Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Відкривати її він не наважувався. Бо знав, що там під гладенькою чорною тканиною. Загибель. Смерть. Йому здавалось, що він уже відчуває тлінний сморід. Заплющився. Треба поміркувати.

Задзеленчав мобільник.

Мабуть, Теа, турбується, де він мешкатиме. Зараз він не в змозі з нею розмовляти. Але телефон дзеленчав наполегливо й настирливо, як китайське катування під водою, зрештою, він схопив слухавку й гаркнув у мікрофон, відчуваючи, що голос тремтить від люті.

— Чого тобі?

Відповіді немає. Він глянув на дисплей. Номер не висвітився. Юн збагнув, що телефонувала не Теа.

— Юн Карлсен, слухаю, — обережно мовив він.

Мовчання.

— Алло! Хто це? Я знаю, що ви на лінії, тому озвіться...

Поза шкірою пробіг мороз від паніки.

— Hello? Who is this? — почув він власний голос. — Is that you? I need to speak to you. Hello! [56]

Пролунало клацання, й зв’язок урвався.

Кумедно, міркував Юн. Мабуть, хтось помилився номером. Він ковтнув слину. Станкич мертвий. Роберт мертвий. І Рагнхільд мертва. Всі загинули. Лише поліцейський ще живий. І сам Юн. Він уп’явся очима у сумку й, відчувши, що його лихоманить, загорнувся у ковдру.

Коли Харрі з’їхав з Е-6 і вузькими путівцями заглибився у засніжений сільський ландшафт, він кинув оком на вер­шину й побачив ясне зоряне небо.

Його охопило дивне, тремтливе відчуття, що незабаром щось станеться. Він побачив, як ясним небом попереду прокотилася падаюча зірка, йому спало на думку, що коли й справді існують знамення, то, можливо, саме зараз на його очах загинула планета.

У вікнах на першому поверсі Естгора світилося. А заїхавши у двір, він побачив електромобіль, і тремтливе передчуття посилилось.

Харрі попростував до будинку, роздивляючись сліди у снігу.

Став біля дверей, припав до них вухом, зсередини лунали голоси.

Харрі постукав. Три швидких постукування. Голоси змовкли.

Згодом почулись кроки і її лагідний голос:

— Хто там?

— Харрі... Холе. — Прізвище він назвав, щоб не викликати у третьої особи, яка ймовірно присутня, підозр, що у них з Мартіною занадто довірливі стосунки.

Певний час вона вовтузилася із замком, потому двері розчинилися.

Перша та єдина думка: яка ж вона гарненька! Зодягнена у білу байкову сорочку з розстебнутим комірцем, очі сяють.

— Я рада, — мовила вона.

— Бачу, — усміхнувся він, — я теж радий.

За мить вона кинулася йому на шию, він відчував, як при­швидшується її пульс.

— Як ти мене знайшов? — прошепотіла вона йому у вухо.

— Сучасні технології.

Палке тіло, сяючі очі, щира радість від зустрічі — усе це наповнило Харрі відчуттям неймовірного щастя, затишного марева, з яким він геть не бажає отак враз розлучатися. Але треба.

— Маєш гостей? — спитав він.

— Я? Ні...

— Мені здалось, що я чув голоси.

— А, оте! — вона випустила його з обіймів. — Радіо уві­мкнене. Коли ти постукав, я його вимкнула. Злякалась. Ви­явилося, що це ти... — Вона поплескала його по плечу. —Харрі Холе.

— Ніхто не знає, де ти, Мартіно.

— То й добре.

— Дехто хвилюється.

— Хіба?

— Над усе Рікард.

— Забудь про Рікарда. — Мартіна схопила Харрі за руку, повела на кухню. Дістала з шафки блакитну чашку. Харрі помітив, що у мийці стоять дві миски й два кухлі.

— Не дуже скидається, що ти слабуєш, — мовив він.

— Я потребувала відпочити від усього, що трапилось. — Вона налила кави й простягнула йому. — Чорна, так?

Харрі кивнув. У кухні було дуже натоплено, тож перш ніж сісти за стіл, він зняв піджак та светр.

— Але завтра різдвяний концерт і я мушу повернутися, — зітхнула Мартіна. — Ти прийдеш на концерт?

— Та мені ж обіцяно квиток...

— Скажи, що підеш! — Мартіна раптом прикусила губу. — Я ж узяла квитки у ложу для шанованих гостей. У третьому ряду за прем’єр-міністром. Але твій квиток довелося віддати іншій особі.

— Пусте.

— Ти б все одно сидів сам. Я мушу працювати за сценою.

— Тоді хіба є різниця: піду я чи ні?

— Ще й яка! — Вона посміхнулася. — Я хочу, щоб ти при­йшов.

Вона схопила його за руку, Харрі спостерігав, як її тендітна рука стискає й пестить його велику. У тиші він чув, як гуде у вухах кров — ніби шумів водоспад.

— Дорогою я бачив падаючу зірку, — мовив він. — Дивно, адже так? Що це прикмета на щастя, коли гине планета.

Мартіна мовчки кивнула. Потім підвелася, не відпускаючи його руки, обійшла стіл, сіла боком до нього на коліна, дивлячись просто у вічі. Обняла за шию.

— Мартіно... — почав він.

— Цить! — вона приклала пальця до його губів. І, не забираючи пальця, нахилилася й легенько притисла свої губи до його губів.

Харрі заплющився, чекав. Відчував важкі удари свого серця, але не поворухнувся. Гадав, що чекає, коли її серце битиметься у такт, утім знав, що лишається тільки одне: чекати. Її вуста розкрилися, й він машинально розтулив свої, притиснувши язика до нижніх зубів. На смак її палець дражливо гіркий через каву та мило, він просто обпікав кінчик язика. Її рука міцніше обхопила його шию.

Він відчув її язик. Відчув, як він притиснувся до пальця, з обох боків торкнувшись його власного, ніби роздвоєний язик змії. Два напівцілунки.

Раптом вона розкрила обійми. Прошепотіла на вухо:

— Не розплющуй очі.

Харрі відхилив голову назад, переборюючи спокусу по­класти руки на її стегна. Секунда, друга, ще одна. М’яка тканина торкнулася руки, коли її сорочка сповзла додолу.

— Тепер розплющуйся, — прошепотіла вона.

Харрі послухався. Й завмер, дивлячись на неї. Стривожене обличчя й водночас сповнене сподівань.

— Яка ж ти гарна! — мовив він на подив здушеним голосом. Сповненим зніяковіння.

Вона ковтнула слину. Й на обличчі засяяла переможна посмішка.

— Підніми руки! — скомандувала вона. Й стягнула з нього футболку. — А ти бридкий. Бридкий та прекрасний.

Харрі пронизав солодкий біль, коли вона кусала його сосок. Одну руку вона завела за спину, просунувши йому поміж стегон. Він відчував на шиї її прискорене дихання, поза тим, іншою рукою вона вже схопила пряжку на ремені. Він поклав руку на вигин її стану. Й лише зараз відчув, що вона мимоволі тремтить, заледве помітно, що вона вся напружена й намагається приховати тремтіння. Їй страшно.

— Стривай, Мартіно! — прошепотів Харрі. — Чи ти справ­ді хочеш? Чи ти розумієш, у що встряєш?

Тремтливо зітхнувши, через силу вона мовила:

— Ні, а ти?

— Отже, може, не варто?

Дівчина випросталась, глянувши на нього ображено й відчайдушно.

— Але ж я... я відчуваю, що ти...

— Так. — Харрі провів долонею по її волоссю. — Я хочу тебе. Відтоді, як побачив уперше.

— Невже? — вона взяла його руку, приклала до своєї, га­рячої, розчервонілої щоки.

Харрі посміхнувся:

— Та, може, вдруге.

— Вдруге?

— Гаразд, утретє. Добра музика потребує часу.

— Чи я добра музика?

— Брешу. Таки вперше. Але це не значить, що я легковажний. Згодна?

Мартіна всміхнулася. Потім розсміялася. І Харрі з нею. Вона уп’ялася чолом йому в груди. Аж заливалася від сміху, стукаючи кулачком по його плечу, й лише коли по щоках заструменіли сльози, Харрі второпав, що вона плаче.

Юн прокинувся, бо змерз. Він так гадав. У Робертовому помешканні було темно, тому іншого пояснення він не зна­йшов. Але раптом мозок заснували спомини, й він второпав: те, що він вважав залишками сну, насправді була дійсність. Він дійсно чув, як у замку повернувся ключ і двері розчинилися. Й зараз у кімнаті чути чиєсь дихання.

Відчуваючи дежав’ю, жахіття, що повторюється, він рвучко розвернувся.

Біля ліжка стояла людина.

Юн задихався, коли ікла смертельного жаху уп’ялися в плоть, вгризаючись до кісток. Він був цілком певний, що ця людина прагне його смерті.

— Stigla sam, — мовив чужинець.

Юн знав небагацько хорватських слів, але кількох слів набрався у Вуковарі, й їх стало, щоб зрозуміти значення: «Я тут».