Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Хтось сів у траві поруч Сірка. Отаман скосив очі. То був Верша. Козак помонявся трохи й дістав кисет. Вдався до звичайного козацького способу примирення, тільки вельми незугарно й наївно погойдував кисетом козак. Сірко трохи поморив Вершу, а тоді набив люльку з його кисета. Клацнуло по кременю кругле, із завивинами кресало. Солодко зачадів трут. Посиділи, покурили, підвелися.
— Брате мій, брате, — мовив Сірко — чи ж моя вина, що немає в нас талану? Що не можемо дихнути вільними грудьми. Все проти когось воюємо, всіх сусідів годуємо, а самі помираємо з голоду.
Помахом руки Сірко підкликав Міюського, той підігнав дубівку до крайнього, невикінченого думбаса, й там отаман ступив у неї.
Він сидів як хмара. Не дивився на січовиків, що, злі й присоромлені, мовчки стояли на березі, не дивився й на Міюського. Дубівка швидко йшла по річці, лишаючи за собою пінявий слід. Отаман мовчав. А тоді вийняв люльку, постукав нею об ніс човна, почав натоптувати тютюном.
— Добре тому чортові в дудку грати, сидячи в очереті, — мовив чи то до Міюського, чи сам до себе і покошлав брову. — Одну зламає — другу виріже.
Міюський нічого не збагнув, а Сірко не розтовкмачував. Показував, куди правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом — по великих річках, течія тут була млява, й Міюський швидко гнав дубівку.
Сірко сидів нахмарений, Міюському видалося, що отаман одразу постарів літ на десять. Допіру перед корабелами стояв палкий та дужий козак, що йому руки грали м’язами, очі жахтіли рішучістю, а зараз плечі зсутулились, зір пригас, глибше прокреслились риски на чолі та щоках. Перед Міюським сидів сливе старий чоловік, згноблений життям, обкладений клопотами. Йому аж шкода стало отамана.
— З лиха, мабуть, вони… — наважився обізватись.
— Ліпше було б, якби із розкошів, — зітхнув кошовий.
І зажурився насправжки, знав — бо гаразд: найбільший його статок на цьому світі — справедливість. І знав також: не Богом вона дана, не в колисці наспівана — пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не покривити душею, що б тобі не загрожувало і які б ваби перед тобою не поставали. Здається, просто — ох, не просто. Іноді душа аж стенається, так хочеться їй пірнути в якусь щілинку. Бодай на мить. Надто в дрібному. «Це ж для тебе, для тебе, — нашіптує вона. — Для твоїх гараздів. Забудь про все. Спочинь».
І доводиться проганяти ту ману. Весь вік проганяти.
І ось щойно він переступив той невидимий пружок. То він гримав не на Вершу, а на власну совість.
Трохи розхмарився, коли зустріли рибалок. Ті саме тягли невід, двоє йшло попід берегом, по груди у воді, троє вели друге крило невода човном: двоє гребли, один тримав сіть. Там же, на березі, й солили рибу саламуром із липового цебра, складали в низенькі, широкі дубові бочки.
Міюський бачив, як у крилі біля берега зблиснула білим животом величезна рибина, як похитнулися рибалки, котрі брели у воді, як затремтіла сіть. Либонь, те бачив і отаман, бо подав знак. Рибалки на човні щосили запрацювали веслами, однак він ледве посувався, Сіркові й Міюському довелося чекати довго. Всіх чекало розчарування — в матні тіпали хвостами золотаві лящі, великі, як вагани, тріпотіло всіляке інше риб’я, зіпало ротами кілька щук, одна — двохаршинна, а тієї рибини — білуги чи, може, севрюги — не було, встигла втекти.
— Тепер вона вам знакомита — впізнаєте, — спробував пожартувати Міюський. — Взяток і без неї чималенький.
— З таким взятком заробимо на волоки до постолів, — сказав маленький одноокий дідок, ціляючи важким товкачем по голові найбільшу щуку. Вода йому збігала з мокрої одежі, дідок вибивав халяндри.
Міюський втямив: у тутешніх рибалок ті ж клопоти, що й у них на Дону: сіль пожирає увесь зарібок. А ще ж, мабуть, треба заплатити за мережу і десятинне в кошову скарбницю… «Недарма кажуть: добре там, де нас немає».
— Чиї човен і мережа? — запитав Сірко.
— Гукові, — похмуро кинув рудобровий, коротконогий дядько, викручуючи штани.
«До лиха спритний канцелярист цей Гук, — подумав Сірко. — Швидко зіб’є статок. А з вигляду — баляндрас, ферт».
Сірко з Міюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекі горби по той бік долини. В сірому небі густо в’южило вороння — летіло на острови на ночівлю. Всі птахи вмовкли, з гущавини долітала тільки меланхолійна пісня дрозда.
Човна прип’яли на Скарбній, навпроти прорубаних у палісаді хвірток од нижніх куренів. Січ ще гуляла, толочила гомоном вечір, сюди, до річки, той гомін спадав приглушеними сплесками. Кошовий зняв з голови важку, оторочену понизу кабаргою шапку, подав Міюському:
— На. Заслужив. Гарно провіз. Наче графа.
— Дорогувата плата, — зам’явся Міюський.
— Нічого. Носи на здоров’я. У мене є інша.
Шапка була гарна, але великувата. «Підкладу вербового прутика, вимощу вовною», — подумав Міюський. Він подякував і пішов. Ступав легко, здавалося, йшов не по піску, а по мощеній колодами вулиці. У хвіртці на мить затримався, поправив на голові шапку, зник. Сіркові чомусь здалося, ніби Міюський хотів вернутися й щось сказати, та передумав. А що він міг сказати? Ще раз попроситися в похід? Одначе, хоч отаман йому нічого не обіцяв, обоє знали, що на думбаса Сірко його візьме. Отаман розумів: рішенець його непростий і може завдати немало клопоту. Адже в боярських грамотах Міюський записаний «вором», приказні люди вимагали видати його. Хотілося вчинини наперекір їм. Допіру Міюський був просто зайшлим чоловіком, а тепер стає козаком війська Запорозького. Бажання Міюського отаманові зрозуміле: він врешті хоче прибитися до твердого берега, хоч воднораз, як і сам кошовий, не бажає розголошувати те. Й сподівається, що залишиться невпізнаний. Недарма зголив бороду й голову, залишивши оселедця. Його й справді нелегко впізнати. Сіркові Міюський подобався прямотою, нелукавством, хоробрістю та розумом. Проте він ще не вирішив, куди вписати колишнього донського прибульця. По від’їзді Лавріна отаман ще й досі не мав джури. Щоправда, Міюський не підходив на джуру не тільки віком, а й через те, що не випадало йому вертітися перед очима заїжджого люду. Краще нехай іде в курінь або в зимівник.
Мимовільна згадка про Лавріна ще дужче засмутила отамана. Він уже знав, що Лаврін не поїхав до дядька, — про те доповів посланець з Тавинської чати, а куди подівся, не міг допитатись ні в кого. Найпевніше — пристав до козаків Сави й залишився в Ладижині. Там зараз — пекло. Шкодував, що відпустив джуру. Тепер бачив, що в поспішливім і раптовім від’їзді Лавріна щось крилося. Лаврін останнім часом був якийсь метушливий. Щось Сіркові натякав про Лавріна й невисокий чорнявий козак з Медведівського куреня, якого не раз бачив з Лавріном. Того вечора він приходив до Перехреста й, не заставши, — отаман послав Лавріна дубом на острів, — присів біля кошового на призьбі. І все ходив словесними околясами довкола Лавріна, котрому «пороблено, тільки не на зле, а на добре, а може, й на зле, пороблено чарами, од яких нема одвороту», все ждав, що отаман кине йому кладку, а він перебіжить по ній. Отаман знав таких людей, які мимовільно, а може, й не мимовільно поспішають звільнити душу од таємниць, котрі їм — немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самі. Їм легшає од того, вони ніби прислуговуються тому, кому переповідають чужу таємницю. Не любив того отаман і прогнав козака. А тепер шкодував. Принаймні знав би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведівському курені, але не знайшов: він теж щез. Може, поїхав з Лавріном?
Отаман почувався самотнім. Серед тисяч людей — тільки погукай — кожен охоче прийде викурити з кошовим люльку. Є серед них і скоробрехи, й хитробрехи, а є й поважні, такі, що побували за морями та океанами, на горах і в долах, а може, і в самому пеклі. Їх цікаво послухати, з ними цікаво погомоніти. Й однак жоден з них не годен замінити йому Лавріна. Щирий і допитливий, як дитина, джура не раз змушував і кошового лазити п’ятірнею до потилиці в пошуках нехибної думки, пояснення вчинку, якого, здавалося б, і пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповідаючи йому свої круті гори, по—іншому бачив їх сам, й здавалися вони йому не такими осоружними та крутими. Він немовби розпочинав з ним друге життя. Одначе якими дорогами не ходили вдвох, Сірко рідко коли завертав на ту, що вела до рідної Мерефи, власної молодості, залицяння, одруження, родинного життя. Й не через те, що на Запорожжі те не дуже шанувалося. Просто жалів Лаврінове сирітство. Гартував з нього воїна, бо рідному краєві потрібні не тільки хлібороби, але й воїни. А тепер часто думав, що саме в тому не мав правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Україну тільки звідси, із Запорогів, а не повсюдно, не з кожного кутика її. З Мерефи, Ладижина, Ніжина. І не тільки вони, а й діти, внуки, правнуки їхні. Ось де та причина, що їхня земля увесь вік не може захиститися од ворога. Ця думка спала отаманові зовсім недавно, не дає йому жити. Йому її вистачить на весь вік, що лишився.
