Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
Густа обурилася:
— Це ж розбій! Щоб я гинула тільки тому, що Лоенгрін — безтемпераментний осел? Навіть шлюбної ночі Ельза не відчула його! — І Густа зморщила носика, як тоді, виходячи з «кутка кохання», де також нічого не сталося!
Дорогою додому молодий і наречена помирилися.
— Ось мистецтво, яке нам потрібне! — вигукував Дідеріх. — Справжнє німецьке мистецтво!
Бо тут, у словах і в музиці, були, здавалося йому, задоволені всі вимоги націоналізму. Протест був різнозначний злочинові, існуюче, управнене пишно шанувалося, благородне походження і влада з божої ласки цінувалися над усе, а народ — хор, вічно застукуваний подіями зненацька, — охоче бився проти ворогів своїх монархів. Войовниче тло і містичні візерунки — і перше, і друге було витримане. Приємно також було, що в цьому творі мужчина був красивіший за жінку і викликав до себе більшу любов, ніж вона. «Як бачу красеня мужчину, то серце тьохкає моє», — співали чоловіки разом з королем. І музика, із свого боку, була сповнена мужньої краси, була героїчна, при всій своїй пишності, і вірнопідданча навіть у хвилини пристрасті. Хто встоїть перед цим? Тисяча вистав такої опери, і не залишиться людини, яка не стала б націоналістом! Дідеріх висловив це:
— І театр також моя зброя. Хіба що тільки процес про образу його величності так само збудив громадян від сну. Я загнав Лауера до в’язниці, але перед тим, хто написав Лоенгріна, я скидаю капелюха.
Він запропонував послати телеграму солідарності Вагнерові. Густа пояснила йому, що це, на жаль, уже неможливо. Злетівши думками так високо, Дідеріх заразом висловився й про мистецтво взагалі.
— Для мистецтва теж існує табель про ранги. Найвище з мистецтв — це музика, тому вона є німецьким мистецтвом. Потім іде драма.
— Чому? — спитала Густа.
— Тому, що часом її можна покласти на музику, і тому, що її не треба читати, і взагалі.
А що йде потім?
— Звичайно, портретний живопис — через портрети кайзера. Все інше не має значення.
А роман?
— Це не мистецтво. Принаймні, дякувати богові, не німецьке: сама назва свідчить про це.
А потім настав день весілля. Обоє квапилися: Густа через плітки, Дідеріх — з міркувань політики. Для більшого ефекту вирішили, щоб Магда і Кінаст вінчалися того самого дня. Кінаст приїхав і Дідеріх зрідка поглядав на нього з тривогою: Кінаст зголив бороду, кінчики вусів підкручував до самих очей і вже так само блискав очима. Під час переговорів про Магдину частку в прибутках він виявляв загрозливу діловитість. Дідеріх, стурбований наслідком справи і твердо поклавши спевнити до кінця свій обов’язок перед самим собою, тепер часто заглиблювався в торговельні книги… Навіть уранці перед своїм шлюбом, уже одягнений у фрак, він сидів у конторі; в цей час йому подали візитну картку: «Карнауке, поручик у відставці».
— Що йому треба, Сетбіре?
Старий бухгалтер теж не знав.
— Ну, все одно. Я не можу не прийняти офіцера.
І Дідеріх сам пішов до дверей.
Але біля дверей він зустрівся з незвичайно виструнченим чоловіком у зеленому, щільно застебнутому біля коміра літньому пальті, з якого стікала вода. Під його гостроносими лакованими черевиками відразу ж утворилася калюжа; із зеленого капелюшка, що його він, як це не дивно, не скинув, дзюркотіла вода.
— Насамперед треба обсушитися, — заявив він і, не чекаючи на Дідеріхову згоду, попрямував до грубки. Примостившися, він гугняво сказав:
— Продаєте, га? Заплутались, га?
Дідеріх не зразу збагнув; потім кинув тривожний погляд на Сетбіра. Старий вже знову взявся за листа.
— Пан поручик, мабуть, помилився номером будинку, — обережно зауважив Дідеріх, але це не допомогло.
— Дурниці! Знаю точно. Прошу без церемоній. Наказ згори. Прикусити язика і продати, інакше — хай змилостивиться бог!
Така манера вести розмову була надто дивна. Дідеріх швидко зрозумів, що незвичайно пряма постава цього чоловіка, незважаючи на його військове минуле, була так само неприродна, як і його посоловілі очі. Тієї ж миті, як Дідеріх переконався в цьому, чоловік скинув з голови свого зеленого капелюха і вилив воду з нього Дідеріхові на маніжку. Останній спробував був протестувати, але чоловік надзвичайно на це образився.
— Я до ваших послуг, — прогугнявив він. — Пани фон Квіцін і фон Вульков не відмовляться бути моїми секундантами.
При цьому він весь час підморгував, і Дідеріх, в якого зродилася страшна підозра, забув про свій гнів і був стурбований лише тим, як вивести поручика з кімнати.
— Ми поговоримо надворі, — шепнув він йому, а Сетбірові: — Він п’яний до нестями, треба його якось позбутися.
Та Сетбір стулив губи, наморщив лоба, і цього разу вже не повернувся до свого листа.
Поручик вийшов просто на дощ. Дідеріх пішов за ним.
— Сваритися через це нам нема чого, але поговорити ми все ж таки можемо.
Дідеріх також змок до рубця, поки йому вдалося завести гостя на фабрику. В порожньому машинному цеху поручик загорлав:
— Чарку горілки! Купую все, разом з горілкою!
Хоч робітники на ознаменування Дідеріхового весілля сьогодні не працювали, він злякано озирнувся; він одкрив комору, де лежали мішки з хлором, і з одчайдушним зусиллям уштовхнув туди поручика. Тут стояв страшний сморід: поручик кілька разів чхнув, після чого сказав:
— Моє прізвище Карнауке. Чому ви так смердите?
— Ви дієте від чийогось імені? — спитав Дідеріх.
Поручик і цим був ображений.
— Що ви хочете цим сказати?.. Ах так, купую все нерухоме.
Ідучи за Дідеріховим поглядом, він глянув на своє промокле пальтечко.
— Тимчасові непереливки, — прогугнявив він. — Служу посередником у благородних людей. Справа честі.
— Що пропонує ваш уповноважник?
— Сто двадцять гуртом.
І хоч як Дідеріх жахався і обурювався — його ділянка коштує принаймні двісті тисяч! — поручик стояв на своєму:
— Сто двадцять гуртом.
— Діла не буде.
Дідеріх зробив необережний рух до виходу, після чого поручик перейшов у наступ. Дідеріхові довелося боронитися, він упав на лантух з хлором, поручик на нього.
— Встаньте, — прохрипів Дідеріх, — вапно нас обпече.
Поручик завив, наче його вже обпекло крізь одяг, і раптом виструнчився, як спершу. Він підморгнув.
— Президент фон Вульков страшенно зацікавлений, щоб ви продали, інакше він справи з вами не матиме. Кузен Квіцін округляє маєтки. Твердо розраховує на вашу поступку. Сто двадцять гуртом.
Дідеріх, блідіший, ніж коли б його справді вимочили в хлорі, зробив ще одну спробу:
— Сто п’ятдесят, — але голос не слухався його.
Як збагнути це, не зневірившись в усьому! Вульков, який стоїть на сторожі адміністративної честі, непідкупний, як судний день!.. З розпачем в очах подивився він ще раз на цього Карнауке, поручика у відставці. Ось кого посилає фон Вульков, ось кому він дається до рук! Хіба не можна було обговорити справу віч-на-віч, з усією належною обережністю і взаємною повагою? Але ці юнкери вміють лише хапати людей за горлянку — в справах вони все ж таки нічого не тямлять.
— Ідіть до нотаріуса, — шепнув Дідеріх, — я зараз прийду.
І спровадив його. Як тільки він і собі зібрався покинути приміщення, перед ним виріс старий Сетбір; губи його були й досі міцно стулені.
— Що вам треба? — втомлено спитав Дідеріх.
— Молодий господарю, — глухо почав старий, — за те, що ви зараз маєте намір зробити, я вже не можу нести відповідальності.
— Вас ніхто не просить, — Дідеріх випростався. — Я сам знаю, що роблю.
Старий простягнув руки, ніби заклинаючи.
— Ви не знаєте, молодий господарю! Я захищаю труд усього життя вашого покійного батька, труд усього мого життя! Старанністю і чесним трудом створили ми це підприємство, лише тому ви тепер можете розмахнутися. А ви? То купуєте дорогі машини, то відхиляєте замовлення… Такі круті повороти загублять украй нашу фабрику. А тепер ви ще продаєте свій старий будинок!
— Ви підслухували під дверима. Ви досі ще не можете згодитися з тим, коли щось робиться без вас. Дивіться, щоб ви не застудилися тут, — глузував Дідеріх.
