Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
3-тя Залізна дивізія здійснила «переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту в завзятих боях», — так скупо, одним реченням, згадав сотник 3-ї гарматної бригади Леонід Романюк цю переможну епопею. Його товариш, з яким вони повнили службу в гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії, Євген Гловінський про бої за Вапнярку і Крижопіль розповів ширше.
«Вже два тижні тривали уперті бої. Станція Крижополь шість разів переходила з рук до рук, — згадував він. — Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, ріжні Великі й Малі Тарнавки, Горячівка, М’ястківка, всі річки, байраки, гаї та долини, все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік».
Більшовики, яких із півдня тиснули денікінці, щоб прорватися у свою Совдепію, мусили за будь-яку ціну скинути українців із залізниці.
Але шлях їм перепинила 3-тя Залізна дивізія. «Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих большевицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву «Залізна» і заслонити собою операційні й залізничні вузли Вапнярку і Жмеринку», — писав поручник Євген Гловінський у споминах «Бої під Крижополем 15 серпня — 1 вересня 1919 р.».
Більшовики мали чисельну та вогневу перевагу (три свіжі дивізії, безліч набоїв і могутні бронепотяги). Щоправда, до залізних командування приєднало декілька частин невеликої чисельності: 12-й Брацлавський полк, 11-ту Галицьку бригаду, 9-ту Залізничну дивізію. Всіх з’єднано в одну групу під загальним керівництвом командира 3-ї Залізної дивізії 32-річного полковника Олександра Удовиченка.
Уперті двотижневі бої, у спеку останніх днів серпня, до решти знесилили наших козаків. «Що буде далі? Як довго ще триватимуть бої? Чи витримаємо?» — такі питання виникали у старшин і козаків, коли в ніч проти 31 серпня 3-тя стрілецька дивізія вшосте залишила Крижопіль і відійшла під саму Вапнярку.
Настав перший ранок вересня, затріскотіли кулемети по всьому фронту. «Большевики перейшли в наступ, а в 5 верстах — Вапнярка! Цілий ранок наші піші частини героїчно затримують ворога. Декілька разів переходять у контратаку. Відбивають (наступ), втративши своїх кращих сотенних і курінних командирів, — описував бій його учасник Євген Гловінський. — Артилерія теж працює. Підвезли набої, стріляти є чим. І на обсерваційнім пункті, і на батареї зі страшенним напруженням придивляються і прислухаються до ходу бою. Чи витримаємо?»
Євген Гловінський, Леонід Романюк та інші старшини 3-ї гарматної бригади не знали про оперативний план вищого командування. Вони не знали, що далеко на схід у глибокий обхід большевиків послано дві свіжі дивізії Волинської групи. Вони не знали, що з північного сходу — ще одна українська дивізія охоплює праве крило ворога. Вони знали тільки, що за ними Вапнярка і Жмеринка і що вони мусять «заступити дорогу ворогові або загинути. І це рішення, це переконання можна прочитати у всіх на обличчях, починаючи з командира полку і кінчаючи їздовим на кухні».
Близько полудня стрілянина притихла, але о другій годині вибухнула ще з більшою силою. Хто переможе?
«Наша піхота на всіх відтинках відбила ворога, а чи надовго? Може, це останній вибух енергії у знесилених стрільців? Коли ж кінець?
Коло четвертої години стрілянина досягла свого апогею. Гармати не перестають гуркотіти, із-за залізничного роз’їзду появився ворожий бронепотяг.
І раптом все стихло. У большевиків якась метушня на фронті. Десь далеко в запіллі (большевиків) чути вибухи, — чи то гармати стріляють, чи мости рвуть. Чую, передають по телефону з обсерваційного пункту — одну гармату негайно наперед. Кар’єром знімаємося з позиції. Проїжджаємо дві-три версти, минаємо нашу піхоту, даємо декілька стрілів по Крижополю.
Де ж ворог? Що сталося?
То Волинці обійшли большевиків із запілля, захопили Рудницю, Кодиму.
Ті вибухи, що ми чули, — то большевики пускали в повітря вагони з набоями і нищили свої бронепотяги. Цілими сотнями здаються в полон. Решта, недобитки, розсіялися по фронті, ховаючись від наших роз’їздів по кручах дністрових.
Одеську ворожу групу було знищено цілком. Ми перемогли».
Внесок у цю важливу перемогу зробили і Євген Гловінський, і його товариш, сотник тієї ж 3-ї бригади Леонід Романюк, який гарматним вогнем спустошував ворожий стан. Йому і присвячується цей нарис.
Народився Леонід 10 березня 1898 року в Новій Ушиці Подільської губернії в родині Павла Івановича та Наталії Юхимівни Романюків. 1916 року по закінченні Жмеринської чоловічої гімназії його мобілізували до російського війська. Очевидно, саме тоді закінчив гарматну школу. Вже у червні 1917-го Леонід перейшов до українізованих частин, які творилися в російській армії, й взяв «активну участь у відродженні нашої армії» — так писав він у своєму життєписі.
Збройну боротьбу з москалями почав юнак ще наприкінці 1917 року. Та вже 8 січня «був забраний ними до неволі». Невдовзі йому поталанило втекти. Повернувся додому. Став членом місцевої «Просвіти» та Гуртка української молоді, що діяв в Ушицькому повіті, і взяв участь у культурно-освітньому русі.
Коли до влади прийшов Павло Скоропадський і життя в державі стало налагоджуватися, Леонід поступив до Київського університету Святого Володимира. Та довго навчатися не довелося, бо «з вибухом листопадового повстання (1918 року) вступив (він) до Осадного корпусу Республіканських військ, в рядах якого брав участь в облозі м. Київа». В автобіографії Леонід Романюк зазначає, що працював над «більшим усвідомленням нашої армії» — тобто вів просвітницьку працю серед війська. Якийсь час він служив помічником начальника інформаційного бюро 10-ї дивізії корпусу Січових стрільців, з якої перейшов до 3-ї дивізії.
«З березня 1919 р. до листопада 1920 р. весь час перебував на фронті в боях із большовиками та денікінцями в складі 3-ї Залізної артилерійської бригади, з якою і відійшов до Польщі». Ось так в одну фразу сотник Романюк увібрав свій непростий бойовий шлях у 1919–1920 роках. Скромність українського вояка створила проблеми для написання його біографії.
І все ж спробую відтворити козацький життєпис.
30 серпня 1919 р. телеграф приніс радісну вістку: українські війська здобули столицю Української Народної Республіки — Київ. Новина піднесла дух українського вояцтва до неймовірних висот, всі почували себе буквально в раю. Це було велике свято, «більше, ніж мені здавався Великдень у дитинстві» (вислів земляка сотника Романюка — Сергія Колубаїва).
Але недаремно говориться: коротка радість — довгий смуток. Уже наступного дня газети повідомили, що «наші, стомлені впертими боями за столицю війська… мусять одступати під натиском нового лютого ворога» — денікінців…
«Коротка перемога під Києвом, що захопила була нас, — згадував Леонід Романюк у своєму спогаді «Від Бершаді до Чорториї…», — змінилась на… відступ, сіючи в душах вагання і розчарування». Сергій Колубаїв із Нової Ушиці про цей момент написав емоційніше: «Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій (тих років) ніщо… так сильно, так боляче… не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив… цей відступ… Цей відступ цілком розбив… рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала… Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини…»
