Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Коли Харрі увійшов до каплиці, Юн, що разом з Теа сидів на передній лаві, озирнувся. Поряд з ними лава була вільною, й Харрі збагнув, що батьки Роберта не приїхали. Він на мить перестрів погляд Юна, й той кивнув швидко та серйозно, але в очах вбачалася вдячність.

Поза тим, як і передбачали, каплиця була сповнена люду. Більшість зодягнена у форму Армії спасіння. Харрі зауважив Рікарда та Давида Екхофа. А поруч з командувачем стояв Гуннар Хаген. І стерв’ятники зі ЗМІ свого не проґавлять. Тієї ж таки миті поруч посів місце Рогер Єндем і спитав, чи не знає він, чому немає прем’єр-міністра, попри те, що повідомляли, він буде присутній.

— Спитай у його канцелярії, — відповів Харрі, чудово знаючи, що зранку у канцелярії прем’єра пролунав конфіденційний дзвінок від керівництва Поліцейського управління, у якому йшлося про ймовірну участь Роберта Карлсена у вбивстві. Хай там як, а було вирішено, що голова уряду мусить віддати перевагу іншим важливим зустрічам.

Командувачу Давиду Екхофу теж зателефонували з поліції, що призвело до спалаху паніки у штаб-квартирі надто ще й тому, що одна з ключових осіб у влаштуванні похорону, його дочка Мартіна, вранці пославшись на нездужання, не ви­йшла на роботу.

Зрештою, командувач заявив, що людина не винна, допоки її вину неспростовно не доведено. Крім того, сказав він, уже запізно, й церемонія має відбутися. Прем’єр-міністр, до речі, запевнив, що на завтрашньому різдвяному концерті буде присутній неодмінно.

— А загалом, — прошепотів Єндем, — які новини у роз­слідуванні вбивств?

— Вас же застерігали, — відповів Харрі. — Вся інформація для ЗМІ — лише через Хагена чи прес-аташе.

— Таж вони мовчать.

— Отже, знають свою справу.

— Припини, Холе. Я ж відчуваю, щось коїться. Поліцейський, якого порізали на Гетеборггата, має якийсь стосунок до кілера, якого ви уколошкали минулої ночі?

Харрі захитав головою — чи то заперечуючи, чи то відповідаючи «без коментарів».

Орган стих, розмови вмить ущухли, наперед вийшла дів­чина з дебютним альбомом і заспівала відомий псалом, її зворушливий спів підкорював, навіть ледь вчувалася сльоза в голосі, а доспівала вона з такою руладою, що позаздрила б сама Мерая Кері. На мить Харрі пойняло просто-таки непереборне бажання випити. Однак раптом співачка стулила рота й журливо схилила голову під зливою фотоспалахів. Її менеджер задоволено всміхнувся. Йому, безперечно, з поліції ніхто не телефонував.

Харрі був неспроможний зосередитись. Дивлячись на тру­ну, все ніяк не міг викинути з голови Халворсена. Не йшла йому з голови й матір Станкича. А коли заплющував очі — Мартіна. Труну несли шестеро офіцерів. Юн та Рікард — попереду. Юн послизнувся, повертаючи на стежці.

Харрі пішов геть, коли решта ще стояли біля могили. Крокував безлюдним цвинтарем у бік Фрогнер-парку й раптом почув, як за спиною захрускотів сніг. Спершу гадав, що то якийсь газетяр, але, почувши часте збуджене дихання, машинально рвучко озирнувся.

Виявилося, що то Рікард, котрий миттю став як укопаний.

— Де вона? — зводячи подих, прохрипів він.

— Хто?

— Мартіна.

— Я чув, їй зле.

— Так, вона почувається зле. — Рікардові груди ходили ходором. — От лишень удома її немає. І не ночувала.

— Звідки ти знаєш?

— Не смій! — вигукнув Рікард, немов його пронизав біль, обличчя його перекривилося, наче він був не владний над власною мімікою. Потім він глибоко зітхнув і, доклавши неабияких зусиль, опанував себе. — Не смій! — прошепотів він. — Я ж бо знаю. Ти ошукав її. Спаплюжив. Вона у твоїй оселі, хіба ні? Але ти не можеш...

Рікард зробив крок у бік Харрі, той машинально вийняв руки з кишень.

— Слухай-но, я гадки не маю, де Мартіна.

— Брешеш! — Рікард стиснув кулаки, й Харрі, збагнувши, що конче треба знайти правильні, втішливі слова, повів так:

— Зараз маєш взяти до уваги такі міркування, Рікарде. Я не надто меткий, але важу дев’яносто п’ять кіло, й часом мені випадало пробивати кулаком дубові двері. А за статтею сто двадцять сьомою Карного кодексу, застосування сили проти посадовця під час виконання службових обов’язків карають щонайменше шістьома місяцями ув’язнення. Інакше кажучи, ти наражаєшся на ризик потрапити до лікарні. І за ґрати.

Рікард з люттю дивився на чоловіка.

— Ми ще побачимось, Харрі Холе, — кинув він, розвернувся й поміж надгробками квапливо закрокував по снігу до церкви.

Імтіаз Рахім був у кепському гуморі. Він щойно посварився із братом через те, чи варто оздобити стіну за прилавком ялинковими прикрасами. На думку Імтіаза, досить про­дава­ти різдвяні календарі, свинину й інші християнські товари, не варто гнівити Аллаха, додержуючи ще й цих звичаїв невірних. А що ж скажуть покупці-пакистанці? Але брат вважав, що слід турбуватися й про решту клієнтів. Приміром, про тих, які мешкають у будинку напроти. Хіба є щось зле у тому, щоб надати колоніальній крамничці трохи християн­ського духу у наш час? Попри те, що у палкій суперечці Імтіаз взяв гору, він надто через те не радів.

Саме тому він тяжко зітхнув, почувши, як дзвіночок над дверима пронизливо задзеленчав, і до крамнички увійшов ви­­сокий кремезний чоловік у темному костюмі й попростував до каси.

— Поліція. Інспектор Харрі Холе, — мовив відвідувач, і вмить у голові Імтіаза промайнула гарячкова думка, чи бува немає у Норвегії закону, що зобов’язує, щоб усі крамнички прикрашали різдвяними прикрасами.

— Кілька днів тому біля вашої крамнички стояв жебрак, — вів далі поліцейський. — Рудий, з отакезними вусами. — Він провів пальцем по верхній губі й вниз до підборіддя.

— Саме так, — мовив Імтіаз. — Я знаю його. Він нам пляш­ки здає.

— Як його звати?

— Клянчій. Чи то Пляшкодавець.

— Чому?

Імтіаз розреготався. Настрій стрімко поліпшився.

— Він же виклянчує, адже так? І пляшки приносить...

Харрі кивнув.

Імтіаз знизав плечима:

— Це мені небіж казав...

— Добрий жарт. А на ім’я?

— Не знаю. Зате знаю, де його можна знайти.

Еспен Касперсен, за звичкою, сидів за цілим стосом книжок у Дайкманській бібліотеці на Генрік-Ібсенс-гате, 1, коли раптом зауважив, що хтось став поруч, і звів очі.

— Холе, поліція, — мовив чоловік, всідаючись на іншому боці довгого столу.

Еспен зауважив, що дівчина, яка сиділа при віддаленому боці столу, кинула на них косим оком. Часом нові працівники просили, щоб він, перш ніж іти, відкрив торбу. Й двічі до нього підходили люди, просячи піти геть, бо від нього страшенно смердить і вони не можуть через те зосередитись. Од­нак вперше до нього зверталася поліція. У бібліотеці. А не тоді, коли він жебракував просто неба.

— Що читаємо? — спитав поліцейський.

Касперсен знизав плечима. Він враз второпав, що перепо­відати поліцейському свій проект — гайнування часу.

— Сьорен К’єркегор? — Поліцейський, примружившись, глянув на спинки оправи. — Шопенгауер, Ніцше. Філософія. Отже, філософ?

Еспен Касперсен гмикнув:

— Я у пошуках правильного шляху, а у цьому випадку не обминеш роздумів про те, що таке бути людиною.

— Хіба це не свідчення, що ти філософ?

Еспен Касперсен глянув на нього. Мабуть, він його недооцінив.

— Я розмовляв із бакалійником на Гетеборггата, — сказав поліцейський. — Він каже, що ти щодня сидиш тут. А решту часу жебракуєш на вулицях.

— Такий я зробив вибір у житті.

Поліцейський добув нотатника, й Еспен Касперсен, відповідаючи на питання, назвав повне ім’я й адресу проживання — у двоюрідної бабці на Хагегата.

— А професія?

— Монах.

Еспен Касперсен задоволено відзначив, що поліцейський навіть брови не звів, кивнувши лишень у відповідь.

— Добре, Еспене. Наркотиків ти не вживаєш, тож чому жебракуєш?

— Бо моя місія в тому, щоб бути для людей дзеркалом, щоб вони мали змогу, глянувши на себе, побачити й величне, й марноту.

— Й що, на твою думку, величне?

Еспен понуро зітхнув, мов уже втомившись повторювати очевидні речі: