Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
— Авжеж, любий пане Перманедере, — відповіла вона, — признаюсь вам щиро, що тепер мені важко було б сказати комусь «так», бо життя навчило мене, який це страшенно важливий крок… Хіба якби я була твердо впевнена, що то справді порядний, благородний і добрий чоловік…
Тут пан Перманедер дозволив собі запитати, чи вона вважає його таким чоловіком, на що Тоні відповіла:
— Так, пане Перманедере, вас я вважаю таким.
Після цього вони ще стиха перемовились кількома словами — це були їхні заручини, — і пан Перманедер дістав дозвіл поговорити вдома з пані Елізабет і з Томасом…
Коли всі вийшли з крамнички з великими пакунками горіхового печива, консул скромно відвів очі, бо обоє заручених були дуже збентежені; пан Перманедер навіть не пробував приховувати цього, а Тоні маскувалася міною майже королівської гідності.
Всі поспішили до карети, бо небо облягли хмари і вже почали падати перші краплі дощу.
Як і гадала Тоні, її брат невдовзі після появи пана Перманедера зібрав докладні відомості про його майновий стан і з’ясував, що «Кс. Ноппе і компанія» — не дуже велика, але цілком солідна фірма, яка має непоганий зиск на ойераціях, спільних з акціонерною броварнею, де директором пан Нідерпаур, і що пайки пана Перманедера разом з Тониними сімнадцятьма тисячами талярів вистачить на заможне, хоч і без зайвих розкошів життя. Про це повідомлено пані Елізабет, і в докладній розмові, що відбулася того ж таки вечора у кімнаті з краєвидами між нею, паном Перманедером, Томасом і Тоні, швидко й легко розв’язано всі питання, навіть про малу Еріку, яка на Тонине бажання і за згодою розчуленого нареченого також мала переїхати з ними до Мюнхена.
Через два дні торговець хмелем поїхав, — «а то Ноппе лаятиметься», — але вже в липні пані Грюнліх знову зустрілася з ним у його рідному місті, куди завітала разом з Томасом і Гердою дорогою на курорт Кройт: вони мали пробути там чотири або й п’ять тижнів, тим часом як пані Елізабет з Ерікою та Ідою Юнгман лишилися на Балтійському морі.
Обидві пари скористалися в Мюнхені нагодою оглянути будинок на Кауфінгерштрасе, — отже, зовсім близько від Нідерпаурів, — який пан Перманедер збирався купити, щоб потім більшу частину його здавати пожильцям. То був чудний старовинний будинок з вузькими сходами без площадок і поворотів, наче біблійна драбина до неба; на другому поверсі треба було йти коридором назад, щоб дістатися до тих кімнат, які мали вікна на вулицю…
В середині серпня Тоні повернулася додому, щоб наступні тижні цілком віддатися турботам про свій посаг. Щоправда, багато чого залишилося від першого заміжжя, але дещо треба було й докупити; одного Дня з Гамбурга, де Тоні замовила чимало речей, прибув навіть халат — на жаль, оздоблений уже не оксамитовими, а тільки сукняними бантами.
— Пізно восени пан Перманедер знову з’явився на Мейгштрасе: з шлюбом вирішили довго не зволікати…
Весілля відбулося так, як Тоні й сподівалася і навіть хотіла: без зайвої пишноти.
— Не будемо влаштовувати бучного бенкету, — сказав консул, — ти знову одружена, а це майже те саме, що ти й не переставала бути заміжньою жінкою.
Запрошень розіслано дуже мало, проте мадам Грюнліх подбала, щоб Юльхен Меллендорф, із роду Гагенштремів, отримала його. Від весільної подорожі молоді відмовились, оскільки пан Перманедер не зносив «такої гонитви», а Тоні, що недавно повернулася з курорту, навіть дорога до Мюнхена видавалася надто далекою. Шлюб цього разу відбувався не в ротонді, а в Марийській церкві, у присутності самих тільки найближчих родичів. Тоні високо тримала голову, прикрашену вже не миртами, а цвітом пома— ранців, і пастор Келінг, хоч і не таким гучним голосом, як колись, але ще досить крутими словами закликав молодих до поміркованості.
З Гамбурга приїхав Христіан, дуже елегантно вбраний і трохи змарнілий, але веселий на вигляд, розповів, що його справи з Бурместером ідуть «класно», заявив, що вони з Клотільдою, мабуть, одружаться «вже аж на тому світі —себто кожне окремо!» — і спізнився до церкви, бо загаявся в клубі. Дядько Юстус був дуже розчулений; вірний своїй широкій натурі, він подарував молодим масивний, пречудової роботи срібний таріль… Вдома він і його дружина майже голодували, бо слабохарактерна мати з грошей на господарство сплачувала борги давно вигнаного й позбавленого спадщини сина Якоба, що, за чутками, перебував тепер у Парижі.
Дами Будденброк із Брайтештрасе сказали:
— Ну, сподіваємося, що цього разу шлюб не розпадеться.
І найнеприємніше було те, що всі засумнівалися, чи й справді вони цього сподіваються… Зате Зеземі Вайхброт зіп’ялась навшпиньки, лунко цмокнула в чоло свою вихованку, тепер пані Перманедер, і промовила, якнайласкавіше розтягуючи голосні:
— Дай тобі боже щестя, люба дитено!
Розділ сьомий
З самого ранку, з восьмої години — на той час він уже вставав з ліжка, спускався крученими сходами до підвалу, купався там і знову одягався в халат, — консул Будденброк починав клопотатися громадськими справами. Бо саме тоді у ванній кімнаті з’являвся Венцель, перукар і член громадської ради. Він мав розумне обличчя і червоні руки, в яких тримав кухлик гарячої води, взятої на кухні, та ще голярське причандалля. Консул, відкинувши назад голову, вмощувався у великому кріслі, і, поки пан Венцель збивав піну, між ними майже завжди зав’язувалась розмова, що починалася з питань про то, як спалося та яка погода, і скоро перекидалась на події в широкому світі, потім на міські справи і звичайно закінчувалася ще вужчими темами з ділового та родинного життя… Все це дуже затягало процедуру гоління, бо щоразу, як консул озивався, панові Венцелю доводилось відводити бритву від обличчя.
— Як спалося, пане консул?
— Дякую, Венцелю, добре. Яка сьогодні погода?
— Мороз і невеличка сніговиця, пане консул. Перед церквою святого Якоба хлопці знову зробили ковзанку метрів десять завдовжки, я мало не гримнув на ній, коли повертався від бургомістра. Хай їм чорт!
— Ви вже проглядали газети?
— Так, «Вісті» й «Гамбурзькі новини». Тільки й мови, що про бомби Орсіні… Жах! Дорогою до опери!.. Ну й. народ там у них…
— Ну, я думаю, що все це дурниці. Народ до цього непричетний, а наслідок буде один: удвічі збільшиться засилля поліції, тиск на пресу і таке інше. Він теж гав не ловить… Так, життя в нього неспокійне, що там казати! Він весь час мусить робити якісь кроки, щоб утриматись при владі. Та однаково я його поважаю. З такими традиціями принаймні не можна бути бовдуром, як сказала б мамзель Юнгман. А ця історія з хлібними касами і зниженням цін на хліб мені просто-таки подобається. Безсумнівно, він чимало робить для народу…
— Авжеж, пан Кістенмакер казав те саме.
— Стефан? Ми вчора з ним розмовляли про це.
— А що стосується Фрідріха-Вільгельма Прусського, то його справи кепські, пане консул. Вже навіть кажуть, що принц таки буде регентом…
— О, це дуже цікаво. Він уже й тепер показав себе лібералом, цей Вільгельм, і, напевне, не має тієї таємної огиди до конституції, що його брат… Врешті, він, бідолашний, тією огидою сам себе карає. А що нового у Копенгагені?
— Нічогісінько, пане консул. Не хочуть. Хоч скільки б Союзна палата роз’яснювала, що спільна конституція для Гольштінії і Лауенбурга не чинна… вони там, на півночі, не бажають її скасовувати, і годі…
— Авжеж, нечувана річ, Венцелю. Вони ж спонукають Союзну палату до дій, і якби вона була трохи меткіша… Ота вже мені Данія! Я добре пам’ятаю, як мене змалку дратував псалом, що починався словами: «Тобі, Всевишній, дань! І я складу свою молитву щиру…» — бо мені завжди вчувалася «Данія» і я не міг збагнути, нащо вона Всевишньому… Обережно, Венцелю, ви мене вріжете, як будете сміятися… Або, знову ж таки, наш проект прямого залізничного сполучення з Гамбургом! Скільки вже на нього витрачено дипломатичних зусиль, і скільки їх ще треба буде, поки вони там, у Копенгагені, дадуть концесію…
