Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

— Може бути, Андрійку, що це я з гарячки таке говорю, та ще тому, що мене панотець так налякали. А все-таки… або я знаю… Ні! Я — ніхтолиця. Візьми камінь та трісни мене по чолі, нехай лиш отут ногами зіб’ю! Ой, ой! Троє малих діточок: два хлопчики і одна дівчинка, а я, бігме, не знаю, хто їм батько: чи ти, чи Йван. Головонько нещаслива, світку мій гіренький! Що я діточкам уповім, як вони попідростають?! Як я їм у очі подивлюся?! Ой, ой, ой!

— А цить же, Аничко! Та-бо не плач!.. А бодай того попа хороба втяла! Не міг отам до своєї грубої попаді причепитися, але він мені хору жінку перепудив. Аничко, цить-бо! Будь же розумна! Та що ти таке вигадуєш?! Хто ж наші діточки годує, як не я? Кого ж вони слухають? Мене слухають. Чию худобу пастимуть? Мою. На кого робитимуть, як не на мене. Я їх подружу, я їм ґрунт відумру, і вони мене поховають. Отож я й батько їм. А ти, Аничко, завсіди звертаєш на тото пусте. Стидайся!

— Та-бо я присягу зламала! Я божила тобі вірність, а з Іваном полюбилася. Ой Господоньку! Земля підо мною горить!

— А бодай же той піп онімів, коли тобі таке наговорив! Таже то кальвін, не піп. Чекай, чекай! Піду ж я до нього та запитаюся: «Чи ти, мой, проводиш присягу при шлюбі в святій церковці на тото пусте, чи ти проводиш присягу на те, аби люди в мирності проживали, аби одно за одне дбало, аби працювали на хліб насущний, аби дітей до розуму приводили та аби в хвалі божій із цього світа сходили. Кажи! Най знаю, якої ти віри?» Так я попа запитаю, аби знав, як мені другий раз жінку страшити. Аничко! А спам’ятайся ж, бо це не вийде на здоров’я. На платинку, обв’яжи собі голову, най тобі гарячку витягне. А що? Зараз буде ліпше.

— Та я вже, Андрійку, розумію, лиш однако мені дуже сумно. За нічим мені так не банно, як за тими грішми, що ти видав на ліки та на ворожки пусто-дурно. Ліпше було би посправляти яку одежинку на діти.

— Оце ти, Аничко, розумно говориш. За це тебе хвалю. Але ти ще собі тото май у тямці, що ти найліпша ґаздиня в селі; ми доробилися з нічого, а все з-за твого старання. Та й я собі розрахував, що на тебе не жаль видати, бо як поздоровієш, то ти все відробиш. Ти, небого, варта видатку. Я тебе сильно навиджу та й тому не жалував би нічого, лиш аби тебе до здоров’я привернути. Йой! Таж я стратився б, якби по твоїй смерті роздумав, що я тобі на лік жалував. Ану ж би було помогло: бо я знаю, що без тебе змарнується ціле господарство, та й такої ґаздині ніде не дістану. Пильнуйся ж, Аничко, аби тобі легше було. Не бери собі тото пусте до голови. Ти собі лежи, як пані, та прибагай собі все, що схочеш, лиш не журися, бо то тобі не виходить на здоров’я. А я тобі подам усе готове під руки, аби ти й пташачого молока забажала, Аничко! А подивися ж весело на мене. Не будеш уже журитися?

— Не буду.

1904 р.

Михайло Яцків

5 жовтня 1873 — 9 грудня 1961

На початку XX ст. Михайло Яцків — письменник-символіст, прихильник сецесії. Це про нього його побратим по гурту «Молода Муза» Петро Карманський говорив: «Типовий європеєць з нашого холопського загону. Ніжний, сентиментальний, товариський, дотепний, забобонний, містик, а для спорту бунтар, Люцифер». Символістські новели і оповідання Яцкова стали «психограмою» втомленого від життя чоловіка, який не хоче ходити «людськими дорогами», не може ні любити, ні ненавидіти, який залюблений у смерть і робить ідолом власну творчість, себто — типового героя декадентської епохи.

Артист Доріан — головний герой «Архітвору» чи «Дівчини на чорному коні» — нагадує нам про уайльдівського Доріана Грея, який став улюбленим образом для декадентів. Символістська новелістика Яцкова звернена до «вічної правди» і «невидного життя», протилежного земному. Саме в цю декадентську епоху артистизм стає шляхом до іншого світу, незрозумілого натовпу, вільного від суєти людей. Це світ поза межами людського чуття, гротескний, некрофілічний, ілюзорний.

У цьому світі неодмінно мусить бути провідник до «невидимого» світу. Це — бліда дівчина, Муза, смерть. Любов до смерті пронизує символістський світогляд Яцкова. Смерть прибрана, як це типово для сецесіоністів, декорована, вбрана в шати — білі лілії, іриси, ангельські шепотіння. Померла коханка забирає собі серце, щоб вивести артиста поза бідне земне життя, і стає його Музою. Такий символізм був би цілковито нарочитим, коли б не іронія, яка пронизує критику міщанської сучасності, здійснювану Яцковим. Обмежує він і сферу трансцендентного, куди поривається його артист. Загалом символістські оповідання і новели Яцкова фіксують вимирання людського і деградацію світу — це останній світ, де на смітнику сидить кретин і обгризає людські кості та «заходиться здушеним реготом».

Прикметною рисою символістської прози Яцкова є замилування античною класикою. Скульптурною античною фігурою стає для нього дівоче тіло, з каменю Доріан-артист виточує вівтар до нового храму, безрукий юний офіцер у пелерині нагадує камінного Гермеса Праксітеля. В оповіданні «Гермес Праксітеля» Яцків переносить протиставлення світу невидимого і видимого, духовного і міщанського, буденного на дві постаті — молодого офіцера і товстого панка, який вихваляє цивілізаторську функцію війни. Трагічне потрясіння виникає в юних панночок, котрі їдуть на бал, коли пелерина відхиляється і стає видно, що офіцер — без рук. Зрештою, безрука Афродіта — твір мистецтва. Безрукий молодий чоловік — людська трагедія. Так, то зводячи, то розводячи мистецтво і реальність, природне і штучне, Яцків намагався потрясати душами не байдужих до краси людей.

© Тамара Гундорова, літературознавець, член-кореспондент

Національної академії наук України (Київ)

Дівчина на чорнім коні

Зжився з самотою.

Не раз приходили думки: коби опинитися в пустині і не видіти людей. Не нарікав на них, але бажав не видіти їх. Не міг любити, ні ненавидіти.

Як пізнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому і він усунувся від суєти. Чим же тепер виповнити скуку?

Вглублявся в вічній правді, знаходив в ній поезію і забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги і затемнювали світ.

— Забагато лишилося в мені серця і воно приковує до людських доріг, — мовляв тоді.

Так минав рік за роком.

Одного полудня лежав в робітні і розсівався в нудьзі.

Не знаходив нічого в минувшині, не знав будучності; весь вік, від малої дитини донині чув лиш себе самого на сім світі. Схрестив руки на голові і думав.

— Родичі не бажали собі мене, боялися мого приходу на світ, люди обійшлися без мене, що ж робити з собою?

Розпука точила його, точила, як повільна язва, аж тут з далекої країни прилетіло таємне диво. Підоймив голову, глянув на вікно, надслухував і побілів. Отеє вимерло ціле місто, а над ним золоте і червоне світло. Встав і тихим кроком пішов до вікна, 3 великої вулиці вимела смерть все життя, в однім вікні стояв труп і дивився з-поза портьєри скляними очима вдолину. Згоді, поволі з кінця вулиці летів студений страх і мертвив тишину, а за ним дудонів тупіт кінських копит. З-за кривулі долітав тупіт кінських копит, показалася дівчина на чорнім коні, їхала поволі ближче й ближче. Даріан дивився з вікна, вона навернула в його браму, він поволікся і впав на софу.

Повільний стук на сходах, двері отворилися, в робітню ввійшла бліда дівоча постать і сіла коло нього.

— Як вам живеться?

Здвигнув плечима і мовчав.

Вийшли до парку.

Ішла поволі, похилена і вдивлена в землю.

— Ви зачували, може, — шептала вона, — що мої хвилі недовгі.

— Так, чув… але не знаю, в чім смерть, а в чім життя, ви прецінь не можете вмерти.

Всміхнулася гірко і махнула рукою.