Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
Карло Кабанерос з жалем подивився на свого особливо уповноваженого:
— Хуанес, я не впізнаю вас! Хіба мало ми з вами говорили про характер Ернана Раміро, Сивого Капітана? Про його впевненість і самолюбство? Саме на цьому й обгрунтував свій задум генерал да Хураніто, друже мій! Ах, яка він прониклива, розумна людина! Він зрозумів одразу, які саме риси вдачі слід використати в Ернана Раміро. Вдарити по самолюбству, ось що! Роз’ятрити його! Це на нього впливає, як червона хустина на бика, хо-хо! І тут помилки бути не може. Ручуся вам, що міністр має рацію: Ернан Раміро вже напевно прочитав наше оголошення! Недарма я розпорядився розклеїти його навіть у найглухіших куточках, хо-хо! І це оголошення, також ручуся вам, довело Сивого Капітана до сказу. Тепер він, мабуть, мчить на своєму "Люцифері" до столиці, до Кодуранци, до Сан-Сальвадора, щоб довести всім, який він відважний, як, мовляв, його ніщо не може спинити, коли він щось вирішив. А вирішив він звісно що: захистити свого спільника, допомогти йому, врятувати його! Хо-хо-хо! А нам цього й треба, тільки цього!
2. ІДИ ГЕТЬ, ВАЛЕНТО КЛАУДО!
Місяць заливав своїм прозорим, химерним світлом скелі і окремі високі сосни, повз які проходив Валенто Клаудо. Слідом за ним ішли Олесь і Марта. Глибокі чорні тіні падали від дерев на стежку, і тоді здавалося, що вона зникає, що юнак і дівчина йдуть кудись у невідомий, примарний край, звідки крізь тишу сюди лише зрідка долинав тужливий крик якогось нічного птаха. Та й справді, хіба знали вони, куди вів їх Валенто?
З того самого часу, як вони вийшли з «Люцифера», Валенто Клаудо вперто мовчав. Хоч Олесь кілька разів і звертався до нього, він відбувався уривчастими відповідями і знов замовкав. Юнак відчував, що його щось дуже засмучувало. Так минали хвилини. Гнітючий важкий настрій не покидав і Олеся. Він чув, як час від часу поруч з ним зітхає Марта, і тоді юнак лагідно торкався її плеча; дівчина повертала до нього голову й коротко кивала, наче кажучи: так, так, ти хочеш мене підбадьорити, я розумію, але не треба, це все одно нічому не допоможе… і знов схиляла голову, занурюючись у свої думки.
Так вони йшли далі й далі.
І тільки коли перед ними відкрилася широка долина, в якій серед купи дерев можна було помітити невеличкі будівлі якоїсь небагатої ферми, Валенто Клаудо спинився і повернувся до своїх супутників. Мабуть, якраз у цей час він прийшов до певних висновків у важких роздумах, що володіли ним досі.
Він указав на темний силует ферми:
— От ми майже і дійшли. Послухайте тепер, що я вам скажу.
Валенто Клаудо говорив стримано, старанно добираючи слова. І це також не було схоже на його звичайну манеру розмовляти з Олесем і Мартою.
— Тут, на цій фермі, живе мій старий приятель Кристобаль Гомец. Ви його, звісно, не знаєте, та це не має значення, він хороша й чесна людина. Я звик вірити йому, як самому собі. І вам слід також у всьому вірити йому. Ви на деякий час залишитеся у нього. В цій місцевості рідко й мало хто буває, отже, тут для вас буде цілком безпечно.
— А навіщо нам лишатися у нього? — спитав Олесь.
Валенто нахмурився.
— Зажди, я все скажу. Не перебивай. Мабуть, ви й самі бачили, що останнім часом "Люциферові" доводиться потрапляти в складні становища. Капітана навіть поранило. Таке може статися з кожним із нас. І з вами також… Капітан не хоче, щоб ви зазнавали риску. Тому він вирішив, щоб деякий час ви не були на "Люцифері"… доки все це закінчиться…
— Чим закінчиться, Валенто? — знов не витримав Олесь.
— Я сказав тобі вже: зажди, не перебивай мене. Отже, такий наказ Капітана. І на твоєму місці, Олесю, я не сперечався б і. не ставив такі запитання. Капітан-бо ще раз показав, що він піклується про тебе… І про Марту, ось що.
— А про мого батька? Адже він обіцяв? — вихопилося тепер у дівчини, наче болісний крик.
— Те, що Капітан обіцяв, він виконає, — твердо відповів Валенто Клаудо.
Марта змовчала, схиливши голову.
— А коли все скінчиться, тоді ми зустрінемося з вами, — вів далі Валенто. — І все буде гаразд…
— Гаразд? — гостро перепитав Олесь. — Незважаючи на те, що Капітан таки вирішив залишитися осторонь від усіх, хто ненавидить фалангістів? Він же відмовився від пропозиції Фредо Вікторе, так? — Юнак відчув, як застережливо сіпнула його за рукав Марта, але вже не міг спинитися. — Капітан таки хоче бути мстивим диктатором і вбивати всіх, хто опиниться на його шляху? Так, Валенто? Чого ж тоді він помилував Фредо Вікторе, який теж не погоджується з Капітаном?
Валенто Клаудо вражено дивився на Олеся. Він спитав:
— Звідки ти знаєш про це, хлопче? А, мабуть, чув, як Капітан розмовляв зі мною в коридорі… Так от, я вже не раз казав тобі не вести зі мною таких розмов. Вони ні до чого. Я не можу судити Капітана, а ти тим більше. Скажу тобі тільки одне; ти невдячний. Так, так! Капітан врятував тебе, поставився до тебе, як до свого сина… я довго дивувався, чому це так сталося… і лише згодом довідався, бо він якось сказав мені, що ти чимсь нагадав йому маленького Лорхе… очі в тебе такі, чи що… а ти…
Голос Валенто увірвався. Він хвилювався, він не знаходив потрібних слів, тільки очі його з докором дивилися на юнака. Але й Олесь був не менш схвильований і вражений. Ось чим пояснювалося те, що Капітан так лагідно, так прихильно ставився до нього, так турбувався про його долю! А він, і справді…
— Валенто, я… Валенто, я дуже-дуже поважаю Капітана… і я зовсім не хотів, щоб ти… я хотів тільки… — Слова плуталися в розгубленого несподіваним відкриттям Олеся, він ніяк не міг сказати те, що хотілося, щоб Валенто зрозумів його. Адже все це не так, Олесь зовсім не невдячний, навпаки, саме тому, що він дуже поважає і шанує Капітана, саме тому він і…
Валенто махнув рукою:
— Ми ще встигнемо поговорити про все це, Олесю, — мовив він, уже опанувавши себе, — а зараз у нас надто мало часу, мені треба повертатися. Отож ходімо до Кристобаля. От здивується старий друг, раптом побачивши мене! Зрадіє не менше, ніж я!.. Це справжня, чесна людина, яка ніколи в житті не поступалася своєю совістю. Зараз ви обоє побачите його, мого старого Кристобаля Гомеца, який так само завжди радий допомогти мені, як і я йому. Ходімо, мені не терпиться скоріше обняти його!
Швидкими кроками Валенто прямував до ферми, яка немов мирно спала в густій тіні розлогих дерев, що оточували її. Невисокий кам’яний будинок з маленькими темними вікнами, з грубо врізаними дерев’яними дверима був непоказний, навіть нужденний на вигляд. Та й яким ще міг бути в фалангістській Іберії вигляд будинку звичайного селянина-фермера, зобов’язаного сплачувати численні податки і місцеві збори, якими обкладала його щедро і державна, і провінціальна влада?..
Залишивши Марту й Олеся за кілька кроків від будинку, Валенто Клаудо ще шепнув їм:
— От подивитесь, як зрадіє старий Кристобаль, побачивши мене! Останнього разу я був тут давненько, місяців зо два тому. Ех, шкода, що треба швидко повертатися! Не встигнемо й погомоніти як слід…
Він підійшов до віконця, найближчого до дверей, і постукав. Прислухався: відповіді не було. Валенто постукав ще раз, уже по-іншому, кілька довгих ударів і кілька коротких.
Зсередини долинув голос:
— Хто там?
Валенто Клаудо обернувся до супутників і хитро кивнув їм головою: мовляв, ось зараз побачите! І весело мовив:
— Кристобалю, відчиняй! Це я, Валенто Клаудо, твій давній друг. Приймай гостя, старий, та навіть не гостя, а гостей!
Проголосивши це, Валенто знов обернувся до Олеся й Марти і сповістив їх:
— Зараз вибіжить старий. То добре, що ми його застали вдома, бо коли він зразу не відгукнувся, я був подумав, що він кудись подався…
Проте двері не відчинялися. Тоді Валенто гукнув іще раз, уже із здивуванням:
— Гей, Кристобалю, чого ти вовтузишся? Чи, може, одягаєш святкове вбрання для зустрічі гостей? Не треба, друже, ми люди свої!.. Ну, от і добре, — додав він задоволено, помітивши, що важкі дерев’яні двері повільно відчиняються.
