Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
Але на Одеському відтинку фронту, де воював Леонід Романюк, щоденні бойові завдання та успішні акції «не давали ширитись зневірі й вносили рівновагу в настрої… 3-ї Стрілецької дивізії, що саме здобула назву Залізної».
Та ось на місце розбитих більшовиків докотилися з півдня відгодовані Антантою та озброєні до зубів денікінці. Почалися сутички. 3-тя гарматна бригада, зокрема, взяла участь у бою проти денікінців неподалік Бершаді. Влучний вогонь кулеметів та батареї Леоніда Романюка вирішив долю бою на нашу користь.
Однак, незважаючи на цю та інші локальні перемоги, загальна ситуація на фронті погіршувалась — Армія УНР не мала нормального забезпечення, в тому числі й санітарно-медичного, була роздягнена, недоїдала. Серед наших частин почав ширитися тиф. «У листопадових студенях і дощах наша дивізія, — розповідав Л. Романюк, — почала відходити на північний захід». Особливо тяжко доводилося гармашам — адже їм треба було дбати не тільки про гармати, а й про коней. В осінньому бездоріжжі, голодні, виснажені коні падали… Доводилося залишати гармати.
Але масового дезертирства не помічалося — «дивізія та бригада заховували сяку-таку боєздатність». Проблемою номер один ставала майже повна відсутність шпиталів та й взагалі медичної допомоги. Хворі мусили (та й воліли!) їхати на возах за ще здоровими. Смертність старшин і особливо козаків зростала катастрофічними темпами. 3-тя гарматна бригада та й уся Залізна дивізія «обертались у великий примітивний рухомий шпиталь»…
Українська армія відступала, «відступала з боями, без паніки… — згадував козак Армії УНР Борис Давидів (пізніше письменник Б. Антоненко-Давидович), — і все ж усякий відступ гнітюче впливає на військо, яке втрачає віру в себе, в свою здібність не тільки чинити опір, а й перемагати. І раптом на східному Поділлі наша армія перейшла в наступ! За один день ворога відкинуто на десять верст, денікінці відступають, лишаючи позад себе багато трупів, а наступ розгортається далі й далі… І раптом наступ уривається… Уривається через зраду галичан! Разюча вістка блискавично облетіла військо, і безпросвітний одчай миттю погасив короткий спалах радості й піднесення. Не хотілось вірити, що так могло статись, але поквапна передислокація частин засвідчувала гірку правду дійсності».
«Десь у першій половині листопада, здається у Ялтушкові, — гортав сторінки болючих спогадів сотник Романюк, — ми зустріли частини і обози УГА. Ми йшли на захід. Вони прямували на схід. Похнюплені старшини і стрільці — промоклі й померзлі — чалапали розвезеною болтяницею». Пригнічувало те, що брати-галичани опинились у ворожому таборі — вони, аби зберегти себе від пошесті тифу, холоду й голоду, передалися на бік денікінців, які мали й шпиталі, й медикаменти, достатньо продовольства та обмундирування.
«Навік лишилась у моїй пам’яті сумна картина нашого роз’єднання, — продовжував Борис Антоненко-Давидович. — Довгий яр серед осіннього поля й широкі шляхи по обидва його боки, де один веде на схід, другий на захід. Наші й галицькі частини йдуть одна біля одної, але в різному напрямі: ми на захід, вони на схід. Ми не вітаємо одне одного, але й не виявляємо ворожнечі, нам просто соромно дивитись один одному в вічі, бо ми прямуємо до Польщі, нашого давнього ворога, вони — до Москви… що мало не поглинула нас як націю…»
Про тодішні настрої свідчить діалог між наддніпрянцем і галичанином, який зберегла пам’ять генерала Михайла Крата:
— Віддай коня, — тобі по-доброму кажуть! Теж мудрагель! Суне, бісова душа, до москаля, та ще йому коня веде, чортів син!
— А ви до ляхів ся пораєте, знайшли приятелів та союзників. Вони з певністю вам Україну допоможуть вибороти, чекайте, пане!
«Таких і подібних діялогів було багато на страдницькому шляху українських армій у листопаді 1919 року, поміж Курилівцями Мурованими та Новою Ушицею», — свідчив Михайло Крат.
У момент переходу на бік ворога Галицька армія займала Жмеринку — величезний залізничний вузол і водночас військову базу Армії УНР. Галичани добровільно віддали цей вузол денікінцям, поставивши Армію УНР у невимовно тяжке становище…
На відпочинок після довгого переходу 3-тя гарматна стала в Новій Ушиці — рідному місті Леоніда. Штаб бригади зупинився у його хаті. «Заклопотана мати і радіє, і журиться — треба всіх нагодувати, а чи стане чим? Ті ж самі кімнати, образи, меблі. Але сумніше дивиться зі стіни з-під смушкової шапки Батько Тарас. А мати… сумно усміхнена, але привітна, журиться всіма і всім». Часами Леонід ловив на собі погляд її «мученицьких очей, повних любові»… Вранці —«останні слова прощання, батько міцно тисне руку і так само міцно обіймає. А мати — горне до себе, дрібно цілує, дрібно хрестить». Поцілувавши «мамину струджену руку», Леонід назавжди покинув отчий дім.
Лишивши частину хворих у лічниці в Ушиці, рушили на Дунаївці, а затим на Ярмолиці… Чим далі йшли, тим менше ставало вояків, «зате зростала кількість возів із хворими». Непритомні, напівживі, лежали вони, прикриті шинелинами й лантухами. Багато з них було в гарячці — цим холод не дошкуляв. Їхні стогони та маячню чути було нестерпно. Погано впливали й «несамовиті чутки» — про непослух та розклад різних українських частин. Нерви не витримували: у Солобківцях застрелився сотник Зуб із Полтавщини, у Проскурові наклав на себе руки хорунжий Миколаєнко. «Одного вечора сотник Микола Чижевський хотів відібрати собі життя, ледве пощастило вирвати в нього з рук револьвер. Він схлипував і бурмотів: «Остання розмова… Остання вечеря». На ранок сотник знову був на коні.
Прямували на Любар. Тут скупчувалися залишки нашої армії… У Любарі Романюка затримали волохівці та допровадили до свого отамана. Щоб врятуватися, довелося дурити Волоха, запевняючи, що бригада приєднується до нього. Волох повірив і розкрив пароль: «Пропуск — шлик, відклик — Шепетівка». Це допомогло вирвалися з Любара, бо скрізь — і на містках теж — стояла варта.
Під час перегляду в Чорториї новий командир 3-ї Залізної дивізії Валентин Трутенко, який замінив хворого на тиф Олександра Удовиченка, потиснув руку сотнику Романюку й висловив подяку за те, що той врятував п’ять гармат і рештки особового складу гарматної бригади.
Під час наради старшин Леонід Романюк нарешті почув радісну вістку — їхня частина до поляків у табори не піде, а разом з іншими вирушає вглиб України — у запілля Добровольчої армії. І справді, вже 5 грудня 1919 р. старшини отримали наказ полковника Трутенка готуватись до виступу вранці наступного дня.
«Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити… А на серці, попри все, було радісно і ясно. Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України. Ми виходили в Зимовий похід. «Руша-а-ай…» — так завершується спогад Леоніда Романюка «Від Бершаді до Чорториї (напередодні Зимового походу)»…
Згідно з військовими канонами відділ, який іде на партизанку в запілля ворога, мусить бути добірним: і з погляду особового складу, і коней, і озброєння. Відділ має бути рухливим, без обозів, за винятком підвод із боєприпасами та ліками.
Військо ж українських фанатиків, вирушаючи з-під Любара, перебувало в розпачливому стані: люди були погано вдягнені, в подертих чоботях, часто без зброї та набоїв. Половина особового складу хворіла на тиф, а медичного забезпечення не було. «Замість возів із боєприпасами армія мала величезні рухомі на возах лазарети з тифозними, що не хотіли кидати своїх частин і благали товаришів узяти їх із собою», — згадував учасник Зимового походу Михайло Крат.
«То був марш одчаю, розпачу, — писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, — марш небувалий в історії війн, неможливий (ні) з погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини».
