Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Автор детально описав діяльність Івана IV (Грозного) у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тому повертатися до цієї теми недоцільно. Звернемось до прихованих тем того періоду, а це 1550–1580 роки XVI століття, коли Московське князівство почало мужніти і вперше офіційно проголосило себе царством. Тобто Іван IV (Грозний) посягнув на святая святих Золотої Орди — титул Царя. З точки зору Івана IV в цьому не було нічого протизаконного, бо на той час Московія уже поширила свою владу на Казанське, Астраханське та Касимовське ханства, хоча і з певними застереженнями, та поглинула Тверське князівство і майже всю так звану «Західну Мещеру», на яку отримала ярлик від Кримського хана..
Але, згідно з законами Золотої Орди, царями могли називатись тільки правлячі нащадки роду Чингісхана і аж ніяк не улусні хани, хоча вони й належали до Чингісидів. Та, починаючи зі смути в 1362–1380 роках, у Золотій Орді з’явилось багато царів. Особливо після розпаду Золотої Орди кожен Чингісид, який хоч і недовго посідав царський престол, намагався зберегти за своїм родом царський титул. Так з’явились царі: Казанський, Касимов ський, Астраханський, Кримський, Ногайської Орди, Великої Орди, Сибірський тощо.
Та православні Чингісиди Московського, Тверського (Мещерського), Тотемського та інших православних князівств права називатись царями не мали. Згідно з договором 1271 року між Візантійською імперією та Золотою Ордою царем для усього православного люду Орди був великий хан держави, тобто самої Золотої Орди. Той договір, як пам’ятаємо, благословив сам Константинопольський Патріарх.
Та ще до падіння Візантійської імперії у 1453 році Москва проголосила свого неканонічного митрополита Іону у 1448 році за наказом Улу–Мухаммеда, і таким чином вважала, що вийшла з договору 1271 року.
Уже Іван III (Якуб) посягав на титул царя, але, зустрівши опір, в першу чергу серед Чингісидів — мусульман, припинив
свої домагання. Треба думати, що Іван III посягав на царський титул за наказом батька — Улу–Мухаммеда, бо той зберігав за собою царський титул за правом Великого хана Золотої Орди у 1421–1437 роках.
І,як бачимо, московські нащадки царського роду Улу–Мухаммеда ніколи не забували про свій царський спадок. Про те пам’ятали і Іван III, і Василь III. Не будемо ті події з’ясовувати.
Кримський хан Магмед–Гірей з приводу появи купи нових царів у листі до Василя III в 1515 році написав, застерігаючи: «А се грамота Магмед–Киреева царева… Магмед–Киреево царево слово брату моєму. Василью князю… Ведомо бы было: у тебя мы у брата своего не просити, да у кого мы просити? Братья мои и дети, и уланы, и князи, Мангыт, Шырын, Барын, тем князем сами есмя ново царем ся учинили, а казны нашей куны все есмя им подавали» [34, т. 95, с. 156].
Отож, ні Іван III, ні Василь III, хоча й пам’ятали про своє царське походження, та проголосити себе царями побоялись. Лише Іван IV у 1561 році офіційно оголосив себе Московським царем. Послухаємо історика К. Валішевського:
«В 1514 г. Василий попробовал было именовать себя, с согласия посла Снитпаннера, в договоре с Максимилианом Кесарем. Но в Вене отказались подписывать этот договор… Вместе с некоторыми мелкими германскими княжествами большую огорченность проявили только константинопольские патриархи, возлагавшие вместе со всей восточной православной церковью свои единственныя и последния надежды на Москву. Но Иван (Грозный. — В. Б.) пока и здесь не выступал с заявлением о своем титуле и правах и только в 1561 г. после шумных успехов он решился попытать счастья с этой стороны. Просьба к Патриарху подкреплялась значительными дарами. Патриарх Иоасаф признал Ивана царем и потомком Анны. Он даже предложил московскому государю еще раз совершить торжественное коронование при участии особо назначеннаго для этого случая митрополита. Но это оказалось излишним. Но из 37 подписей, скреплявших грамоту (Константинопольского Патріарха. — В. Б.), присланную из Константинополя в Москву, 35 оказались впоследствие подложными. Православная церковь уклонилась от решитель наго ответа, хотя патриархи Александрийский и Антиохийский спешили признать свершившийся факт, а Иерусалимский пошел даже еще дальше и провозгласил нового царя (Івана IV. — В. Б.) главою христианства. Но масса восточного духовенства отказывалась следовать их примеру» [114, с. 144].
Деталізуємо свідчення історика, який писав та видав свою книгу в часи російської столипінської реакції.
Отож, бачимо, що лист Кримського хана Магмед–Гірея 1515 року до Василя III був, попередженням не чинити дурниць зі своїм «кесарством». Московська так звана історична наука ніколи не вела мови про поєднання ударів Кримського панства по Московії з учинками та діями московських князів. А лист Кримського хана Магмед–Гірея до Василя III, звичайно, в оригіналі в повному тексті ніколи не наводився. Хоча в радянські часи професор Олексій Андрійович Новосельський (1891–1967) та багато інших мали доступ до давніх архівів і були знайомі з тими засекреченими матеріалами.
У книзі А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке» чітко встановлено:
«Все использованные нами архивные материалы взяты из Центрального государственного архива древних актов (ЦГАДА)» [149, с. 7].
Тобто у 1948 році вони ще зберігались і не були знищені. Звернімо увагу, там зберігалися не московські фальшивки, а — оригінали документів.
Пропонуємо також згадати про «шумные успехи» Івана IV (Грозного), яких він досяг до 1561 року. Ось що пише з цього приводу Велика Радянська Енциклопедія (третє видання):
«В результате воен(ных) походов И(вана) IV в 1547–52 было присоединено Казанское ханство, в 1556 — Астраханское ханство, в зависимость от И(вана) IV попали сибирский хан Едигер (1555) и Большая Ногайская орда (1557)» [2, т. 10, с. 6].
Звичайно, приєднання Казанського та Астраханського ханств відбулося зі згоди кримських ханів, аби залучити до боротьби з Великим Литовсько–Руським князівством та Польщею.
якомога більше сил, тим паче, що Велика Ногайська Ода і Астраханське ханство постійно ворогували і з Кримом, і з Москвою, а Казань, підпадаючи під вплив Ногайської Орди, виганяла зі свого царського престолу нав’язаних їй Кримом царів (ханів). Ця боротьба між Мангитами та Ширинами за вплив на Казань точилася з давніх пір.
Згадаймо, як у 1396 році хан Тохтамиш, перебуваючи на Московському столі, завойовував Казань. Хоча Москва приховує ці факти, або приписує своїм вигаданим князям. Саме Едігей у ті часи очолював рід Мангитів.
Наводимо окремі факти московського завоювання Казані та Астрахані. У Казані московити в 1552 році вирізали майже усіх противників, окрім малих дітей та жінок. Це була жорстокість не слов’янського люду проти казанських татарів, а саме ота люта ненависть, що існувала між Мангитами та Ширинами з часів хана Тохти, коли був ущент винищений Юрт Ногая та позбавлений своєї землі (1300 рік).
Про те, що Іван IV завоював Казань у 1552 році з дозволу Кримського хана, свідчить лист князя А. М. Курбського, який був учасником походу, а пізніше втік до Литви. Послухаємо:
«Так, кн. Курбський осуждал… Ивана IV за то, что он не довел до конца покорения Казанской земли, не послушал данного ему совета, “не исходить оттуда, дондеже до конца искоренить от земли оные бусурманских властителей”» [149, с. 12].
Не міг Іван IV винищити «бусурманских властителей» Казані, бо тоді мав би справу з Кримським ханом та всіма родами — Ширинів, Аргинів, Баринів, Кипчаків та інших.
Треба також пам’ятати, що при завоюванні Казані татарів мусульман у московському війську було аж ніяк не менше ніж православних. «Приторжественном въезде… в побежденную Казань (поруч з Іваном їхав Касимовський цар. — В. Б.)» [96, с. 22].
Характерно, що «два Царя Казанские, Утемиш–Гирей и Едигер, приняли Веру Спасителю (після завоювання Казані. — В. Б.). Первого, еще младенца, крестил Митрополит в Чудовом монастыре и нарек Александром; государь взял его к себе во дворец и велел учить грамоте, Закону и добродетели… Едигер, названный Симеоном, удержал имя Царя; жил в Кремле, в особенном большом доме; имел Боярина, чиновников, множество слуг…» [18, т. VIII, с. 235].
