Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Він високий, такий високий... зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал... там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.
Та це ж Бертран Цобріст!
На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.
А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, зблискуючи зеленими очима.
—До біса порожню аудиторію, — заявляє він. — Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!
Лунають радісні схвальні вигук, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму — нової пристрасті Берт- Iнма Цобріста.
—Я гадаю, що трансгуманізм — це єдина надія людства на тривале існування, — проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує татуювання Н+ на плечі. — Як ви можете переконатися, я не жартую.
Я маю таке відчуття, ніби відвідую приватну зустріч із рок-зіркою. Годі було й думати, що уславлений «геній генетики» виявиться харизматичним і чарівливим. Щоразу, копи Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття... сильний сексуальний потяг.
Ніч минає, група прибічників рідшає. Гості, вибачившись, ідуть додому, щоби повернутися до реальності. І опівночі я залишаюся сам-на-сам із Бертраном Цобрістом.
—Дякую вам за сьогоднішній вечір, — кажу я, трохи напідпитку, бо випито було чимало. — Ви дивовижний учитель.
— Лестите мені? — Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. — Із лестощами можна далеко піти.
Цей флірт є недоречним, але тепер ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і весь світ доокола наче зупинився.
— Тож як? — питає Цобріст. — Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?
Мене взяв острах від усвідомлення, що, напевне, цієї миті я нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.
А очі Цобріста приязно мерехтять.
—Дозвольте висловити здогадку, — шепоче він. — Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.
Я відчуваю, що шаріюсь, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: ніяковість, збудження, страх.
—Якщо чесно, — кажу я, — то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.
Цобріст усміхається й присовується ще ближче.
— Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком...
І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.
Уперше в житті я відчуваю пристрасне бажання, не стримане почуттям сорому.
Я хочу його.
Десять хвилин по тому ми вже в номері Цобріста, лежимо голі, не розчіпляючи обіймів. Цобріст не поспішає, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких мені не довелося навіть здогадуватися.
Це мій вибір. Він мене не примушував.
У коконі обіймів Цобріста я відчуваю, що все в цім світі стало на місце. І в обіймах Цобріста я дивлюсь у вікно на нічну завірюху і розумію, що піду за цим чоловіком хоч на край світу.
Швидкісний потяг несподівано стишив швидкість, і FS- 2080, виринувши зі щасливих спогадів, знову опинився посеред гнітючої реальності.
«Бертране... тебе вже нема...»
Та перша їхня ніч стала першим кроком до неймовірної подорожі.
«Ми не лише стали коханцями. Тепер я його апостол».
— Місток Ліберта, — сказав Ленґдон. — Ми майже приїхали.
— FS-2080 сумно кивнув, дивлячись на води Венеціанської лагуни й пригадуючи, як він катався там на вітрильному човні разом із Бертраном... а потім цю тиху й радісну картину змі- нив спогад про жахливу подію, що трапилася тиждень тому.
— «Він стрибнув із вежі Флорентійського абатства в мене на очах.
— Мої очі — це було останнє, що він побачив перед смертю».
розділ 67
Літачок «Сайтейшн» сильно трясло в турбулентних потоках. Круто злетівши зі смуги аеродрому Тессіньяно, він зробив розворот і взяв курс на Венецію. А на його борту Елізабет Сінскі ледве помітила такий різкий, «вибоїстий» злет: вона сиділа, байдуже втупившись у вікно й погладжуючи свій амулет.
Її нарешті припинили штрикати шприцами — у голові Елізабет Сінскі потроху прояснювалося. Поруч із нею сидів мовчазний агент Брюдер і, вочевидь, обмізковував той химерний поворот подій, який щойно трапився.
«Усе перевернулося догори дриґом», — подумала жінка, і досі неспроможна повірити в те, свідком чого щойно стала.
Півгодини тому вони вирушили на маленьке летовище, щоб не дати Ленґдону сісти на борт приватного літака, який він замовив. Але замість професора виявили там літачок із заведеними на неробочих обертах двигунами і двох пілотів фірми «НетДжетс», які походжали злітно-посадковою смугою, знервовано поглядаючи на годинники.
Роберт Ленґдон, замовивши літак, на виліт не з’явився.
А потім був отой дзвінок.
Коли телефон задзвонив, Сінскі була там, де пробула увесь день, — на задньому кріслі чорного мікроавтобуса. Агент Брюдер з отетерілим виразом обличчя увійшов до ав- та й подав їй телефон.
— Вам терміновий дзвінок, пані.
— Хто це? — спитала вона.
— Мені лише сказали, що для вас є термінова інформація стосовно Бертрана Цобріста.
Сінскі схопила телефон.
— Елізабет Сінскі слухає.
— Докторе Сінскі, ми з вами незнайомі, але моя організація займалася тим, що ховала від вас Бертрана Цобріста j впродовж останнього року.
Сінскі аж підскочила на сидінні.
— Хоч би хто ви були, ви ховали злочинця!
— Ми не робили нічого протизаконного, але це не...
— Не робили нічого незаконного?! Чорта з два!
Чоловік по той бік лінії зітхнув, вгамовуючи свої нерви,
а потім заговорив — тихо й спокійно:
— Ми з вами матимемо вдосталь часу для дебатів про моральність моїх дій. Я знаю, що ви мене не знаєте, зате я знаю про вас досить багато. Упродовж останнього року пан Цобріст платив мені грубі гроші, щоби ви та інші не могли до нього добратися. А тепер я змушений порушити власний суворий протокол і вийти з вами на зв’язок. Однак мені здається, що тепер ми не маємо іншого вибору, окрім як поєднати наші зусилля. Боюся, що Бертран Цобріст міг скоїти дещо жахливе.
Сінскі губилася в здогадках — хто він такий, цей чоловік?
— І це до вас дійшло лише тепер?
— Так, ви маєте рацію. Лише тепер, — щиро відповів чоловік.
Сінскі спробувала прояснити ситуацію.
— Хто ви?
— Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ... завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.
— Про що там ідеться?
— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.
— А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?
— Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон... і чому він поводиться так дивно.
Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.
«Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема».
їхня «співпраця» почалася з того, що люди Брюдера швидко заволоділи літаком, «умовивши» пілотів. І тепер Сінскі разом із вояками мчала до Венеції, куди, згідно з інформацію цього чоловіка, Ленґдон і двоє його супутників мали вже прибути поїздом. Було запізно піднімати на ноги місцеву владу, але чоловік на лінії запевнив, що йому відомо, куди вони прямують.
