Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
Убивця швидко обійшов лави в дальньому лівому куті церкви й рушив до Ленґдона. Той зрозумів, що за мить усе буде скінчено. Убивця підняв пістолет, і Ленґдон зробив єдине, що йому залишалось — перескочив через перила і причаївся в ніші. Тієї ж миті ніжний мармур здригнувся від шквалу куль.
Почуваючись зацькованим звіром, Ленґдон заповз глибше в напівкруглу нішу. Єдиний предмет, який там стояв, здався йому дивовижно доречним. Невеличкий саркофаг. Мабуть, мій, подумав Ленґдон. Навіть за розміром ця труна йому пасувала. Це була scatola — невеличка мармурова скриня без будь-яких прикрас. Скромне поховання. Саркофаг стояв на двох мармурових блоках, і Ленґдон уважно подивився на отвір під ним, застановляючись, чи зможе він туди втиснутися.
Кроки загупали зовсім близько.
Не бачачи інших варіантів, Ленґдон притиснувся до підлоги і поповз до саркофага. Обхопивши зсередини дві мармурові підпори, він підтягнувся, як плавець, і пропхав тіло в отвір під гробом. Гримнув постріл.
Наступної миті Ленґдон відчув щось таке, чого досі йому ще не доводилось відчувати… свист кулі, що пролетіла за кілька міліметрів від голови. Цей звук нагадував свист батога. Біля вуха повіяв вітер. Куля влучила в мармур, здійнявши хмарку пилу.
Кров кинулася Ленґдонові в обличчя; він втиснувся під саркофаг іще глибше і, ковзаючи по гладкій мармуровій підлозі, переповз на протилежний бік, Глухий кут.
Перед очима Ленґдона була задня стіна ніші. Він уже не мав сумнівів: цей вузький простір за чужим гробом стане йому могилою. І то скоро, зрозумів він, побачивши в отворі під саркофагом дуло пістолета. Убивця тримав зброю паралельно до підлоги і цілився просто Ленґдонові в груди.
Не влучити неможливо.
Не тямлячи себе зі страху, керуючись суто інстинктом самозбереження, Ленґдон ліг на живіт паралельно з саркофагом і вперся долонями в підлогу. Рана від скла відкрилася. Пересилюючи гострий біль, він відтиснувся на руках і в останню мить перед тим, як пролунали постріли, вигнувся, наче кіт. Він відчував, як кулі пролітають у нього під животом і кришать стіну з пористого італійського вапняку. Заплющивши очі й ледь долаючи біль у руках, Ленґдон молив Бога:, щоб цей страшний гуркіт припинився.
За кілька секунд так і сталося.
Замість чергового пострілу він почув, як глухо клацнув порожній патронник.
Ленґдон повільно розплющив очі, наче боячись, що рух повік створить шум. Переборюючи біль і тремтіння в руках, він застиг, не змінюючи пози. Не наважувався навіть дихати. Оглушений пострілами, він прислухався, намагаючись зрозуміти, чи вбивця справді пішов. Тиша. Від згадки про Вітторію в нього заболіло серце, адже він не може їй допомогти.
Тишу порушив неймовірний, дикий крик. Ленгдон почув майже нелюдське ричання — як від неймовірного напруження сил.
Саркофаг у Ленґдона над головою раптом нахилився. Ленґдон припав до підлоги й побачив, що на нього валяться сотні фунтів мармуру. Тяжіння пересилило тертя — кришка зсунулась і гучно грюкнула об мармур поряд із Ленґдоном. Саркофаг перехилився сильніше і вже летів на нього догори дном.
Ленґдон умить збагнув: або він зараз опиниться під саркофагом і буде живцем похований, або ж мармуровий гріб просто його розчавить якимсь краєм. Ленґдон втягнув голову в плечі, підібгав ноги і витягнув руки вздовж тіла. Тоді заплющив очі й чекав страшного удару.
Підлога затряслася: верхній край саркофага вдарився об мармур за кілька міліметрів від його голови, від чого в Ленґдона аж застукотіли зуби. Права рука, яка, як він думав, неминуче потрапить під удар, дивом уціліла. Він розплющив очі і побачив смужку світла: то правий бік саркофага досі спирався на мармурові блоки. Коли ж Ленґдон глянув угору, то зрозумів, що буквально дивиться в обличчя смерті.
Як це часто трапляється з тілами, що розкладаються, приклеївшись до дна, над ним висів попередній мешканець саркофага. На якусь мить скелет завмер, наче нерішучий коханець, а тоді, піддавшись тяжінню, з огидним хрускотом повалився на Ленґдона. Гнилі кістки й прах посипалися йому в очі та в рот.
Не встиг Ленґдон отямитись, як у щілину під саркофагом пролізла чиясь рука і почала нишпорити довкола, наче голодний пітон. Вона металась, доки не налапала шию Ленґдона і не схопила за горло. Ленґдон спробував вирватись із залізних лещат, але виявив, що його лівий рукав притиснув край саркофага. Він мав тільки одну вільну руку, і боротьба видавалася явно безнадійною.
У вузькому просторі, що залишався під саркофагом, Ленґдон зігнув ноги, намагаючись впертися ними в дно. Нарешті йому це вдалося, і коли рука сильніше стиснула йому горло, він щосили штовхнув саркофаг ногами. Той ледь зсунувся, але цього виявилось достатньо.
Саркофаг зісковзнув з підпор і грюкнувся об підлогу. Край його притис руку вбивці, і до Ленґдона долинув приглушений крик болю. Рука відпустила його шию і, звиваючись, зникла в темряві. Коли вбивця остаточно вивільнився, саркофаг востаннє глухо вдарився об мармурову підлогу.
Суцільний морок. Знову.
І тиша.
He було чути, щоб іззовні хтось у розпачі стукав по саркофагу. Ніхто не намагався його підважити. Не відбувалося нічого. Лежачи в темряві під купою кісток, Ленґдон спробував не думати про це жахіття, а натомість думати про неї.
Вітторія. Чи ти ще жива?
Якби Ленґдон знав усю правду — увесь той жах, який незабаром судилося пережити Вітторії, — він би волів, заради неї ж самої, щоб краще вона вмерла.
94
Кардинал Мортаті, приголомшений, як і всі інші присутні в Сікстинській капелі, намагався осягнути зміст почутого. При світлі свічок камерарій щойно повідав їм історію такої страшної ненависті й зради, що Мортаті всім тілом затремтів. Камерарій говорив про викрадених кардиналів, кардиналів із таврами на грудях, убитих кардиналів. Він розповів їм про ілюмінатів — ця назва пробудила в душах забутий страх — про відродження цього давнього ордену і про його обітницю помститися Церкві. Із болем у голосі камерарій говорив про покійного Папу… що став жертвою отруєння. І насамкінець, майже пошепки, він розповів про новий небезпечний винахід — антиматерію, яка загрожувала менш ніж за дві години знищити весь Ватикан.
Коли він скінчив, було таке враження, наче сам сатана висмоктав із Сікстинської капели все повітря. Ніхто не ворухнувся. Слова камерарія повисли в темряві.
Єдиним звуком, який чув тепер Мортаті, було протиприродне в цих стінах гудіння телевізійної камери. Ще ніколи під час конклаву в Сікстинській капелі не з’являлось відеокамер. Але на цьому наполіг камерарій. На величезний подив кардиналів, він увійшов до каплиці в супроводі двох репортерів Бі-бі-сі — чоловіка й жінки — й оголосив, що його офіційне звернення транслюватимуть у прямому ефірі на весь світ.
Тепер камерарій вийшов уперед і промовив просто в камеру:
— Я звертаюсь до ілюмінатів і до всіх тих, хто займається наукою. — Він на мить замовк. Голос його лунав рішучо: — Слухайте мене уважно. Ви виграли війну.
Тиша, здавалося, сягнула найдальших куточків Сікстинської капели. Стало так тихо, що Мортаті чув розпачливі удари власного серця.
— Коліщата крутяться вже давно, — сказав камерарій. — Ваша перемога була неминуча. Ще ніколи це не було так очевидно, як тепер. Наука стала новим богом.
Що він верзе! вжахнувся Мортаті. Він що, збожеволів? Його ж слухає весь світ!
— Медицина, електронні системи зв’язку, польоти в космос, маніпуляції з генами… Саме про ці чудеса ми сьогодні розповідаємо своїм дітям. Ці чудеса ми вважаємо доказом того, що наука з часом відповість на всі наші запитання. Давні історії про непорочне зачаття, неопалиму купину та моря, що розступаються, більше нікому не потрібні. Бог безнадійно застарів. Наука перемогла. Ми здаємося.
По Сікстинській капелі прокотився збентежений гомін.
— Але перемога науки, — знову заговорив камерарій, уже упевненіше, — дорого коштувала кожному з нас.
