Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Але Османська імперія дозволила Кримському ханові захопити Астраханське ханство та встановити над ним свій контроль.
І як пише М. М. Карамзін, Магмет–Гірей «исполнил таким образом свое давнишнее властолюбивое намерение совокупить три Батыева Царства — Казань, Астрахань и Тавриду — в единую Державу, которая могла бы и далее расшириться на Восток покорением Ногаев, Шибанских или Тюменских и Хивинских… (татарів. — В. Б.), примкнуть от моря Каспийского к Персии, Сибири и новыми тучами варваров угрожать образованному Западу» [18, т. VII, с. 70].
Звернімо увагу — цю фразу подав «палкий патріот Моско вії» — М. М. Карамзін, і вона багато що пояснює.
По–перше те, як Московія досі поповнювала свої втрати. Отож сусідні улуси колишньої Золотої Орди були для Москви тією бездонною діжкою, з якої, при потребі, вона смоктала татарське населення. Позбувшись доступу до Астрахані та втративши вплив на Казань, Московія позбулася постійних значних татарських резервів. Вона змушена була підписати мирну угоду з Великим Литовсько–Руським князівством у 1522 році та на кілька десятиліть припинити свій агресивний рух на західному напрямку.
По–друге, дієвим агресором проти Великого Литовсько–Руського князівства залишилось після 1522 року тільки Кримське ханство. Татари постійно наносили удари по Україні–Русі:
— у 1524 році спалили передмістя Львова,
— у 1526–1527 роках здійснили напад на Волинь і Полісся,
— у 1528 році напали на околиці Кам’янця–Подільського,
— у 1534 році розорили Волинь,
— у 1538 році напали на Київське воєводство.
Та кожного разу татари отримували гідну відсіч. Іноді їх громили вщент, як було у 1527 році під Каневом, чи у 1538 році на Київщині.
Було абсолютно очевидно, що виведення Московії, хоча й тимчасове, з війни на західному фронті Європи різко зменшило сили Османської імперії та Криму. 1 хоча кримські хани на це явище не звертали уваги, будучи зацікавленими у послабленні Московії, та військова еліта Османської імперії на ці факти дивилася стурбовано. Особливо після погрому військом Великого Литовсько–Руського князівства московитів у так званій «Старо дубській війні» 1534–1537 років.
Не маючи підтримки татарів, Московія почала втрачати на Сіверщині міста. Впали: Гомель, Стародуб, Почеп, Родогощ.
Під загрозою опинився весь регіон.
ЧАСТИНА П’ЯТА
ПЕРШІ РОКИ МОСКОВСЬКОГО ЦАРСТВА
1
На 30–ті роки XVI століття припадає смерть онука Улу–Мухаммеда — Московського князя Василя III (1533). Спадкоємцеві Московського князя у 1533 році було тільки 3 роки, тому правила князівством дружина Василя III Олена та боярська дума з наближених до влади осіб.
Що цікаво: хоча у війні за Сіверщину 1534–1537 років під час військових дій між Великим Литовсько–Руським князівством і Московією, у якій остання зазнала нищівної поразки і втратила Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ і навколишні землі, та Кримський хан не дозволив Литві відібрати у Москви ті території і приєднати їх до себе. Можливо, Кримський хан і погодився б на вимогу Литовського князя, але категорично проти такого рішення була Османська імперія. Як би не гризлися у ті роки Крим з Москвою, та в тяжкі часи хани завжди ставали на захист Московії. Звичайно, московська так звана історична наука про те воліла мовчати.
Може виникнути запитання: як Московському князівству вдалося закріпити за собою та освоїти землі від Волоколамська, Малоярославця, Кашири і Тули до Велижа, Брянська, Стародуба, Рильська?
Головним критерієм утримання тих земель за Москвою був ярлик, виданий Кримським ханом Московському князю на землі (удільні улуси), і друге — політика московських князів щодо земель. Москва і фактично заселила ті земелі татарськими родами з глибинних районів держави. Одночасно з вихрещеними татарами, вороже налаштованими до кримських Ширинів, на ті землі переселялись нові володарі улусів (удільних князівств) із вірних московитам Чин гісидів, як правило, вихрещених у православну віру.
Іван IV вступив на князівство у 1547 році. Так подає тогочасні події російська історіографія. Вона ж повідомляє, що у березні 1549 року помер Казанський цар Сафа–Гірей. Звичайно, Москва того ж таки року вирішила посадити на Казанський царський трон свого ставленика — нащадка із роду Тохтамиша, Касимовського царя Шах–Алі. Вони вже намагалися посадити на казанський трон Шах–Алі у 1519 році, та змушені були відмовитись від свого наміру після удару Кримського хана по Москві у 1521 році.
Москва, апелюючи до кримських ханів та Османів, пояснювала свої дії з Шах–Алі як потребу залучити до протистояння з Польщею і Великим Литовсько–Руським князівством сили Казанського та Астраханського царств. Хоча ми пам’ятаємо, що турки обидва царства з 1524 року взяли під свою опіку. Тому, поза всяким сумнівом, Турецький султан став на бік Криму і Казані. М. М. Карамзін навів частину листа султана до Ногайського мурзи Юсуфа (Малої Орди):
«Отдаление мешает мне помогать Азову и Казани. Заключите союз с Ханом Крымским. Я велел ему отпустить всех Астраханских жителей в их отечество, мною восстановляемое. Немедленно пришлю туда и Царя; дам Главу и Казани из рода Гиреев; а до того времени будьте ее защитниками» [18, т. VIII, с. 203].
Тому Кримський хан Давлет–Гірей навесні 1552 року, разом із турецькими яничарами рушив військовим походом на Москву, аби упокорити нового московського князя. Та дійшов тільки до Тули, а далі похід на Москву зупинився.
Не будемо переповідати події за описом московитів. Вони повністю перекручені та спотворені. А головне, подані таким чином, немовби Кримський хан і турецький командувач допоміжного корпусу були цілковито недолугими людьми.
Що ж відбулося насправді?
Московський князь Іван IV, перебуваючи 21 червня 1552 року в Коломні, отримав від тульського воєводи такого листа: «Хан здесь… — имеет много пушек и Янычар Султанских» [18, т. VIII, с. 206].
А було от що.
«Хан отложил приступ (на Тулу. — В. Б.) до следующего утра, а ночью удалился» [18, т. VIII, с. 206].
Московський князь Іван IV повернувся з Кашири до Коло мни, де був до 3 липня, а далі зі своїм військом рушив на Казань. В кінці літа пішов на Казань, аби восени, під дощами, штурмувати її. Що ж спонукало до такого рішення?
За описом подій складається така картина. Вирушаючи на Москву, Давлет–Гірей з турками хотіли покарати Івана IV за посягання на казанський царський трон, та під Тулою отримали звістку, що Іван III відкликав з Казані свого сателіта Шах–Алі, тоді як казанські татарські роди закликали на царський престол ногайського царевича Едігера. Едігер прибув до Казані, де його проголосилиКазанським царем.
Отож Кримським ханом і представником турецького султана було прийнято рішення покарати Казанське і Астраханське царства (Едійгер походив з Астрахані) і передати їх під владу Московського князя. З 22 червня до 3 липня проходили переговори, під час яких Московський Князь Шертною грамотою зобов’язався після підкорення Казані та Астрахані розпочати воєнні дії на Західному фронті, що він і зробив після завоювання Астрахані у 1556 році.
Саме про такий перебіг подій свідчить той факт, що військо Криму та Туреччини влітку 1552 року не пішло з Тули на Москву, а головне, не надало допомоги Казані. Тобто не виконало вказівки Султана про надання Казані допомоги, і Кримський хан не був за це покараний. Отже, це рішення султана було скасовано.
Крим і Турція в подальші роки могли будь–коли відібрати Казань та Астрахань у Московії, та не вчинили цього. Що свідчить про узгодження їхніх дій з Московією.
