ніби: «Помагайте мені, бо й ви до цього примітні».
Олена порозуміла той погляд. Підступила хутенько д столові і, нахиляючи голову, ніби кланяючись, заговорила:
— Ми, прошу ясного суду, з Петром сусіди. Нам не треба сварки, ми в злагоді.
Адвокат ізчервонівся і став судорожно м’яти папір у руках.
— Ти здурів, чоловіче! — скричав на Петра. — Маєш судову угоду, то якого лиха ще тобі треба?
