Тигролови - Багряный Иван Павлович (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Великий Хінган справа і пасмо сопок зліва стиснули Амур, утворивши вузьке горло.
– Там!… - махнув Григорій рукою.
Потім вони знайшли велику, заметену снігом копицю старого, бозна-коли і ким нагребеного сіна, наносили туди ще хмизу і кілька оберемків сухого бур'яну. А далі - Григорій знайшов два шматки товстої бревняки, побуравив у них шомполом по кілька дірок і загнав у кожну з них по набоєві, разом з гільзою і з усім, і поклав ті бревеняки в сіно. Проробивши все це, насмикав з ватянки жмут вати, всередину його заклав пачку пороху, завинену в шмат газети, знайденої напередодні в одному з тайгових лісозаготівельних бараків у Біробіджані, - в тім покиненім безлюднім бараці вони ночували востаннє на цій землі, - і вклав ту вату в купу сухої трави.
Ось так вони приготувалися, покладаючи всі надії на цю вигадку, на лижви та на свою зброю… А як потемніло, Григорій викресав вогню і вклав тліючий гніт в вату. Стали на лижви і швидко пішли геть. Пішли на Пашкове, огинаючи дугу…
Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарі, як ззаду, далеко в сопках, спалахнула пожежа. Потім почулись звідти вибухи… Один… Два… Пачкою… Десь від кордону - від Амуру - здалеку відгукнулось кілька пострілів. В Пашковім заметушились. Чути, як хтось кричав:
– Сергеев!!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мнє!!. По дорозі з Пашкова в сопки промчав чвалом кінний загін. Дві постаті з собакою швидко пішли в Пашкове. Виринули з завулка і пересікли площу. Саме завертали за велику якусь будівлю над Амуром, як напоролись на постать, що виринула назустріч.
– Стій!!. - загородила постать дорогу і зарепетувала п'яним голосом. То сам начальник застави біг десь від любки, пристібаючії на ходу пас з кобурою.
– Чужий! - скрикнув тихо дівочий голос. І в і у ж мить пес ударив грудьми в груди того чужого і впився в нього пащею… Одночасно кольба вінчестера лягла впоперек черепа. Начальник звалився.
– Заливай! До мене!… - І дві постаті з собакою канули в темряві.
По всьому кордону лопотіла перестрілка, рвучи темряву на шматки. Японські прикордонники, поставлені на ноги небезпекою, теж заалярмували по всій лінії, вліво і вправо десь за кілометри. Встряли своїми пострілами. Лише насупроти Пашкова, де височіли круті, непроходимі кряжі, було спокійно. Десь далеко-далеко гримнуло раз, удруге… У відповідь залопотів скоростріл. І завирувало там, заклекотіло. Чути було, як строчили скоростріли… З Пашкова знялась ракета і освітила мертвим, сліпучим світлом кряжі Великого Хінгану, ціле Пашкове, вкритий торосами Амур… Десь вили пси з переляку.
Ракета пливла в небі і пливли - метушились тіні між високими торосами. Веремія тіней. Не розбереш - чи то все живе розбігається на всі боки та ховається, лягаючи ниць, чи то лиш омана. Брили високих торосів - брили криги поставлені руба під різними кутами - ожили, фантастично рухаючись. Десь близько залопотіло з скоростріла вздовж по Амуру. Кулі тьохкали об кригу і, відбиваючись, сюрчали як несамовиті. Десь знялась друга ракета, да-а-леко. Там заклекотало, загупало. “Центр бою” перенісся туди. Шляхом, що йшов вздовж Амуру, цокотіли вершники, летючи на прорив. Бій тривав, розгоряючись.
А на тім боці Амуру, високо в сопках Великого Хінгану, по тім боці “граніци на замкє”, стояли винуватці всієї тієї баталії, весело відсапуючись, розхристані, з непокритими головами. І так, наче подурілі.
Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала:
– М і й!… М і й!…
І шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.
– Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!
Обвилась руками за шию і припала до мужніх грудей, слухаючи, як товчеться там до неї суворе, розбурхане серце, - і тріпотіла на них. Вперше цілувала, сама цілувала та й дала серцю волю.
І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її всю в обійми, заціловував тії дикі, тії неприступні, тії незаймані вуста, тії очі насмішкуваті і великі, як у дикої козулі, тії руки, морозами попечені і порохом посмалені, - такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього от… Аж ось де він догнав своє щастя!
І дуріли обоє, опираючись тим щастям до нестями.
А великий якутський пес Заливай зп'явся на задні лапи і, тихенько скімлючи, намагався лизнути обох в ніс.
Лемент на кордоні помалу вщух.
Далека пожежа погасла. В Пашковім було тихо. Лише десь далеко-далеко зрідка ще лопотіли постріли.
Наталка послухала якусь мить. Потім розстебнула Григоріїв рюкзак, вийняла великий шмат м'яса і дала Заливаєві:
– Їж… Ну!… У, мій милий, мій вірний друже!… - І пестила його рукою попід шиєю.
Пес лизнув руку і тихесенько заскімлив, відчуваючи собачим серцем наближення якоїсь зміни в своїй долі. Але на м'ясо накинувся жадібно.
– Давай записку…
Григорій вийняв з гільзи маленьку записку, обачливо приготовлену ще вранці. Наталка оддерла стьожку від хустки, прикріпила ту записку до Заливаєвого нашийника зісподу та й примотала її стьожкою. Готово… А тоді довго гладила Заливаєву голову, розмовляла з ним, термосила за вуха, поклавши голову собі на коліна. Аж но хотілось заплакати - так шкода було розставатися з вірним другом. Та враз звелась рішуче і суворо:
– Заливай!
Заливай скочив на ноги і завмер, готовий до послуху. А Наталка завагалась хвильку, а тоді жорстоко і твердо, махнувши рукою:
- Д о д о м у!…
Заливай прянув стрімголов… та й враз вернувся. Дивився очікуючи. “Не рухаються”. Жалібно заскімлив, бив хвостом по снігу, позирав запитливо то на Наталку, то на Григорія. “Чого ж вони не йдуть?” Але він уже знав, чого вони хочуть. Він добре знав свою господиню і прекрасно її розумів, як завжди, з самої інтонації голосу. Та, либонь, не хотілося псові розставатися.
Шкода було пса. Але не було випадку ще, щоб Наталка, сказавши раз, міняла наказ. А зараз - тим більше. Так мусить бути. Вона нагнулась до пса, що, скориставшись з того, лизнув її в губи, і повторила, ніби людині, умовляючи лагідно:
– Додому! Так, додому… Чуєш? - І, поторсавши ніжно за шию, враз випросталась:
– Заливай! - Та й простягла руку туди, звідки вони прийшли:
