Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
— Ну, капелюшок як капелюшок… А щодо привітання, то ти була нітрохи не ввічливіша за неї, люба моя. — Крім того, не сердься, бо матимеш зморшки.
— Хіба я серджуся, Томе? Зовсім ні! Коли ті люди гадають, що вони «головні біля помпи», то мене просто сміх бере. Яка різниця між тією Юльхен і мною, хотіла б я знати? Що вона вийшла заміж не за шахрая, а за бовдура, як сказала б Іда? І якби вона колись опинилася в моєму становищі, то ще видно було б, чи зуміла б вона знайти собі іншого…
— А звідки відомо, що ти знайдеш іншого?
— Бовдура, Томасе?
— Куди краще бовдура, ніж шахрая.
— Не конче ні того, ні того. Але годі про це.
— А й справді. Ми й так лишилися позаду. Он як завзято береться вгору пан Перманедер…
Затінена лісова стежка йшла тепер по рівному, і невдовзі вони досягли джерела — гарної романтичної місцини з дерев’яним містком над невеликою ущелиною з поораними негодою кручами й навислими деревами з голим корінням. Срібним складаним келишком, який принесла з собою пані Елізабет, вони пили воду з маленької, викладеної камінням кринички зразу під джерелом — крижану залізисту воду. На пана Перманедера напала така галантність, що він погоджувався взяти воду тільки з рук пані Грюнліх. Він був їй вдячний понад усяку міру, водно приказував: «Так гарно, що вмерти можна!» — і намагався нікого не лишити поза увагою, з усіма побалакати: з пані Елізабет і з Томасом, з Гердою і з Тоні, з малою Ерікою… Навіть Герда, знервовано-заніміла, пригнічена дедалі більшою спекою, тепер почала оживати, і коли всі, спустившись навпростець до ресторану, посідали навколо заставленого наїдками столу на другій терасі, вона перша дуже ввічливо висловила свій жаль, що пан Перманедер скоро від’їздить, — саме тепер, коли вони вже трохи познайомились, що видно хоча б з того, наскільки рідше почали виникати між ними непорозуміння чи й просто нерозуміння, спричинені його діалектом… Вона може навіть потвердити, що її товаришка й зовиця Тоні двічі або й тричі віртуозно вимовила: «Матері його ковінька!».
Пан Перманедер не завдав собі клопоту зробити якісь уточнення до слова «від’їзд», а насамперед узявся до ласощів, під якими аж стіл угинався і які по той бік Дунаю йому не часто доводилось куштувати.
Вони повагом споживали делікатеси пана Діймана, причому мала Еріка чи не найдужче тішилась серветками з шовкового паперу, що здавались їй незрівнянно кращими за великі лляні серветки в них удома; вона з дозволу кельнера навіть узяла їх кілька в кишеню на пам’ять. Попоївши, вони ще довго сиділи біля столу й розмовляли. Пан Перманедер попивав пиво і одну за одною курив чорні сигари, а консул — цигарки; найцікавіше те, що ніхто не думав про від’їзд пана Перманедера, і взагалі навіть мови не було про майбутнє. Навпаки, всі ділилися спогадами, обмірковували політичні події останнього часу, і пан Перманедер, нареготавшися з анекдотів сорок восьмого року, що їх пані Елізабет розповідала із слів свого небіжчика чоловіка, почав розказувати про революцію в Мюнхені та про Долу Монтез, яка страшенно зацікавила пані Грюнліх. Поволі минав час, і десь аж о першій пополудні, коли розпашіла Еріка в супроводі Іди вернулася з прогулянки цілим оберемком стокроток, жерухи та всякої трави і нагадала про горіхове печиво, яке ще треба було купити в містечку, товариство рушило стежкою вниз. Але спочатку пані Елізабет — сьогодні вони були її гістьми — оплатила чималий рахунок дзвінкою золотою монетою.
Дійшовши до ресторану, вони наказали за годину подати карету, бо хотіли ще трохи відпочити вдома перед обідом, а тоді поволі, тому що сонце немилосердно пекло на курній дорозі, подалися в напрямку низеньких будиночків містечка.
Зразу за мостом через річку Ау товариство несамохіть поділилося і в такому порядку йшло цілу дорогу: попереду мамзель Юнгман — вона мала таку сягнисту ходу, що могла товаришити Еріці, яка невтомно ганялася за метеликами, — потім пані Елізабет, Томас і Герда, а наостанці й навіть трохи віддалік пані Грюнліх із паном Перманедером. Спереду було гамірно, бо дівчинка сміялася з радощів, а Іда вторувала їй своїм басистим, добродушним іржанням. Посередині всі троє мовчали: Герда знову була похмура й пригнічена курявою, а стара пані Будденброк і її син думали про своє. Ззаду також було тихо… Але то тільки здавалося, бо насправді Тоні півголосом провадила з своїм баварським гостем щиру розмову…
І про що ж вони говорили? Про пана Грюнліха…
Паті Перманедер слушно зауважив, що Еріка «ловка дитина», хоч майже зовсім не схожа на маму, на що Тоні відповіла:
— Вона викапаний батько, і треба визнати, що це їй не на шкоду, бо зовні Грюнліх був джентльмен, що правда, те не гріх! Наприклад, він мав дуже оригінальні золотаві баки, таких я ні в кого більше не бачила…
Потім, хоч Тоні ще в Нідерпаурів у Мюнхені досить докладно розповіла йому історію свого одруження, пан Перманедер знову зацікавився всім тим і, співчутливо й несміливо позираючи на неї, почав випитувати всі подробиці банкрутства…
Він був погана людина, пане Перманедере, інакше батько не забрав би мене від нього, повірте мені. Не всі люди на світі мають добре серце, цього мене, бачите, життя навчило, хоч я ще й молода як на жінку, що вже десять років живе вдовою чи майже вдовою. Він був поганий, а Кессельмаєр, його банкір, ще гірший за нього, пришелепуватий і в’їдливий, як цуценя. Але це зовсім не означає, що себе я вважаю за ангела і не відчувала ніякої вини… не зрозумійте мене зле! Грюнліх нехтував мене і коли навіть лишався вдома, то втуплювався в газету; він дурив мене, примушував безвиїзно сидіти в Еймсбютелі, бо в місті я могла б довідатися, в якому багні він застряг… Але я всього тільки слабка жінка, маю свої вади і напевне не завжди поводилась так, як годилося б. Наприклад, своєю легковажністю, марнотратством і новими халатами давала чоловікові підставу журитися й нарікати… Одне тільки можу сказати в своє виправдання: коли я виходила заміж, то була ще зовсім дитина, дурне, недосвідчене дівчисько. Чи повірите: я, наприклад, аж перед самими заручинами довідалася, що вже чотири роки як знову введені федеральні закони, про університети й пресу! До речі, чудові закони!.. Ох, справді сумно, пане Перманедере, що людина живе тільки раз, що не можна почати життя наново. Ми тоді багато що зробили б інакше, мудріше….
Тоні замовкла, напружено вдивляючись у стежку перед собою; вона досить спритно дала йому ниточку — адже тепер сама напрохувалась відповідь, що хоч життя й не можна почати наново, та всё ж таки можна вдруге, щасливіше вийти заміж. Проте пан Перманедер не скористався нагодою, обмежився тільки тим, що почав останніми словами лаяти пана Грюнліха, аж його кругла борідка наїжачилась…
— Ото дурило мерзенне! Хай би він тільки попався мені до рук, пес брехливий, я б йому показав, де раки зимують…
— Пхе, пане Перманедере! Прошу вас, перестаньте! Ми повинні вибачати й забувати… «Мені карати», — каже господь… Спитайтеся лишень моєї матері. Боронь боже мене від такого гріха… Я не знаю, де тепер Грюнліх і як йому повелося в житті, але бажаю йому добра, хоч він, може, його й не заслужив…
Вони дійшли до будиночка пекаря, спинилися, майже не помітивши того, й несвідомо, невидющим поглядом стежили, як Еріка, Іда, пані Елізабет, Томас і Герда, нагинаючись, заходили в сміховинно низенькі двері крамнички: такі вони були захоплені розмовою, хоч досі говорили тільки про незначуще й непотрібне.
Біля них, за тином, тяглася довга вузька грядка з ріденькою резедою, і пані Грюнліх, схиливши розпашілу голову, почала ревно длубати кінцем парасольки чорну пухку землю. Пан Перманедер — зелений тірольський капелюх насунувся йому аж на чоло — стояв коло самої Тоні й допомагав їй своїм ціпком перекопувати грядку. Він теж похилив голову, але його маленькі, блакитні, заплилі салом очі, що раптом стали блискучі і навіть трохи почервоніли, дивилися знизу на Тоні віддано, пригнічено й напружено водночас, і ті самі почуття виявляли його торочкуваті вуса.
— І тепер ви, мабуть, як вогню боїтесь заміжжя, — мовив він, — і ніколи не захочете спробувати ще раз, еге ж, пані Грюнліх?.. «Як невдало, — подумала Тоні, — адже я мушу потвердити це?..»
