Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»
– Здрастуйте, – різко сказав Ожогін. – Карагач.
– Сідайте, – кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.
Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.
«Ще один ворог, – відзначив про себе Микита Родіонович, – і, здається, стріляний горобець».
На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.
– Виходьте! – кинув він, не дивлячись на пасажира.
Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.
– Тут я живу, тут моє постійне житло, – пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.
Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.
Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.
На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.
Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.
– Ви мені все-таки розкажіть, – попросив Саткинбай, – чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?
Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.
– І ви бачили, як його ховали? – продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.
– Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.
– От дружини його я не знав, – признався Саткинбай і похитав головою. – А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.
– А вам звідки це відомо? – посміхнувся Ожогін.
– Як звідки? – здивувався Саткинбай. – З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.
На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.
«Хто ж тут живе? – міркував Ожогін, слухаючи Саткинбая. – І чи дійсно це квартира Саткинбая?».
А Саткинбай, розважаючи гостя, докладно розповідав про своє перебування в Німеччині, про легке й сите життя без тривог і хвилювань, про те, як він старанно удосконалювався в російській і німецькій мовах, як гітлерівська розвідка цінувала і опікала його.
Микиту Родіоновича все це мало цікавило. Він сподівався почути про особу, яка керує Саткинбаєм і повинна керувати ним, Ожогіним.
Але Саткинбай навіть побіжно не згадав про жодного із своїх місцевих, знайомих, і Ожогін упевнився в своїй попередній думці, що Саткинбай обмежений функціями звичайного зв'язківця, а про справу з ним говоритиме хтось інший.
Час минав непомітно. Саткинбай подивився на годинник, вибачився і сказав Микиті Родіоновичу, що залишить його на кілька хвилин.
Господар зник у будинку і повернувся хвилин через десять. Розмова і чаювання відновилися.
– Хто цей шофер? – поцікавився Микита Родіонович.
– А що?
– Він мені показався дивним і дуже похмурим.
– Абдукарим завжди такий, і ви можете не дивуватись. Я з ним познайомився у прифронтовій смузі: він був у полоні в німців. Це ж його будинок. Він живе з старою матір'ю. І мене у себе влаштував. Він хороша людина, вміє мовчати, але от, здається, хоче зробити дурницю…
– Яку? – поцікавився Ожогін.
– Одружитися надумав. Наречена вже є. Я його відмовляю, але не допомагає. Мати на його боці: вона стара, і їй вигідно мати в домі молоду хазяйку…
За весь вечір Саткинбай так і не сказав нічого істотного.
– Власне, навіщо ви мене сюди запросили? – поцікавився Микита Родіонович.
– Так треба, – пояснив Саткинбай. – Я маю доручення показати вам цей будинок. Не виключено, що вам доведеться бувати тут не раз.
Нарешті розмова закінчилась. Саткинбай призначив день, місце і час для нової зустрічі і пояснив, як вона відбудеться. Певно, Ожогін знову мав провести час у товаристві Саткинбая з його нікчемним базіканням.
Абдукарим чекав Ожогіна в машині на вулиці. Над містом висіла легка курява, яка зливалася з темніючим небом.
«Добре, що хоч дізнався про другого мерзотника», подумав Микита Родіонович, скоса поглядаючи на шофера. Довізши Микиту Родіоновича до центрального парку,
Абдукарим зупинив машину і відкрив дверцята. Як і минулого разу, він не промовив жодного слова.
«Цей тип, – вирішив Ожогін, – мабуть, ще «краща» птиця, ніж Саткинбай. Добра виучка».
Майор Шарафов у розмові з Микитою Родіоновичем поцікавився лише одним:
– Ви не пам'ятаєте, чи не заходив хто-небудь на подвір'я під час вашого перебування у Саткинбая?
– Ні, – впевнено відповів Ожогін.
– А Саткинбай вас не залишав?
– Так, Саткинбай дійсно виходив.
– Епізод цей не випадковий, – сказав Шарафов, – і матиме свій дальший розвиток. Ви даремно недооцінюєте зустріч: вона нам дещо дала.
IV
Останнім часом Абдукарим дійсно змінився. Він ніколи не був балакучим, але тепер його похмурість і мовчазність навіть Саткинбаю впали у вічі. Саткинбай пояснював цю зміну в Абдукаримі майбутніми змінами в його житті.
«Забив свою дурну голову цим одруженням!» обурювався Саткинбай.
Вже кілька разів він намагався переконати друга відмовитися від свого наміру. Поява в будинку сторонньої людини не влаштовувала Саткинбая. Він мимохідь бачив наречену Абдукарима і чув від інших, що це дівчина письменна, енергійна і владна.
Але умовляння друга на Абдукарима не впливали: здається, він твердо вишірив одружитись.
– Що ти шукаєш в одруженні? Щастя? – питав Саткинбай.
– У кожного своя доля, – відповів Абдукарим. Саткинбай мав підстави непокоїтись за майбутнє
Абдукарима: адже він втягнув його у справу, познайомив з своїм минулим. Абдукарим возив на машині не тільки його, а й людину, яка керувала ним, виконував деякі доручення останньої. Абдукариму відомі квартири, про які ніхто не повинен знати. Особа, яка керувала Саткинбаєм, двічі питала його, чи надійний Абдукарим, і в обох випадках Саткинбай ручався за друга, як за самого себе.
Сьогодні Саткинбай і Абдукарим мали зустріти Ожогіна.
По дорозі Саткинбай знову почав розмову про одруження. Він постарався дати зрозуміти другу, що його одруження може негативно відбитися на загальній справі. Цей аргумент, як останній і найпереконливіший, він залишав про запас.
Абдукарим мовчав, похмуро дивлячись на дорогу.
– Чого ти мовчиш?
Абдукарим нарешті заговорив, заговорив неясно, туманно – слова його можна було розуміти двояко. Саткинбай ледве вловив основну думку: з неї виходило, що головне для людини – її особисте життя.
Таке закінчення розмови зовсім не влаштовувало Саткинбая.
– Ти хороший шофер, але поганий друг! – сказав він з досадою. – Не хочеш слухати мене – пошкодуєш.
Ранок цього дня приніс Микиті Родіоновичу несподівану радість: він одержав довгожданий лист від Інокентія Степановича Кривов'яза, який чотири роки тому послав його та Андрія в довгу й небезпечну дорогу – в лігво ворога.
Інокентій Степанович працював, зараз секретарем міськкому партії в тому місті, де Микита Родіонович і Андрій зустрілися з Юргенсом.
