Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (книги бесплатно без .txt) 📗

Я дав дiтям по фiнiку i витяг баклагу з водою, щоб напоїти їх. Але жiнка закричала лютим голосом, як би орлиця заклекотiла, i вирвала в своїх дiтей фiнiки з рота i кинула їх у порох на шлях. А коли я простягнув їй баклагу, вона вiдштовхнула її, де тiльки сила в неї взялася. Вибила в мене з руки баклагу. Баклага вдарилась об камiнь i розлетiлася на череп'я! Розбризкалась на дорожнiй пил дорогоцiнна вода, яка в тi днi була дорожча за всяке золото!..

I тодi шеттi все ж спинився i покликав мене. Бо я остовпiв i не мiг iти далi. Закричав я йому: «Вона божевiльна! Треба забрати в неї хоча б одного хлопчика! Може, хоч вiн виживе! Вона ж їх заморить до кiнця!» А шеттi крикнув менi: «Даю тобi безкоштовну, проте найдорожчу пораду: не пхайся в чужi справи! Ти своєю їжею оскверняєш її та її дiтей! Ходiмо швидше – не чини зла!..» Я ще хвилину постояв, намагаючись щось второпати, i до мене дiйшло – вона волiє закону своєї вiри! Значить, вона свiдомо вбиває своїх дiтей? Значить, їй дорожчий закон її вiри, нiж життя її дiтей?! Я злякався цiєї благочестивої вбивцi i побiг за шеттi.

Це тому вона така потворна в своїх дiях, що не мусульманської вiри… Якби вона була нашої вiри, з нею б не сталося подiбного страху! Тiльки той, хто визнає Аллаха, той уникне всякого жаху!..

О шейх! Не можу рiвнятися твоїм знанням i мудростi, але слухай, що я взнав, коли повернувся iз джунглiв у Калiкут. Коли кiнчилось те калiкутське пекло i почалися зливи, напали напастi на мусульман, що проживали в мiстi i порту! Кожен другий, а може й бiльше, чоловiк, що ходив на молитву до мечетей i робив там омовiння, помер вiд страшних виразок по всьому тiлi!..

Значить, вони порушували закони вiри! От їх i покарав Аллах!

О шейх! Присягаюся тобi, померли найбiльшi законники та богобоязнi люди!.. О мiй шейх, о мiй му'аллiме! Я прийшов розповiсти тобi, що було, i прошу тебе, о мiй шейх, не будемо сперечатись про подiї! Я хочу лише розповiсти правду… Ми розпрощалися на перевалi невисокої лiсистої гори, i бiльше я нiколи не бачив того шеттi. Я повернув праворуч i вступив у нетрi. Перш за все вiдшукав добре деревце i вирiзав собi довгий держак для єменського топiрця. Тепер я мав не лише ножа, а й добру замашну зброю. Iти я не поспiшав – намагався все роздивитися, запам'ятати дорогу, щоб вернутись до берега… Див у нетрях було на кожному кроцi бiльше, нiж на всiх базарах Багдада, Басри i Калiкута! О мiй шейх! Ночей всього рамадану не вистачить, щоб розповiсти про скарби й дива iндiйського лiсу! Тому оповiм лише головне. Страшною була перша нiч у хащах. Я залiз на товсте дерево, може, лiктiв заввишки на десять, i скоцюрбився мiж двома гiлками товстими – одна згори, друга – знизу, я на нiй лежав, Думав, що засну. Нi! Першої ночi не спав i митi – такий жах мене проймав. Тiльки впала чорна темрява на нетрi, як зразу почався страшний галас.

Якiсь нiчнi птахи божевiльно кричали вiдразливими голосами. Нявчали, шипiли, гавкали та скавулiли на землi невiдомi менi iстоти. I що було дивним – у чорному мороцi ночi засвiтилися тисячi тисяч вогникiв! Однi вогники весь час рухались, то, певно, комахи. Iншi були нерухомi i випромiнювали блiде синє, зелене або блакитне сяйво! А потiм вранцi, коли ледь заповз iз дерева, то роздивився – нерухомi свiтлячки виявилися грибами i трухлявими рештками дерев… Я корзину прив'язав на гiлках. I тепер чув, як її шкребли, гризли якiсь чи щурi, чи мишi, чи, може, тхори. Та тiльки тодi я по-справжньому злякався, як побачив пiд деревом два зелених палаючих ока. Я не чув, як цей звiр пiдiйшов i сiв пiд деревом. Я не мав i не маю того слуху, що в Джарiї, але нюх у мене кращий, нiж у будь-кого з людей, яких я зустрiчав. Пахло великим котом. У задусi гарячої ночi менi здавалось, що я чую ще гарячiше дихання невидимого звiра. У мене лишилося двi стрiли… Яка з них ще несла в собi i чи несла отруту, я не знав… Не вiрилось менi, щоб вiд краплi змiїної отрути можна було однiєю стрiлою тричi принести смерть! Вранцi я не побачив нiяких знакiв на землi вiд лап звiра. Проте сумнiву не було: вiн чатував мене. Бо коли з'явилися зеленi палаючi очi, на моєму деревi замовкли на вершку якiсь двi нiчнi птахи i вiд корзини повтiкали невидимi звiрята.

Пiсля такої ночi я йшов лiсом наче п'яний. А спека хоч i була в хащах пiд деревами не така, як у мiстi, проте i тут люте сонце нищило зелень i звiрiв. То тут, то там я трапляв на висохлих жаб i ящiрок, дохлих кажанiв-криланiв, папуг i голубiв. Деякi були ще цiлi – iншi об'їденi хижаками та всякими комахами. Дерева теж страждали вiд спеки – обпадало листя, осипались недозрiлi плоди. Бiля велетенської смокiвницi я потрапив у халепу. Задивився на цiлу зграю мавп, що галасували на гiллi та обривали зiв'ялi плоди. Вони надкушували ягоди i кожну другу з плюванням i вереском викидали геть. Вiд їхнього борсання з гiлок дощем сипались i дозрiлi, i зiв'ялi фiги. Вiд смокiвницi навколо розпливався винний дух забродилих, закислих ягiд. До речi, я ще бачив пiсля нiде такого врожаю на смокiвницях. Вирiшив скористатися прикладом мавп i поласувати фiгами. Проте коли я пiдiйшов i потягся руками до низьких стиглих ягiд, то ззаду по корзинi нанесли такий удар, що я перекинувся через голову.

Линви корзини, слава Аллаху, не трiснули. Та з неї все в одну мить вилетiло на всi боки. 3 порожньою корзиною i топiрцем у руках я миттю скочив на ноги i обернувся до напасника. А то був волохатий чорний ведмiдь. Вiн на мене не звернув бiльше нiякої уваги, а заходився гризти в'ялену рибу. Гриз i випльовував. Поки я отямився, вiн пережував менi половину риби. Я не мiг довго думати: ще хвилю – i вiн дожує моє добро i завершить моєю головою. Швидко висмикнув руки з петель корзини. Обiруч вхопив топiрець, пiдступив збоку i щосили потнув звiра в голову. Вiн упав на черево i обхопив пробиту голову своїми страшними пазуристими лабетами. Так їх стис, що не можна було з них видерти топiрець, Тому довелося кiнчити його хашашiнським ножем. Як велить шарiат, я порiзав йому жили на шиї i облупив його. I що дивно, я його бiлував, а з пащеки в нього смердiло вином, як вiд монаха-п'яницi. Не встиг я позбирати своє начиння i скласти в корзину, як уже над галявиною закружляли шулiки та грифи. От менi б такий зiр! Коли далi пiшов з галявини i озирнувся, то в кущах помiтив гостроносi полохливi морди шакалiв. Думаю, що поки пiднявся на наступну гору, то вiд ведмедя лишився тiльки кiстяк. Найбiльше клопоту було з пазурами – довелось їх по одному обрубувати сокирою.

Ще два днi пiсля нападу п'яного ведмедя я простував через гори на схiд. I кожної ночi навколо мене ходили хижаки, кожної ночi на мене чатувала смерть. I я не мiг спати. Вiдсипався вдень, при свiтлi сонця, де-небудь пiд скелею, серед товстих гiлок. Посплю годину-другу i знов iду. Важко було –так хотiлося спати! Дiйшов я до маленького джерела, що витiкало зi скелi i падало вниз у ковбаню. Її береги були витоптанi слiдами всiляких тварин i птахiв. Тут я вiдчув, що далi йти не можу – падав вiд сну! Впаду, засну i загризуть мене якiсь гiєни чи ведмедi! Видерся на виступ скелi просто врiвень з цiвкою джерельця. Тiльки мавпи тут мене дiстануть чи шулiки! Напився досхочу i лiг на виступi спати. Спав майже до вечора. Прокинувся –бо сонце спустилося над верхами дерев i вдарило менi в очi. Поглянув униз i просто зомлiв – пiд скелею стояло кiлька зовсiм чорних, довговолосих, мускулястих лучникiв. Луки у всiх напнутi. Добре, що не цiляться ще! Я пiдвiвся поволi i руки звiв догори, пальцi розчепiрив – мовляв, без зброї. Один сивоволосий показує рукою: «Спускайся вниз». Довелося спуститись. За корзиною i топiрцем вони самi полiзли. Повели мене кудись через заростi бамбука звiриною стежкою. А страшно йти через заростi бамбука – висохлi стовбури i листя аж дзвенять! Невеликий вiтер їх розгойдує, а вони стукотять одне об одного колiнчастими стовбурами, наче мерцi кiстками барабанять! Привела в їхнє стiйбище – великий грот пiд скелями. I страшно менi, i дивно – бо всi голi – i дiти, i жiнки, i чоловiки. Ну хiба то одяг: смужечка лубу спереду i ззаду? Але що найдивнiше – чорнi, майже як зiнджi, а волосся довге, хвилясте i носи або звичайнi, або довгi.