Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Надворі день. У хаті стоїть лунка болісна тиша. Загальмована свідомість, проте Варя пам’ятає, що рух є життя. Нема руху — нема життя. Якщо зможе підняти руку — значить, вона ще у житті, якщо ні, то вже у тенетах смерті. Лише мерці нерухомі і байдужі. Вона піднімає важку руку. Чи то її рука з такими товстими пальцями? Не важливо, байдуже. Потрібно подивитися, як там діти. Вони сплять і не просять їсти. Маргаритка відкриває оченята, водить ними в різні боки. Потрібно напоїти дітей водичкою. По крапельці з ложки вливає їм у відкриті ротики, вони ковтають, значить, живуть. Рух притаманний лише живим…
Ніч. Темрява. Розгулялася негода. У хаті не топлено і холодно. Чи то холод у душі? Здавалося, що печі в селі ніколи не охолонуть, у будинках ніколи не припинять галасувати веселі діти, ніколи не перестануть на них гримати старі. Усе поглинула ворожа холодна темрява на ймення Смерть. Вітер гуляє пустими хатами, зазирає у кожну шпарину, скрипить незамкненими дверима, грюкає віконницями. Ніде нікого. Самотність і тиша, яка вже навіть не лякає. І лише вітер гасає по даху і тужно виє в димарі…
Хтось поруч. Дуже близький, до щему бажаний і рідний. Каже, що в неї губи пахнуть примороженими яблуками. Варя знає, що такі слова вона чула лише від однієї людини. Хто він? Чому вона його не бачить? І скільки можна існувати у стані напівсвідомості і напівсну? Як розділити сон і реальність? І чий голос вона чує серед глухої тиші і порожнечі? Чоловічий голос здається таким знайомим і рідним. Так, саме він колись казав, що її губи пахнуть примороженими яблуками. Варя відчула, що десь у підсвідомості з’явилося бажання згадати чий то голос, і востаннє, перед тим, як віддати своє життя смерті, побачити його лице.
— Андрію, — шепочуть її порепані вуста.
Вона згадала його! Вона бачить поруч рідне омріяне обличчя, чує його голос і не хоче, щоб це видіння скінчилося.
— Андрію, я… не хочу… помирати…
— Варю, мила, моя люба! Усе буде добре! Я з тобою!
Вона стомлено закриває очі. Вона безмежно вірить цьому голосу…
Розділ 86
Андрій не відходив від Варі та дітей кілька днів. Сповістив Ольгу, і вона одразу ж принесла добрий клунок борошна.
— Якби ж то знала, що ти так швидко заслабнеш, — розповідала вона, коли Варя вже могла свідомо розуміти, що відбувається. — Закрутилася як білка в колесі. То на роботі, то діти теж слабкі були. Нічого, вже найстрашніше позаду. Дякуй Андрієві, що витягнув шибку і заліз подивитися, чому так довго тебе не видно. Я вже все попрала і посушила. З Манькою Зайцевою домовилася, що буде вносити тобі склянку козячого молока в обмін на борошно. Я вже Андрієві наказала, щоб не здумав одразу напоїти тим молоком, бо ще гірше буде. Потрібно розводити на воді, перекип’ятити і давати потроху, — повчала вона. — Діти потроху одужують, вони швидше за тебе почнуть бігати.
Андрій вдень був на роботі, заходив додому, бо там залишилися живі його два брати, а увечері приходив до Варі. Вона ще була така немічна, що не могла підводитися з ліжка. Але кожне його слово діяло як цілющий бальзам. Поруч із ним поступово розсіювалася байдужість, зникала від його усмішки, погляду, від його турботи. Він годував її з ложки, напував, протирав змоченим у теплій воді рушником губи, лице, тіло, обтягнуте посірілою шкірою, і майже прозорі пальці з білими нігтями. У Варі вже не було того скляного, мертвого, спустошливого погляду, як того дня, коли він її знайшов у холодній хаті. Варя бачила, як Андрій радів, мов дитина, коли Маргаритка зробила самостійно перший крок. Він сам повзав навкарачки, запрошуючи Сашка до гри, і хлопчик поповз. Варя вже заглянула в скляні очі смерті, відчула на собі її холодний подих… Тепер вона знала, що повинна жити, щоб знову не допустити кістляву до своєї родини. Вона виграла двобій зі смертю, і допоміг їй у цьому Андрій.
До весни, до нового врожаю ще було далеко, але Варя знала, що потрібно підвестися з ліжка до того часу, як зійдуть сніги і сонячні промені відігріють згорьовану землю.
Чи на лихо, чи на щастя, у колгоспі почали дохнути коні від сапу. За селом викопали яму під скотомогильник, а щоб не забирали люди загиблих тварин, трупи обливали карболкою. Андрій з Ольгою, як тільки почують, що здохла тварина, йшли вночі з сокирами. Зголоднілі люди мало не розривали на шматки загиблу худобу. Сокирою вдавалося відрубати гарний шматок м’яса. Андрій частину ніс додому братам, іншу — Варі. І хоча він подовгу вимочував м’ясо у сінях, все одно дуже тхнуло карболкою. Навіть зі звареного м’яса не вивітрювався стійкий неприємний запах, але воно трохи додало сил Варі і дітям.
Вони ніколи з Андрієм не згадували минуле. Лише часто говорили про весну, яку всі чекали з надією.
— Ось дотягнемо до весни, і буде легше, — казав Андрій. — Піде щавель, зацвіте акація, потім дозріє городина. І все налагодиться. Усе буде добре.
Варя ще не знала, чи зможе набратися сил, щоб піднятися з ліжка, не говорячи вже про роботу на городі, але вона любила вслухатися в його спокійний лагідний голос. Вона вірила, що так і буде. У неї навіть з’явилася надія, що з настанням весни повернеться батько.
Розділ 87
Райком партії терміново відкликав Бикова, тож Григорій Тимофійович поспішно готувався до від’їзду. Він дістав із шухляди усі папери та печатку, розклав на столі й заходився їх упорядковувати. Усе було б добре, якби не випадок із Пантьохою. І треба ж такому трапитися саме в останній день його перебування у Підкопаївці! Хоча що з нього взяти? Дурень є дурень. Биков скоса поглянув на Лупікова. Той сидів за столом, втупившись у чистий аркуш паперу.
— Григорію Тимофійовичу, — підвів очі на Бикова, — може, ти напишеш?
Биков невдоволено потер підборіддя.
— Ні, Іване Михайловичу, — сказав він, про себе відзначивши, що отримує якесь задоволення, бачачи, як піт рясно покриває червоне чоло однопартійця. — Звикай працювати без мене. Моя місія, направлена на укріплення даного села, скінчилася. Партія відкликає мене для нового, важливого завдання.
Лупіков витер чоло, зітхнув, почав старанно виписувати кожну букву.
«Секретарю райкому партії товаришу Кобзі І. В., — вивів на папері ближче до правого боку, вказав, чия записка, посередині трохи збільшеними буквами написав: — Докладна записка. — З нового рядка продовжив: — Сповіщаю, що двадцять третього березня цього року померла… — Лупіков замислився. Писати «від голоду» заборонено, тож можна написати «від старості». Так буде навіть правильніше. Секлеті п’ятдесят п’ять років, тож вона могла померти природною смертю. Врешті-решт, він не лікар, щоб розбиратися, від чого померла стара, його завдання написати докладну. — …померла від старості колгоспниця 55 років Іващенко Секлета. — Лупіков задумався. Як її по-батькові? Втім, яка різниця? Нехай буде Іванівна, дописав по-батькові. — З нею в одній хаті проживав її син Іващенко Пантьоха… — Чорти б його побрали! Впевнений, що дурень не знає свого батька, тому можна написати Васильович. — …Васильович, 22 роки, колгоспник, їздовий. — Не писати ж, що він трунарем був за сумісництвом? — Син два дні не виходив на роботу, а коли я зайшов до нього довідатися про причину невиходу, то побачив на ліжку труп його матері. У матері вищезазначеного колгоспника була відрубана сокирою ліва нога… — Як же правильно написати? Лупіков знову рясно вкрився потом. — …разом із задньою частиною тіла, — дописав і задоволено посміхнувся сам собі. — Дану частину тіла син порубав на менші частини. Половина була знайдена у бочці, засолена, останнє даний колгоспник уже встиг спожити. Двадцять п’ятого березня було вилучено лишок не вживаного у їжу тіла. — Лупіков перечитав написане, залишився задоволеним. Продовжив: — Іващенко Пантьоха, як і його мати, Іващенко Секлета, вступили у колгосп у перші дні його заснування. Коли було організоване суспільне харчування для колгоспників, родина Іващенків таким користувалася. На даній роботі Іващенко Пантьоха отримував на трудодень чотириста грамів хліба, що в повній мірі було достатньо для нормального життя. Скоєний злочин колгоспник пояснив так: «Захотів м’яса, а його ніде було взяти». — Лупіков, поміркувавши, вирішив у кінці зробити приписку, яка не буде зайвою. — Село і колгосп у продовольчому відношенні у районі вважаються забезпеченими. Заходи з політичної забезпеченості у селі і колгоспі прийняті. — Зітхнув із полегшенням, внизу поставив підпис, назву села і в кінці проставив дату: — 25 березня 1933 року».
