Під куполом - Кінг Стівен (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

Але зайди поїхали. Для них тутешній атман [209] виявився занадто потужним.

Ренні наказав йому прикрити діло, Майстер Буші так і зробив, але йому, мабуть, доведеться знову поставити варитися кілька каструль, бо велика партія тиждень тому була відправлена до Бостона, а в нього вже майже закінчився продукт. А йому ж треба курити. Останнім часом його атман тільки цим і живився.

Проте поки що в нього є. Він зав'язав з блюзовою музикою, яка так багато значила для нього в той період життя, коли він був ще Філом Буші — Бі Бі Кінг, Коко Тейлор і Гончак Тейлор, Мадді й Виючий Вовк, навіть невмирущий Малюк Волтер [210] — і трахатися теж зав'язав; він навіть майже перестав випорожнюватися, запори в нього тривали з червня. А загалом усе було гаразд. Що нищить тіло, те годує атман.

Він знову уважно огледів стоянку і дорогу, аби упевнитися, чи не ховаються десь там демони, а тоді засунув пістолет собі ззаду за пояс і вирушив до будівлі складу, котрий в останні часи став більше схожим на фабрику.

Расті Еверет стояв і дивився на склад позаду лікарні. Він присвічував собі ліхтарем, бо вони з Джинні Томлінсон, котра тепер очолювала адміністрацію медичної служби Честер Мілла, — здуріти можна! — вирішили відімкнути електропостачання усім підрозділам, які його нагально не потребували. Ліворуч під окремим навісом гуркотів великий генератор, доїдаючи залишки пропану з глибин свого тривкого поточного балона.

«Більшість балонів пропали, — казав Твіч, і, о Господи, так воно й є. — Згідно з карткою на дверях, їх мусило б бути сім, а наявні лише два».

Тобто Твіч помилився. Бо тут був лише один. Расті провів променем ліхтаря по синьому напису ЛІК КР, нанесеному трафаретом на сріблястому боці балона нижче логотипу постачальної компанії «Мертва Ріка» [211].

— А я тобі казав, — промовив голос Твіча за спиною в Расті, змусивши його здригнутися.

— Неправильно казав. Тут тільки один.

— Брехня! — ступив Твіч крізь одвірок. Він роззирнувся, поки Расті присвічував йому ліхтариком вздовж великих стелажів із різноманітним майном лікарні, які оточували порожнє місце в центрі комори, і виправився: — Ні, не брехня.

— Ще б пак.

— Відважний керманичу, хтось краде в нас пропан.

Расті важко було в таке повірити, але іншого пояснення не існувало.

Твіч присів навпочіпки.

— Глянь-но сюди.

Расті припав на коліно. Майданчик площею чверть акра позаду лікарні лише влітку покрили свіжим асфальтом і, оскільки морозів, від яких він міг потріскатися чи здутися (принаймні поки що), не траплялося, він виглядав, як гладесеньке чорне полотно. Легко було помітити сліди коліс перед зсувними дверми складу.

— Схоже на те, що тут побував міський фургон, зауважив Твіч.

— Або будь-який інший великий фургон.

— І все ж таки варто було б перевірити комору позаду міськради. Моя не має віри до Великий Вождь Ренні. Твіч вважає його поганий чаклун.

— Навіщо б йому було забирати наш пропан? У виборних свого повно.

Вони пішли до шпитальної пральні, також тепер відімкненої від електрики. Біля дверей там стояла лава. На цегляній стіні висіла табличка: ПАЛИТИ ТУТ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО З 1-го СІЧНЯ. ПОЧИНАЙТЕ КИДАТИ ПАЛИТИ ЗАРАЗ, ЩОБ УНИКНУТИ РІЗКОЇ ЛОМКИ!

Твіч дістав свої «Марлборо» і запропонував Расті. Расті заперечливо відмахнувся, потім подумав і таки взяв сигарету. Твіч дав підкурити йому, потім сам підкурив.

— Звідки ти знаєш? — спитав він.

— Звідки я знаю що?

— Що в них свого повно. Ти перевіряв?

— Ні, — відповів Расті. — Але, якщо їм здумалося поцупити, то чому саме в нас? І не тільки тому, що вкрасти щось із місцевої лікарні виглядає непристойним для людей вищих класів, у них же там практично поряд пошта. Могли б поживитися в поштарів.

— А може, Ренні зі своїми приятелями поживилися там ще раніше. Скільки там могло бути, до речі? Один балон? Два? Дріб'язок.

— Я не можу зрозуміти, навіщо їм взагалі міг знадобитися газ? У цьому нема ніякого сенсу.

— Тут ні в чому нема сенсу, — сказав Твіч і позіхнув так смачно, що Расті почув, як у нього зарипіли щелепи.

— Ти зробив усі процедури, чи не так? — Расті на якусь мить подивувався сюрреалістичному сенсу свого запитання. Після смерті Гаскелла сам він став головним лікарем, а Твіч, котрий був санітаром лише три дні тому, став тим, ким до того був Расті: фельдшером.

— Йо, — зітхнув Твіч. — Містеру Карті не пережити наступного дня.

Расті ще тиждень тому думав так само про Еда Карті, котрий перебував на останній стадії раку шлунка, а той все ще тримався.

— Кома?

— Яволь, сенсей.

Решту їхніх пацієнтів Твіч міг перерахувати на пальцях однієї руки — і це, розумів Расті, було величезне щастя. Він подумав, що й сам міг би відчути себе щасливим, аби не почувався так втомлено і тривожно.

— Джордж Вернер, на мою думку, стабільний.

Вернер, мешканець Східного Честера, шістдесятирічний і гладкий, пережив у День Купола інфаркт міокарда. Расті вважав, що він виплутається… цього разу.

— А щодо Емілі Вайтхаус… — Твіч знизав плечима. — З нею не так добре, сенсей.

Сорокарічну, без жодної унції зайвої ваги Еммі Вайтхаус також уразив інфаркт приблизно через годину після того, як трапився інцидент з Рорі Дінсмором. З нею все було набагато гірше, ніж із Джорджем Вернером, бо вона була навіженою аматоркою фізичних вправ для здоров'я і страждала на те, що доктор Гаскелл називав «спортивним шоком».

— Дівчинка Фріменів поправляється, Джиммі Серойс тримається, а Нора Ковленд цілком у порядку. Після ланчу випишемо. Отже, в цілому не такі вже й погані справи.

— Так, — погодився Расті. — Але далі буде гірше. Я тобі гарантую. І… якби у тебе трапилася катастрофічна травма голови, ти схотів би, щоб тебе оперував я?

— Аж ніяк, — відповів Твіч. — Я не втрачаю надії, що скоро з'явиться Грегорі Хаус.

Расті загасив сигарету в бляшанці й кинув погляд на їхню спорожнілу комору. Може, варто йому зазирнути до комори позаду міської ради — чим це може зашкодити?

Цього разу позіхнув уже він.

— Чи довго ти зможеш отак триматися? — спитав Твіч. З його голосу пропала вся грайливість. — Я питаю тільки тому, що тепер ти єдиний, кого наразі має наше місто.

— Скільки треба, стільки й буду. Мене непокоїть лише те, що через утому я можу щось напартачити. Ну, й зіткнутися з чимось, що виходить за рамки набору моїх умінь, — він згадав Рорі Дінсмора… і Джиммі Серойса. Про Джиммі думати було важче, бо Рорі був уже недосяжним для можливих медичних похибок. Натомість Джиммі…

Расті уявив себе в операційній, як він прислухається до неголосного пікання апаратури. Побачив себе, як він розглядає голу бліду ногу Джиммі з чорною лінією, проведеною в тім місці, де треба зробити розріз. Уявив Дагі Твічела в ролі анестезіолога-дебютанта. Відчув, ніби Джинні Томлінсон вкладає скальпель йому в обтягнену гумовою пальчаткою долоню, побачив, як вона дивиться на нього поверх маски своїми холодними синіми очима.

«Бережи мене, Боже, від цього», — подумав він.

Твіч поклав свою долоню на руку Расті.

— Не переймайся, — промовив він. — Не забігай зайве думкою в майбутній день.

— Та де там. Тут і на годину наперед загадувати важко, — відповів Расті, підводячись з лави. — Піду-но я до амбулаторії, подивлюся, чи не стряслося там чогось. Дякувати Богові, зараз уже не літо; опинилися б у нас на руках тисячі три туристів та сімсот дітей з таборів відпочинку.

— Хочеш, я з тобою?

Расті похитав головою.

— Чому б тобі знову не сходити до Еда Карті? Подивитися, чи він іще в світі живих.

Расті кинув ще один погляд на газову комору і вже тоді поплентався за ріг будівлі й далі по діагоналі в бік амбулаторії на дальньому кінці під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел.