Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
Хоч і без особливого бажання, але харчі партизанам видали…
Плавання, особливо на переповненому кораблі «Володимир», було тяжке. Добре, що хоч погода сприяла.
Нарешті прибули до Костянтинополя.
Але турецькі власті не дали дозволу причалити до берега.
Простояли на рейді два дні. Пасажири почали хвилюватися. Отаман хотів виїхати на човні до міста, бо «почув, що там був Левицький… Пробратися не вдалося, бо заборонили, а золота й срібла не було»…
Нарешті керівництво врангелівської армії, альянти і турецька сторона домовилися: донців поселять у Чаталджі, Добровольчу армію з генералом Кутеповим на чолі — в Галіполі, а кубанців висадять на острів Лемнос.
Отак 24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. «Острів цей був пустельний і дикуватий». І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи…
Отаман відмовився вивантажуватися — він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує «українською частиною» і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. «Ми, — розповідав отаман, — одразу вивісили український прапор…»
Було холодно — острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива — дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову «можна було йти кілька годин — і не знайти жодного дерева».
Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. «Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою. До козаків, які часом до них прибивалися, вони ставилися зичливо, але жили бідненько і культурно обмежено».
На Лемносі всі опинилися під протекторатом Франції, яку представляв генерал Бруссо.
Генерал заявив членам кубанського уряду та членам Кубанської ради, які також потрапили на цей негостинний острів, що «Врангеля можна вважати ліквідованим і що французи зноситимуться безпосередньо з козаками». Та вийшло не зовсім так: на острові заправляв усім представник Врангеля генерал Фостіков, який «дуже вороже ставився» до козаків відділу отамана Чорної Хмари.
Нарешті надійшов довгоочікуваний дозвіл відправитися до Костянтинополя. «Тоді чорноморські козаки, — писав отаман, — почали записуватися до мене у відділ. Я набирав секретно». Посадка почалася о 7-й ранку 4 грудня 1920 року: козаки сідали на пароплав самочинно, без дозволу коменданта пристані, генерала Хоткевича, який страшенно обурився непослухом українських козаків та неповагою до його звання.
Хоткевич «усе вимагав від мене, — згадував отаман, — щоб я ставав перед ним «по всєм правілам». Але я йому заявив, що я йому не підлягаю і цього робити не збираюся. Генерал Хоткевич сказав, що мене арештує».
І, справді, отамана, який не визнавав над собою влади російських генералів, арештували. Повстанці хотіли вжити зброю, але Чорна Хмара заспокоїв їх — бо повірив «чєстному слову русскаґо ґєнєрала», що його відпустять, як тільки корабель із його козаками буде готовий до відправлення.
Отамана відправили до табору лінійця Саломахіна, а той скерував його далі — на гору, обтягнуту дротом, яку охороняла варта. Тим часом пароплав знявся з якоря і відплив.
Так скінчилося отаманування Чорної Хмари. І знову він став Антоном Гребенником, до того ж ще й арештантом.
В імпровізованому концтаборі довелося провести 15 діб. «Не годували, спав на зимовому камінні, а ще до того, — додавав він, — вартові старшини казали, що я піду під суд». Нарешті один старшина запропонував Гребеннику написати українською мовою рапорт на ім’я французького генерала Перре. І невдовзі в’язня, вже хворого на пневмонію, було звільнено.
Старший ад’ютант Онуфріїв, який доброзичливо ставився до українців, дав Гребеннику перепустку і посадив на корабель, що плив до Сербії, в Бухту-Катарську.
Врешті Гребенник потрапив до Белграда, де виклопотав «од Врангеля» документ, з яким виїхав до Будапешта. А звідти за сприяння полковника Володимира Сікевича він виїхав до Польщі…
На цьому одіссея запорозького козака не закінчилася: як видно, душа його спокою не шукала. Він зголосився до Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував рейд у поневолену більшовиками Україну. І невтомний запорожець погоджується взяти участь у новій, смертельно ризикованій епопеї.
Як виглядає, спочатку Антон Гребенник був у партизанському відділі отамана Семена Хмари-Харченка, «добре зорганізованому й із добірних людей», і вже 10 жовтня 1921 року перейшов кордон. «У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтелігенти з округи, більшість шибайголови…»
Після цілонічного переходу зупинилися на хуторі коло Деражні. День просиділи впроголодь — їли лише варені опеньки, а надвечір прибув із-за кордону зв’язковий. Він привіз наказ сотнику Хмарі-Харченку повертатися до постою Головного повстанчого штабу за новими розпорядженнями. Разом із десятьма кіннотниками Семен Хмара рушив назад до Збруча. Був у цьому гурті і Антон Гребенник. У ніч на 13 жовтня кордон було подолано.
Тим часом до кордону під виглядом робітничих бригад із таборів для інтернованих стягалися козаки і старшини Армії УНР. Як правило, вони не мали доброго одягу, більшість була без шинелей, дехто в накинутих на плечах ковдрах, подертих черевиках, а хто й босий. Але ненависть до москалів за їхні насильства над рідним краєм так палахкотіла в їхніх серцях, що вони готові були йти до бою навіть роздягнені. Аби тільки зброю дістати.
Антона Гребенника приділили до відділу особливого призначення Михайла Палія-Сидорянського. Шлях повстанців лежав через Проскурівський та Летичівський повіти на Хмільник та Бердичів, а потім через Житомирський та Коростенський повіти до трикутника Малин — Чоповичі — Радомишль, де Палій мав з’єднатися з головною Волинської групою, яку очолював особисто Юрко Тютюнник.
25 жовтня 1921 року з гуртом у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник знову перейшов Збруч…
Як командир кінної чоти, Гребенник взяв участь у багатьох боях, витерпів усі труднощі цього незвичайного рейду, який увійшов в історію Визвольних змагань як Другий зимовий похід. І врешті повернувся неушкоджений назад: пройшовши з боями півтори тисячі верст, 6 грудня разом із побратимами в районі м. Острів та с. Мілятин щасливо перейшов кордон. За час від 26 жовтня група мала численні успішні бої з частинами Красної армії, а саме: проти 8-го кінного полку «Червоного козацтва», 7-го і 57-го кінних полків, 2-ї бригади «Червоного козацтва» та інших частин, зокрема було захоплено в полон і знищено «дві чрезвичайки в повному їх складі».
30 листопада 1923 року Антон Гребенник написав «Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР». Ця доповідна й стала важливим джерелом цієї розповіді.
Яка подальша доля сміливого старшини Армії Української Народної Республіки, я не знаю, напевно, його біографія ширше висвітлена у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка — «Під щитом Марса», перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року. Цю книгу видатний український історик еміграції Лев Шанковський назвав «вершком об’єктивності».
Може, колись я знайду цю рідкісну та об’єктивну книгу… Тоді й допишу історію неспокійного запорозького отамана Чорної Хмари — вірного сина України Антона Гребенника.
85. Адріян Марущенко-Богданівський, воїн та історик
