Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
До майдану Сан-Марко? Сінскі відчула холодок на спині, коли уявила собі натовпи людей у цьому щільно заселеному районі Венеції.
— А звідки вам це відомо?
— Не телефонна розмова, — відповів чоловік. — Але ви маєте знати, що Роберт Ленґдон не підозрює, що подорожує разом із вкрай небезпечним індивідом.
— Хто він? — настійливо спитала Сінскі.
— Один із найближчих поплічників Цобріста. — Чоловік тяжко зітхнув. — Той, кому я колись довіряв. Звісно, я був телепень. І тепер він, на мою думку, може становити велику загрозу.
Приватний літак прямував до венеціанського аеропорту імені Марко Поло з Елізабет Сінскі й шістьма військовими на борту, і директорка ВООЗ подумки повернулася до Ро- берта Ленґдона. Невже він справді втратив пам’ять? І нічого не пам’ятає? Ця химерна новина, давши відповіді на деякі запитання, засмутила Сінскі ще більше, бо вона й без того страшенно мучилася через те, що втягнула відомого науковця в таку халепу.
«Я ж не залишила йому вибору».
Майже два дні тому, коли Сінскі найняла Ленґдона, вона навіть не дозволила йому сходити додому за паспортом. А домовилася, щоб його тихцем пропустили в аеропорту Флоренції як важливого координатора Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Коли С-130, вайлувато піднявшись у повітря, узяв курс на схід через Атлантичний океан, Сінскі поглянула на Ленґдона й помітила, що в того, нездоровий вигляд. Він сидів поруч із нею, напружено встромивши погляд у бокову стіну літака.
— Професоре, ви ж бачите, що тут немає вікон? Донедавна цей літак використовувався за прямим призначенням — як військово-транспортне судно.
Ленґдон повернувся до неї, його лице було білим мов крейда.
— Так, я помітив це, коли тільки-но піднявся на борт. У замкненому просторі я почуваюся зле.
— Тобто ви вдаєте, що дивитеся в уявне вікно, еге ж?
Він знічено всміхнувся.
— Та десь так.
— А ви натомість погляньте ось на що. — Вона витягнула фото свого зеленоокого заклятого ворога й поклала перед ним. — Це Бертран Цобріст.
Сінскі вже встигла розповісти професору про свою неприємну зустріч із Цобрістом у штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, про пристрасть цього чоловіка до формули апокаліпсису, спричиненого перенаселенням, про його поширені в Інтернеті заяви стосовно тих благ, які дала свого часу Чорна Смерть, і про найзловіснішу обставину — про його зникнення рік тому.
— Хіба може така відома людина переховуватися так довго? — спитав Ленґдон.
— Він має багато охочих помічників. Професійних помічників. Можливо, йому допомагають уряди іноземних країн.
— А хіба є такі уряди, які поблажливо поставляться до перспективи вибуху епідемії чуми?
— Це ті самі уряди, що намагаються придбати ядерні боє- заряди на чорному ринку. Не забувайте, що чума є ідеальною біологічною зброєю й коштує величезних грошей. Цобріст міг легко ввести в оману своїх іноземних замовників, переконавши їх у тому, що збудник чуми, який він розробить у своїй лабораторії, матиме обмежений радіус дії. Цобріст єдиний, хто вповні уявляє, на що насправді здатен його витвір.
Ленґдон замовк.
— Хай там що, — продовжила Сінскі, — ті, хто йому допомагає, можуть робити це не заради влади чи грошей, а лише тому, що вони поділяють його ідеологію. Цобрісту не бракує послідовників, які підуть на все заради нього. Бо він є такою собі знаменитістю. Більше того, нещодавно він навіть виголосив промову у вашому університеті.
— У Гарварді?
Сінскі взяла ручку й написала на краю Цобрістового фото літеру Н, а потім знак +.
— Ви добре знаєтеся на символах, — сказала вона. — Вам відомо, що це означає?
Н+
— Ейч плюс, — прошепотів Ленґдон і злегка кивнув. — Гак. Кілька років тому цей знак було розклеєно по всьому університетському містечку. Я тоді подумав, що то запрошення на якусь конференцію з хімії.
Сінскі розсміялася.
— Ні, то був символ конференції «Humanity-plus», яка проводилася 2010 року і стала одним із найбільших зібрань прихильників трансгуманізму. з
Ленґдон схилив голову набік, немов намагаючись прига- f дати цей термін.
— Трансгуманізм, — сказала Сінскі, — це рух інтелігенції, щось на кшталт філософії, він швидко поширюється й укорінюється в наукових колах. У загальних рисах його представники стверджують, що люди мають використовувати досягнення науки й техніки, щоби здолати слабкості, притаманні їхнім тілам. Іншими словами, на наступному кроці еволюції ми змінюватимемо себе за допомогою генної інженерії.
— Звучить лиховісно, — зауважив Ленґдон.
— Як і всяка зміна, це лише питання міри. Абстрактно кажучи, ми займаємося власним генним модифікуванням уже кілька десятиріч — створюємо вакцини, які роблять дітей j невразливими до певних хвороб, наприклад до поліомієліту, віспи й тифу. Різниця полягає в тому, що тепер завдяки досягненням Цобріста в царині генної інженерії зародкових ліній ми навчаємося, як створити успадковану імунізацію, що ! вплине на реципієнта на базовому рівні зародкових ліній
і зробить усі наступні покоління невразливими до тої чи іншої хвороби.
На обличчі Ленґдона з’явився ошелешений вираз.
— Отже, людство як вид може зазнати еволюції, яка наділить його імунітетом, наприклад, до тифу?
Це, скоріше, буде примусова еволюція, — уточнила Сінскі. — Зазвичай еволюційний процес — чи то розвиток ніг у дводишних риб, чи то відлеглого великого пальця в людиноподібних мавп — триває близько тисячоліття. А тепер ми маємо змогу здійснювати радикальні генетичні адаптації впродовж одного покоління. Прихильники цієї технології вважають її остаточним утіленням Дарвінового «виживання найпридатніших», коли людина стає видом, здатним цілеспрямовано впливати на процес власної еволюції.
— Схоже на гру «Сам собі Бог», — зауважив Ленґдон.
— Цілком згодна, — сказала Сінскі. — Одначе Цобріст, як і багато інших прихильників трансгуманізму, переконаний, що еволюційний обов’язок людства й полягає в тому, щоб використовувати всі засоби, які воно має, — із генною інженерією зародкових ліній включно, — заради вдосконалення себе як виду. Але проблема в тому, що наш генетичний код — це як картковий будиночок: одна карта сполучається з іншою й спирається на безліч інших карт, до того ж таким способом, про який ми навіть уявлення не маємо. Якщо ми спробуємо вилучити якусь людську властивість, це може призвести до того, що решта неминуче зсунуться, і результат буде катастрофічним.
Ленґдон кивнув.
— Саме тому еволюція і є тривалим процесом.
— Саме так! — вигукнула Сінскі, відчуваючи, як її симпатія до професора зростає щохвилини. — Ми бавимося з процесом, на який пішли мільярди років. І тепер настали небезпечні часи. У буквальному сенсі ми здатні активувати певні генетичні комбінації, які спричиняться до того, що наші нащадки будуть винахідливішими, жвавішими, дужчими й навіть розумнішими — фактично ми спроможні створити таку собі суперрасу. Цих гіпотетичних людей послідовники трансгуманізму називають постгуманоїдами, і декотрі вірять, що саме за такими істотами майбутнє нашого виду.
— Звучить химерно й лячно, як євгеніка, — мовив Ленґдон.
Від цієї фрази по шкірі Елізабет мурашки побігли.
У сорокових роках двадцятого століття нацистські науковці розробляли технологію, яку охрестили євгенікою, — то була спроба використати примітивні знання з генної інженерії для підвищення народжуваності осіб, які мали певні «бажані» генетичні властивості, і водночас для зниження народжуваності тих, хто мав «небажані» етнічні властивості.
«Етнічна чистка на генетичному рівні».
— Так, тут є певна схожість, — погодилася Сінскі. — І якщо ще важко уявити, як саме створювати нову расу людей, то вже не бракує розумників, які вважають, що для нашого виживання є вкрай важливим розпочати цей процес негайно. Один із дописувачів трансгуманістичного часопису «Н+» охарактеризував генну інженерію як «цілком природний наступний крок» і заявив, що стане втіленням «істинного потенціалу нашого виду». — Сінскі зробила паузу. — Утім, на захист видавців цього часопису можна сказати, що вони надрукували в рубриці «Відкриття» ще й статтю під назвою «Найнебезпечніша ідея у світі».
