Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (книги бесплатно без .txt) 📗
Та найбiльше здивування було вiд появи двох старих голих мисливцiв –та це ж мої калiкутськi знайомi! Посмiхаються, тиснуть менi плечi, запрошують до вогнища. Яке то було щастя, що вони курiпок смажили! Дуже боявся, що доведеться щось нечисте їсти! По трапезi питають на мигах, куди я йду. Я вiдповiдаю, на мигах, звичайно, що йду подивитись на бiлого слона.
Вони показують: «Приєднуйся до нас, ми теж туди йдемо!» Зрадiв дуже, що разом з ними пiду. I похвалив себе, що пiдiбрав все своє начиння, навiть попсоване п'яним ведмедем. Витяг ракушки з корзини i поклав перед їхнiм старшим. Вони менi на замiн меду цiлу коробину. Показую: «Не мiняю! Вам дарую!» Зрадiли вони, а особливо жiнки й дiвчата. Все миттю розподiлили мiж собою i почали прикраси майструвати. Тiєї ночi я спав спокiйно. Та лише настала пiвнiч, прокинувся i не спав, може, одну трьохгодинки, як на кораблi. Щось сталося зi мого пiд ту жахливу iндiйську спеку – опiвночi я прокидаюсь i довго не сплю. I по сьогоднiшнiй день. Не дужi зручно. Проте можу без особливої напруги споглядати зорi. О мiй шейх, не думай, що я гну кирпу перед тобою, але тi шляхи, якими ходив чи плавав, знаю по зорям, по сонцю i по мiсяцю. I коли споглядаю зорi, згадую завжди тебе, о му'аллiме! Давно в мене така думка виникла, може, рiк на шостий мандрiв – побачу всi дива, що хотiв, повернусь у Багдад, розповiм правду людям на своїй вулицi i на своєму кутку. А тодi смиренно спущусь у достославну Басру до шейха i стану його учнем. Бо вiн-той чоловiк, що за неправильнi знання не знущатиметься, виправить, а новим знанням навчить! Але повернiмося до моїх пригод у нетрях. З отим маленьким плем'ям мисливцiв ми пiшли трохи на пiвнiчний схiд.
Спекота не вщухала. Вони боялися пожежi бамбукових заростей. I тому йшли навпростець, через важкi гiрськi переходи. Коли подолали найвищу гору i почали спускатися, то виявилось, що далеко внизу, в долинi у висихаючому озерi комашаться кiлька тисяч людей. Менi дуже кортiло подивитись, що там таке. Та й молодим мисливцям праглося побачити той людський мурашник. Старшi порадилися i дозволили нам пiд проводом i при повному послуху моєму калiкутському знайомому спуститись униз, дивитись на все до вечора. Увечерi ми мали наздогнати плем'я на потаємнiй стежцi.
Спустилися найкрутiшим схилом, щоб у разi небезпеки нас не могли наздогнати чи схопити. Коли я добре все роздивився, що робиться внизу,– я здригнувся вiд жаху. Ким я був десять рокiв тому – хлопчиськом. Але й тодi зрозумiв, що всi вони смертники! Самовбивцi! Озерце лежало на днi нiби глибокого казана мiж крутими горами. Лише на пiвдень був вихiд iз глибокої долини. Певно, туди витiкав ручай iз озера. Та люди лiктiв на двадцять вирили у м'якому каменi хiд i спустили воду. Ще й тепер проходом виносили бамбуковими вiдрами воду i виливали далi в долину! Це в той час, коли все навколо догорало без води! А iншi голi робiтники через той же прохiд приносили звiдкiлясь iз долини воду для пиття i їжi. Над тими, що приносили i виливали воду, стояли озброєнi наглядачi. Однак найбiльше людей було в самому озерi. Власне, у рiдкiй скаламученiй гижi, що лишилася вiд озера. Тi нещаснi гребли намул у густого плетенi корзини i несли на великий рiвний тiк на схилi гори. Той схил був найдалi вiд нас. На току вони вивертали намул iз корзин i розрiвнювали шаром, може, з пiв лiктя завтовшки. Смертельне сонце одразу перетворювало намул на суху, порепану й претвердющу кору. Iншi голi люди камiннями розбивали висохлий намул. Курява здiймалась над ними така червона, що здавалось, нiби то горить земля, i вся вона огорнута кривавим димом. Та, знов же, найбiльша курява пiдiймалася над рештками, крiзь якi просiювали битий i висушений намул. Часом вони, тi раби нужденнi, виймали якiсь дрiб'язки. I зразу ж бiля них з'являлись по два, а то й по три наглядачi. I кадiб з книжкою та терезами. Деяким з тих бiдолах, що знайшли щось, давали невеликий глечичок води!.. О шейх! Не вiр ти нiяким казкам, що лали та дiаманти лежать купами в долинах та ущелинах Iндiї i їх звiдти дiстають при допомозi хитрощiв – кидають облупленого барана, на нього налипають самоцвiти, а потiм орел звiдтiля виносить барана. То дурницi! Дурять навмисне довiрливих та невiгласiв! За кожним лалом такi сльози, такий пiт i кров, що не вистачить нiякої уяви собi подiбне збагнути! Вразило мене, о шейх, те людське юрмище. Наглядачiв було не бiльше сотнi, їхнiх слуг може, удвiчi бiльше. А робiтникiв як зерна на току! Наглядачi не тiльки воду пили, коли хотiли, а ще й голову собi поливали i лице, щоб освiжитись. I жоден трудар не пiдняв руку на своїх мучителiв!..
- Мiй друже! А ти хiба не вiдмовився ударити києм да'ї-iсмаiлiтiв?
- О шейх! О му'аллiме! Коли один з них напав на мене, я вдарив його стрiлою, я метнув у нього ножа! Не можу бути катом! Але повстати проти наруги треба! У тих бiдакiв було стiльки камiння в руках, що якби вони захотiли каменувати своїх наглядачiв, то над тими пiднявся б цiлий пагорб кам'яний!.. Але продовжу свою оповiдь, бо далi трапилося зовсiм неймовiрне. Старший наш довго чекав, поки ми надивимось на той жах. Нарештi наказав вiдходити i наздоганяти. Ми пiшли майже невидимою звiриною стежкою, що змiєю закручувалась по лiсистiй горi. Дерева осипали додолу попечене листя, квiти i недозрiлi, засохлi плоди. Ми просувалися поволi – весь час розгрiбаючи сухе листя i опалi гiлочки. Ми боялися змiй – їх звiдусiль повзло в незлiченiй кiлькостi. Коли ми переходили безлiсим схилом помiж голими чагарями, нам вiдкрилася друга долина, в яку спустили воду з озера. Де пройшов потiк – все було голе, жодного куща, жодної травинки.
А над замуленим руслом потоку лежали, мов колоди на дров'янiм базарi, мертвяки. Просто серед неба. I їх довбали птахи. А якi ближче до кущiв, тих шматували шакали i гiєни. Це все серед бiлого дня, при шаленому сонцi i чистому небi! О шейх, ти розповiдав менi про могили зiнджiв-африканцiв на каналах i греблях Шатт-ель-Арабу… Пам'ятаєш, тодi, на багдадськiй сафiнi? 3 тими неграми так чинили ми, мусульмани. Бо ми правовiрнi, а вони чорношкiрi раби-погани. Вони не витримали i повстали! В тiй же долинi однi iндуси мордували других iндусiв гiрше, нiж негрiв-рабiв! Одна кров i одна вiра! I нiхто не повстав, нiхто не обурився!
…Ми наздогнали плем'я пiд вечiр. I тут була велика новина – без нас жiнки здибали в хащах робiтника-втiкача. Вiн був зовсiм без тями. Жiнки напоїли його, обмили страшнi виразки i рани на руках, ногах i на головi –певно, його били києм. Поступово вiн почав приходити до тями. I дивився з жахом, як нашi мисливцi засмажували й пiдкопчували кiлькох здоровенних змiй – здобич сьогоднiшнього дня.
Менi було страшно їсти змiїне м'ясо. Тому я витяг рештки акулячого м'яса, останнiй кусень, i поволi розжовував його затвердiлi, мов кора, волокна. Все плем'я весело присунулося до багаття i почало ласувати пiдкопченими змiями. Пiднесли i втiкачевi. Вiн перелякало заверещав i вiдштовхнув вiд себе шмат змiїного м'яса. Я подумав, якщо вiн не хоче змiї, бо її м'ясо нечисте, може, вiн вiзьме акуляче м'ясо.
Та й вiд мого пригощання вiн затулився руками. Значить, i я, i мiй наїдок, i дикi люди, i смажена змiя для нього були скверною. А брудна вода, яку йому давали наглядачi, жменя липкого рису i кийок на голову – були благом? Бо то вiд своїх i то добро! А порятунок вiд чужих – погибель?!! О шейх, якби мене в дитинствi вчили читати й писати, я був би добрим учнем! Та мене вчили бiльш жорстокi вчителi – обставини… I смерть втiкача-робiтника мене навчила: хочеш жити – їж усе! Вiн помер пiд ранок, як i бiльшiсть тих хворих, що я бачив. Може, за годину до смертi вiн здер iз себе залишки дхотi, i до вогнища покотилися блискучi камiнцi завбiльшки iз горошину –цiла жменя. Так зблизька я не бачив алмазiв, та зразу зрозумiв, що це таке. Проте я вже мав халепу iз камiнням, о мiй шейх, у Басрi! Менi кортiло залишити собi хоча б один камiнчик, та я стримався i, зiбравши все докупи, вiддав уранцi старiйшинi. Я все ж до кiнця не подолав себе i, показавши камiнцi, на мигах пояснив, що хочу лишити собi тi камiнцi. Старiйшина зневажливо i невдоволено замахав рукою i пояснив менi, що камiнцi безбарвнi i небезпечнi, бо вони iз поганого мiсця, де багато смертей. Вiн викинув їх у прiрву до одного. Як гарно вони спалахнули пiд променями сонця! Певно, я не змiг приховати свого жалю. Щоб заспокоїти мене, старiйшина показав, що коли ми прийдемо до бiлого слона вiн дасть менi дуже красивi, рiзнобарвнi камiнцi. Мерця ми вiднесли подалi i лишили на вiдкритому мiсцi. Вiн був чужинець, i вони не збирались його анi спалювати за звичаєм iндусiв, анi ховати в землю.
