Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Він ішов довго, не оглядаючись, не звертаючи уваги на людей, і тільки тоді, коли гамірні вулиці лишились позаду і він опинився серед високих глиняних дувалів, уповільнив кроки і поглянув навкруги.
Вулиця була глуха, безлюдна. Обабіч тіснилися старі, присадкуваті будинки. Через арики були перекинуті напівгнилі дерев'яні місточки.
Саткинбай став почувати себе бадьоріше, впевненіше. «Усе владнається, все буде добре. Хвилюватися нема чого, – заспокоював він себе. – Нема Файзулли – знайдуться інші».
Назустріч дрібними кроками йшла жінка під паранджею. Саткинбай, схвильований, зупинився, пропустив її мимо себе, йому було приємно бачити жінку під паранджею.
До мети було недалеко. Через яку-небудь сотню метрів стояв будинок старого Ширмата, або, як його колись називали, «Харамі», що означає «хитрий».
У двадцятих роках Ширмат переховував Саткинбая і його брата в своєму будинку від чекістів. Ширмат підтримував зв'язок між басмачами та їх посібниками. Це вірна людина і до того ж дуже хитра. Багато хто потрапив тоді за грати, а він уцілів і залишився на волі. Саткинбай пам'ятав, що у Ширмата в саду, біля хауза – водойми – була схована зброя. Ні, Ширмат безумовно вірна людина, якій можна говорити все, не криючись.
«Ось тут, здається», подумав Саткинбай і, нахилившись, пройшов у вузеньку, наче щілина, хвіртку.
Саткинбай не помилився: він стояв у знайомому до дрібниць дворі Ширмата. Кілька дерев зовсім всохло, дувал дуже нахилився, хауз засипаний, але аричок, як і колись, пересікає подвір'я. При вході в будинок Саткинбай зустрівся з літньою жінкою. Вона відійшла вбік і дала йому дорогу. В кімнаті Саткинбай побачив щуплого, обрезклого старого чоловіка в пошарпаному халаті, який сидів на долівці. Здавалося, поява гостя анітрохи не здивувала старого. Він подивився на нього нерухомим, байдужим поглядом і залишився сидіти, не ворухнувшись.
«Невже Ширмат?!» подумав Саткинбай, вітаючи господаря.
Той кивнув гостю головою.
– Ширмат-ата? – спитав Саткинбай.
В очах старого на мить блиснув колишній хитруватий вогник. Можливо, це просто здалося Саткинбаю.
– Не впізнаєте? – посміхнувся Саткинбай і подумав: «Як змінився! Дуже змінився!»
Старий був похожий на бродягу-жебрака, яких Саткинбаю так часто доводилося зустрічати в Ірані.
Ширмат ще раз звів байдужі очі на гостя і холодно промовив:
– Ульмас!
У гостя вирвалося полегшене зітхання: впізнав! Ну, якщо Ширмата не зрадила пам'ять, значить усе піде добре.
– Я знаю, – заговорив Ширмат, – ти був далеко. Навіщо повернувся?
– Дерево без вітру не гнеться, – посміхнувся Саткинбай і без усяких вагань вирішив розповісти старому свою історію: чого критися, коли його життя стільки разів було в руках Ширмата!
Він розповів усе від початку до кінця. Від того самого дня, коли вони з братом, захопивши невеликий запас золотих грошей, втекли за кордон, замітаючи і плутаючи сліди, до сьогоднішнього дня. Він нічого не приховав.
І чим більше говорив Саткинбай, тим легше ставало у нього на душі, наче спадав якийсь тягар. Тепер він не сам, тепер їх уже двоє. Ширмат, навчений досвідом, допоможе влаштуватись, підтримає, дасть розумну пораду.
Ширмат слухав мовчки і не переривав гостя. Він, здається, весь перетворився на слух, але очі його, колись сповнені життя, зараз чомусь залишались холодними, нерухомими, напівзаплющеними. Якби Ширмат не погладжував однією рукою другу руку, можна було б подумати, що він спить.
Старий почекав трохи, чи не скаже Саткинбай ще чого-небудь, і спитав:
– Усе?
– Усе… Майже все, – поправився Саткинбай. – Подробиці можна розповісти і потім. Ще встигну.
– Іди, – тихо, але рішуче сказав Ширмат і показав рукою на двері. Рука його тремтіла. – Іди туди, звідки прийшов… Коли вовк втрачає зуби, він більше не виходить на полювання… Відбув своє і сидіти ще раз не маю бажання. Колишнього Ширмата нема. Є старий, хворий Ширмат, який повинен померти спокійно, вдома… Іди швидше! – підвищив він голос. – Інакше покличу зятя – він живе поруч…
Усі думки вилетіли з голови гостя. В серці скипіла лють, спазми здушили горло. Не було чим дихати, затремтіли руки. Саткинбая поривало схопитись і кинутись на цю живу руїну. Але у вікно лилося яскраве денне світло, і Ширмат спокійно, без страху дивився на гостя: він відчував свою силу.
Саткинбай, стримуючи скажену лють, піднявся і вже в дверях промовив крізь зуби:
– Гаразд, це я запам'ятаю! Ти втратив віру в аллаха, старий шакал!
Ширмат сидів, заплющивши очі, і не відповів жодного слова.
… В одному з районних центрів, недалеко від міста, повинна була жити людина Юргенса. Юргенс дав Саткинбаю адресу цієї людини і пароль для зв'язку.
Саткинбай добрався до районного центра на автобусі і після довгих блукань знайшов нарешті те, що шукав. Це був тимчасовий барак, біля якого, в затінку, сиділо кілька чоловік. Саткинбай почекав, поки люди розійшлися, підійшов до барака і звернувся до жінки, яка щойно вийшла.
– Де можна бачити Бражникова?
– Бражникова чи Дражникова? – перепитала жінка.
Саткинбай розгубився. Він забув, з якої літери починалося прізвище спільника, і відповів навмання, що йому потрібен Дражников.
– Шості двері, – сказала жінка.
На стукіт вийшов молодий, років дев'ятнадцяти, хлопець у вимазаному мазутом комбінезоні. На запитання гостя, де можна побачити Дражникова, він сам назвався Дражниковим і запросив до кімнати.
Тут стояли акуратно застелене ліжко, стіл з репродуктором, вузенька етажерка з книгами, стілець.
Саткинбай відразу зрозумів, що має справу не з тим, хто йому потрібен. Прикмети не збігалися: той, за описом Юргенса, був років тридцяти. Саткинбай спитав:
– У вас є брат Данило?
Хлопець допитливо подивився на гостя і, нахмурившись, різко сказав:
– Брата у мене немає! Зрадник Батьківщини, якого я колись вважав за свого брата, перебуває там, де йому належить бути.
Саткинбаю раптом стало душно. Згадавши інструктаж, він не зовсім упевнено промимрив:
– Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…
– Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! – обірвав хлопець.
От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.
І коли б на п'ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.
Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.
… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.
Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.
– Вам описати його зовнішність? – спитав Микита Родіонович.
– Ні, дякую, я вже маю уявлення, – сказав майор. – Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.
Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.
– Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, – додав він на закінчення.
– Правильно зробили, – промовив Шарафов. – Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.
III
«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, – міркував Микита Родіонович. – Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім'я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»
Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».
