Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
— Сьогодні ми опинилися на краю прірви, — вів далі камс рарій. — Ніхто з нас не може дозволити собі залишатися байду жим. Хоч би як ви називали це зло — сатаною, корупцією, аморальністю… Темна сила живе і з кожним днем множиться Не забувайте про це. — Камерарій стишив голос майже до шепо ту, і операторка з камерою підійшла ближче. — Хоч ця сила й могутня, її можна здолати. Добро може перемогти. Слухайтеся своїх сердець. Слухайтеся Бога. Разом ми зможемо відійти від краю цієї прірви.
Нарешті Мортаті зрозумів. Ось де причина. Камерарій перс рвав конклав, бо іншого виходу в нього не було. Тепер він від чайдушно благав про допомогу. Камерарій звертався і до друзім, і до ворогів-Він вмовляв усіх — і прибічників Церкви, і недругів побачити світло й зупинити це божевілля. Хтось із тих, що його і п ухають, неодмінно збагне всю абсурдність цієї змови і прийде допомогу.
Камерарій вкляк перед вівтарем.
— Помолімося разом.
Уся колегія кардиналів стала навколішки й почала повторю-м. п'и за ним слова молитви. За стінами каплиці, на майдані Свя-юго Петра і по всіх куточках землі… приголомшений світ теж опустився на коліна.
95
Убивця поклав свій непритомний трофей у задній частині мікроавтобуса і на мить затримався, щоб помилуватися тілом жертий. Вона була не така гарна, як ті жінки, яких він купував, однак у ній була якась тваринна сила, що збуджувала його. Її тіло блищало від поту і пахло мускусом.
Убився хтиво розглядав свою здобич, забувши про біль у руці. Cаркофаг мало не розтрощив йому кістку, однак зараз це вже не мало значення. Заради такої винагороди варто було постраждати. Втішало й те, що американець, який йому це заподіяв, найімовірніше, вже мертвий.
Дивлячись на нерухому полонянку, убивця уявляв насолоду, що на нього чекала. Він запхав руку їй під майку. Груди під ліфчиком на дотик були просто чудові. Так, усміхнувся він. Ти до-і іпойна винагорода. Переборовши бажання оволодіти нею негайно, він зачинив дверцята і поїхав кудись у ніч.
Про це вбивство не було потреби повідомляти пресу. Вогонь і ам себе викаже.
І Іа Сильвію Боделок промова камерарія справила глибоке враження. Ще ніколи в житті вона так не пишалася тим, що є католичкою, і так не соромилася того, що працює в ЦЕРНі. Коли вона виходила із зони відпочинку, в усіх кімнатах панував похмурий настрій. У приймальні Колера одночасно дзвонили всі сім телефонів. Дзвінки преси ніколи не перемикали до Колера, тож усе це могло означати лише одне.
Прибутки. Телефонують охочі придбати ліцензію.
Технологія виробництва антиматерії вже знайшла перших покупців.
Ґюнтер Ґлік виходив услід за камерарієм із Сікстинської капели і не тямив себе від щастя. Вони з Макрі щойно провели найсен саційніший прямий репортаж за останнє десятиліття. І що це буп за репортаж! Камерарій зачарував весь світ.
У коридорі камерарій повернувся до них і сказав:
— Я попросив швейцарських гвардійців, щоб зібрали для вас фотографії — фотографії кардиналів із таврами на грудях, а також фотографію покійного Папи. Мушу вас застерегти: ці фотографії жахливі. Жахливі опіки. Почорнілі язики. Але я б хотів, щоб ви показали їх світові.
Ґлік подумав, що свято у Ватикані, схоже, ніколи не закінчиться. Він хоче, щоб я передав в ефір ексклюзивне фото мертвого Папи?
— Ви впевнені? — запитав він, намагаючись приховати радість.
Камерарій кивнув.
— Швейцарські гвардійці покажуть вам монітор, на якому видно контейнер з антиматерією, що відлічує секунди.
Ґлік не міг отямитись. Свято, свято, свято!
— Ілюмінати скоро дізнаються, що вони сильно переоцінили свої можливості.
96
Як нав’язливий мотив у якійсь демонічній симфонії, задушливий морок повернувся знову.
Ні світла. Ні повітря. Ні виходу.
Ленґдон лежав під перевернутим саркофагом і відчував, що перебуває за крок від божевілля. Він намагався не думати про і моє жалюгідне становище й відчайдушно змушував мозок перемкнутися на щось інше — математику, музику — будь-що. Але нічого не виходило. У голові стугоніло одне. Я не можу рухатися! Я не маю чим дихати!
Прищемлений рукав піджака у мить падіння саркофага, на щастя, вивільнився, і тепер Ленґдон мав дві вільні руки. Однак користі з них було мало. Він натиснув щосили на стелю крихітної камери, але вона навіть не ворухнулась. Хоч як це дивно, тепер Ленґдон шкодував, що вивільнив рукав із-під каменя. Принаймні так могла б залишитися щілина, крізь яку всередину проника-по б хоч трохи повітря.
Коли Ленґдон спробував підважити саркофаг вдруге, рукав іадерся, і він побачив слабке світіння давнього друга Міккі. Йому здалося, що зеленувате обличчя з мультфільму кепкує і нього.
Ленґдон розглянувся в пошуках ще хоч якогось натяку на і вітло, однак краї саркофага всюди щільно прилягали до підлоги. Кляті італійські перфекціоністи, подумки вилаявся він. Тепер /Іенґдон став жертвою тієї самої художньої майстерності, про їїку завжди так захоплено розповідав студентам… Бездоганні кути, точні паралелі і, звичайно ж, тільки найякісніший кар-ічірський мармур.
Виявляється, досконалість може задушити.
— Та підніми ж ти цю заразу, — сказав він собі вголос, силь-іііше впираючись долонями в дно, до якого поприставали кістки. Саркофаг ледь зрушився. Стиснувши щелепи, він зробив
11 це одне зусилля. Цього разу кам’яна брила піднялась на чверть дюйма. По периметру блиснула смужка світла і зникла — з глу-им стуком саркофаг знову впав на підлогу. Ленґдон лежав v темряві й віддихувався. Він спробував підважити саркофаг ногами так, як раніше. Але тепер, коли той лежав повністю на підлозі, всередині не залишилося місця навіть, щоб розігнути коліна.
Ленґдона охопив панічний страх, і йому почало здаватися, що саркофаг стискається навколо нього. Він відчайдушно боровся з цим відчуттям, чіпляючись за рештки здорового глузду.
— Саркофаг, — вимовив він уголос безстороннім тоном науковця. Але сьогодні навіть ерудиція була йому ворогом. Слово «саркофаг» походить від грецького «сарк», що означає «плоть», і «фа/еін», що означає «їсти», «пожирати». Я ув’язнений у скрині, призначеній буквально «пожирати плоть».
Ленґдон мимоволі уявив, як мертва плоть сповзає з кісток, і це нагадало йому, що він лежить під людськими останками. Від цієї думки його занудило й кинуло в холодний піт. Але водночас і з’явилась ідея.
Полапавши руками довкола себе, він знайшов уламок великої кістки. Може, ребра? Це не мало значення. Йому був потрібний якийсь клин. Якби вдалося припідняти саркофаг хоч трішечки і пропхати під нього кістку, то, може, хоч якесь повітря…
Однією рукою він вставив кістку загостреним кінцем у щілину між підлогою і краєм кам’яної труни. Другою вперся в дно і щосили штовхнув. Саркофаг не ворухнувся. Анітрохи. Він спробував іще раз. У якусь мить здалося, що камінь затремтів, але цим усе й обмежилось.
Від нудотного смороду людських останків і браку кисню Ленґдонові стало млосно, і він зрозумів, що часу в нього залишилося ще тільки на одну спробу. Крім того, він знав, що йому будуть потрібні обидві руки.
Змінивши позу, він вставив кістку під край саркофага збоку від голови і, присунувшись, уперся в неї плечем. Обережно, намагаючись не зрушити кістку з місця, підняв обидві руки. Дихати ставало щораз важче, і раптом його охопила паніка. Удруге за сьогодні він опинився у пастці без повітря. З голосним криком Ленґдон щосили штовхнув дно саркофага. Той відірвався від підлоги лише на мить. Але цього виявилось достатньо. Кістка, у яку Ленґдон впирався плечем, прослизнула в щілину. Падаючи, саркофаг її розтрощив, але Ленґдон побачив, що над підлогою залишилась-таки вузенька щілина, у яку просочувалося світло.
Знесилений, він упав на підлогу. Сподіваючись, що дихати от-от стане легше, Ленґдон чекав. Але секунди спливали, а спазм у горлі не відпускав: крізь щілину просочувалось дуже мало повітря. Невідомо, чи вистачить його, щоб не вмерти, подумав Ленґдон. Як довго він зможе так протриматись? Якщо ж він знепритомніє, то ніхто й не здогадається шукати його під саркофагом.
