Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Вперше надруковано 1952 р.

Михайло Могилянський

22 листопада 1873 — 22 березня 1942

Послуговуючись назвою оповідання геніального колумбійця, можна сказати, що смерть у новелі «Стріл» відома всім заздалегідь. Цей нерв смерті тремтить уже з перших речень, зі стлумлених думок-очікувань-переживань закоханого молодика, який вийшов з вагона «як місячник з отвертими очима (мав усе ж рацію М. Коцюбинський: «Треба б трохи почистити мову») нічого не бачив і не чув навкруги: переходячи через рейки, ледве не опинився під локомотивом поїзда, що рушав далі…» Невласне пряма мова (на той час новий в літературі художній засіб), яскраві чуттєві ретроспекції, відверто сформульований молодиком для себе намір «розрубати Гордіїв вузол» ведуть неухильно до фатального розв’язання проблеми банального — але й вічного! — «трикутника». І несподівана, бо неочікувана, присутність третього, нервова забава з пістолетом стрімко наближає смерть, про яку відомо заздалегідь, лиш невідомо доки сталася, чию, як і невідомо, чого більше зосталося героєві: «ненаситимого шаленства кохання… чи такої ж ненависті…»

Ця нервовість хвороблива, перечулена, як здебільшого перейнята нею українська новела «переходового» періоду, що для неї матеріалом уперше стало не село, а думки і почування інтелігента. Це притаманно навіть таким шедеврам, як «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської чи «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського. Зате ця проза виробила нові форми, нове письмо, тяжіла до психологізму, опановувала внутрішній монолог. Тут уже не до помочі була народна мовна (і мовлена) стихія, виникла потреба нової фрази, нової лексики. У формуванні цієї прози (а власне новелістики) є доля праці й призабутого письменника, перекладача, критика Михайла Могилянського.

Цей роботящий чернігівець (народився 1873 р., після закінчення гімназії та юридичного факультету Петербурзького університету працював чиновником, потім в Українській Академії наук), мабуть, вчасно зрозумів, яка доля готується при будові «світлового майбутнього» авторам творів з назвами на кшталт «З темних глибин життя». У середині 30-х Михайло Могилянський покидає Київ і враз залишає будь-яку літературну роботу. Померти йому судилося в 1942 р. у далекому Красноярському краю. Понад сорок років по тому психологічними новелами М. Могилянського зацікавилися молоді українські кінематографісти, за їх мотивами створений короткометражний художній фільм. Думаю, не останній — новели Михайла Могилянського кінематографічні. Письменник, що сам себе викреслив з літературного процесу, повертається в літературу.

© Василь Портяк, письменник (Київ)

З темних джерел життя

Поїзд зупинився на великій станції, де він мусив стояти півгодини, дожидаючи стрічного поїзда, що йшов на північ. З купе першого класу вийшов молодий, гарний з лиця чоловік, літ, мабуть, під тридцять. Од усієї його фігури віяло почуттям здоров’я, бадьорості, енергії, молодої сили. Здавалося, він, як тонкий гурман, смакує радість сього почуття, коли почав швидко ходити біля вагонів, прислухаючись, як замерзлий сніг приємно хрустить під ногами. Сталевий погляд спокійних сірих очей свідчив про духову сміливість і міць, у зв’язку, мабуть, з немалою краплиною упертості, а разом з тим і про значну в такі літа внутрішню байдужість, в якої давала про себе знати отрута утіх легкими перемогами та усолодами, що випадають на долю людини, про котру кажуть, що вона в сорочці на світ божий народилася. Ледве минуло два роки, як Аргулин — так було його прізвище — став присяжним повіреним, а вже його ім’я зажило чималої слави. В часи сенсаційних процесів воно не сходило з рядків газет та часописів, і навіть про ординарні діла, в яких він виступав оборонцем, подавалися докладні відомості. Коди ж він виїздив обороняти кудись на провінцію, спеціальні кореспонденти безпремінно посилали до своїх редакцій телеграми. Він і зараз їхав обороняти в процесі, що дуже цікавив суспільство. Завтра ж увечері — він добре те знав — у всі боки телеграф рознесе ті слова, що він скаже. І думка про се була приємна; як не звик до утіх легкими перемогами, а приємність підбадьорювала, підіймала енергію, і в голові якось самі складались ті гострі, завзяті, сміливі слова та фрази, що кине він завтра оборонцям змертвілого status quo [89], від якого давно вже одлетів живий творчий дух… Аргулин подивився на годинник — було пів на третю… Завтра в сей самий час він буде в залі суду на своїм місці оборонця, може, в сей самий час він підведе свій сталевий голос в оборону святого права волі сумління та думки… І зачаївши дихання, будуть слухати його сміливу промову десятки, мабуть, сотні слухачів, сотні очей з ентузіазмом будуть прикуті до нього, а післязавтра усі читачі газет вже будуть читати те, що зараз тільки в його голові і що він завтра скаже… В сю мить здалека розлігся протяжний свист локомотива, а через хвилину, здержуючи хід, підійшов і став на станції стрічний поїзд. Післязавтра, в сю саму годину, він буде знов на сій самій станції, вже після того, як все, про що він допіру думав з таким завзяттям, буде сказано і по дроту рознесено у всі боки, прочитано тисячами читачів. І як тільки він яскраво уявив собі пів на третю завтра та пів на третю післязавтра, як усе, що за сей час повинно було одбутись, почало втрачати свої фарби, свою принадність, свою силу, яка ще так недавно підіймала настрій, будила енергію. Замість животворящого духу вільної активності серце сповнилося якоюсь холодною механічністю годинникової стрілки, що робить свою путь без думки, без почуття, тільки б не забули завести мертвий механізм… Аргулину здалося, що і він такий же мертвий, що як годинникова стрілка він ходить, бо хтось невідомий завів механізм, що керує ним. Контраст сього почуття з недавнім смакуванням радості своєї молодої сили, бадьорості, здоров’я був такий несподіваний та різкий, що Аргулин навіть застогнав, і риси глибокого, пекучого страждання без сліду стерли з лиця недавню спокійну рівновагу та задоволення собою. Як жива встала перед ним давня вже пригода, коли він так боляче пережив подібний настрій, що убиває радість життя, навіть саме життя. Тяжко занедужала тоді його молода, гарна, як квітка, наречена, яку він кохав з усім палом, з усією чистотою і поезією першого кохання. Не тільки кохав — він молився їй. Несподівано перед нею одкрилась могила. Доктори сказали йому, що надії на те, щоб лишилася жити, майже нема ніякої. І в його душі змовкла навіть боротьба надії з одчаєм, все змовкло. Він спитав тільки, скільки часу найбільше може ще вона жити. Ну, се залежить багато від чого, більш усього від того, скільки видержить серце, — почув він одповідь, — проте тижнів за три скінчиться, навіть, коли вірити в чудо, тижнів через три мине всяка небезпека, ну та се б дійсно було чудо… Три тижні — три тижні, він почав тоді думати про місяць. Викинув з нього весь зміст, усі хвилини, години, дні і ночі, тижні, взяв кінцевий пункт і почав тільки на нього дивитися. Через місяць вона буде або в землі, або зовсім здорова і все, що було, почне вже забуватись… І раптом тяжке горе стратило над ним свою силу, і смерть, і життя здалися чимсь таким малим, про що не варто турбуватися. Він скинув завісу з таємничості того, що ховає життя одного місяця, він хотів рахуватися тільки з його кінцевим результатом, а чомусь втратив усякий інтерес до сього результату, який би він не був… Одбулось чудо — через місяць наречена Аргулина була зовсім здорова. Але в його серці без останку вмерло кохання. Не лишилося нічого, ані сліду малого. Вони розійшлися. Він був тоді ще зовсім молодий. Молодощі і здорове тіло одержали перемогу над недужим духом: він ішов тоді назустріч легким перемогам, що кружляли голову, і утіха тими перемогами непомітно, без сліду, стерла ті почування, перед лицем яких втрачало всяку ціну життя, вмирало найменше бажання жити…