Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
А й справді, скільки важить мій голос? Одну десятимільйонну частку, двадцятимільйонну? До речі, можливо, Мирославові платили тими самими грошима, що я їх носив до штабу. Суто теоретично. Вірогідність приблизно така сама — одна двадцятимільйонна. Але можливо.
Якщо я проголосую проти Януковича, це означатиме, що витягати Катьку буде складніше. Одна двадцятимільйонна, але складніше. Проголосую проти Катьки?
П’ятий канал практично безперервно говорить про вибори. Різні люди, різні думки, але все про одне — тиск, порушення, можливі фальсифікації, перешкоджання пресі та спостерігачам. Антиющенківські ролики містять двадцять п’ятий кадр з бомбою, щоб залякати на підсвідомому рівні. Блін, невже й це — справа рук Мирослава? О, а це вже нова тема — на дільницях виявлено ручки зі зникаючими чорнилами. Прогресивно.
Люди перелякані, і це помітно. Я теж переляканий, тільки немає кому це помітити — в офісі жодної живої душі.
Харчуюся тільки кавою — немає бажання виходити в місто, та й, чесно сказати, просто не вистачає духу. Піднятися з канапи — це вже зважитися на щось, а на що я можу зважитися, коли будь-який результат виборів є поганим? Чи навпаки — будь-який результат є добрим.
Бо ж ми переможемо хоч так, хоч інак.
А що, коли з мене-депутата буде більше користі, га? Я ж не стану кнопкодавом, понти не дозволять. Значить, буду думати, що роблю, а я — не найдурніший у країні, слово честі. Буду їм псувати злочинні плани. Як Штірліц. Як Мирослав. Цікаво, скільки ж там крутиться грошей, якщо він збирається заробити, як за десять років? І не він один, га?
І головне, де ці гроші взялися? Хто їх забезпечив? Хіба не такі, як я?
Гостро не вистачає Катьки. От вона б знайшла відповіді на всі питання. Вона у мене розумниця, а головне — має чуйку. «Чуйку, — втручається внутрішній голос. — Таку чуйку, що зараз десь у буцегарні сидить». — «Закрийся!» — не витримую я. Це тільки у мене внутрішній голос завжди б’є по найболючішому?
Підкуп виборців. До Києва везуть сто тисяч голосувальників за відкріпними талонами. У Львові на виборчій дільниці розлили ртуть. П’ятий канал не вгамовується, а я з мазохістською впертістю не перемикаюся на інші, мирні та благополучні. Паралельний підрахунок голосів на Майдані. КрАЗи з піском на шляху доставки бюлетенів — цікаво, це правда чи тільки чутки? Інтерв’ю з міліціонером, голос у нього тремтить. Вперше бачу міліціонера, який настільки явно чогось боїться. Чого, власне?
Витягаю з шафи коньяк і наливаю собі тридцять грамів. Звісно, на порожній шлунок не варто, бо сп’янію. Знаходжу у секретарському столі плитку шоколаду — дівчата полюбляють солодке. Сяка-така закуска, принаймні, щоб голову не знесло від алкоголю. Хоча, можливо, це й вихід — випити двісті грамів і забути про все. Принаймні до завтра. А завтра буде видно.
Ця думка чомусь призводить до зворотного ефекту — я відставляю келих. «От уже, блін, аматор самоїдства! — докоряє внутрішній голос. — Мазохіст!» Може, й так. Але ховатися за пляшкою не звик. «То й дурень» — підхоплює голос. Певно, що дурень. Та з цим уже нічого не поробиш. Мабуть, так дурнем і залишуся.
На виборчій дільниці вбито міліціонера. Студенти лягають під автобуси з «карусельщиками». Центральну виборчу комісію оточив спецназ. Вони там уже зовсім здуріли чи що? Президент Кучма прийшов голосувати разом із дружиною. Він віддав свій голос за майбутнє. Спалахи фотокамер, усмішка опиря. Як таку пику цілує дружина? «На себе подивися», — знову влазить внутрішній голос. І це слушно. Я, звісно, теж не Аполлон, і мене дружина періодично цілує, точніше цілувала. Блін, чого вона раптом психанула? Невже це так важливо, з ким я сплю? Тим більше при її темпераменті — невже не вистачає? Жінки — незрозумілі істоти, чим більше живу, тим більше переконуюся в цьому. «Жаль, пізно». Це точно, тут я погоджуюся з голосом ізсередини.
Кандидат Янукович теж голосує за майбутнє. Спалахи, мікрофони, запитання. Його голос — одна двадцятимільйонна. Так само, як і мій. Міг би для приколу проголосувати за Ющенка — яка різниця? Перемагає той, хто рахує, а не той, за кого голосують, чи не так? Я б законом зобов’язав кандидатів голосувати за конкурента — як на Євробаченні. Уявляєте, який це психологічний вибух, коли ти ставиш галочку навпроти прізвища найлютішого ворога? О, я гадаю, вони б виходили з кабінки іншими людьми! Бо немає гарантій. І коли щось не так — твій голос вирішальний, ти сам за нього проголосував.
Рука машинально тягнеться до келиха, я пригублюю, і раптом розумію, що там порожньо. Не може бути! Забувся налити? Відриваюся від телеекрану і фокусую погляд на пляшці. Ні, пляшка почата. Значить сам не помітив, як випив. Мацаю язиком піднебіння і не відчуваю післясмаку. Наливаю ще пару бульок, пригублюю — все нормально, коньяк як коньяк. Значить негаразд не з ним, а зі мною. Кусаю шоколадку, щоб не надто сп’яніти.
Фальшиві бюлетені, спостерігачі біля урн, адміністративний ресурс — усе це турбує опозицію. А мене турбує: як можна випити коньяк і не відчути цього. На екрані — ще одна двадцятимільйонна — кандидат у Президенти Ющенко. Я з неприхованим жахом дивлюся на його спотворене обличчя. Я знаю, хто це зробив. Не здогадуюся, а точно знаю. І він знає — будьте певні. Щоб знати, не обов’язково мати рішення суду, не обов’язково навіть мати докази. Знання — річ незбагненна, так само, як і жінки. Є або нема, ото і все.
Опозиційний кандидат привів на дільницю дітей. Це — зрозуміло, технологія. Діти створюють позитивний імідж, і ті, хто все ще сумнівається, як проголосувати, можуть нарешті зважитися. Наприклад, я. Подивлюся на маленьких ющенят, змахну скупу сльозу і побіжу на дільницю.
Коньяк не залишає смаку у роті і хмілю в голові.
Штаб Януковича заявляє, що викрив план захоплення влади опонентами. Ющенко заявляє, що викрив план закрити «5-й канал» і розпочати силові дії. У Тернополі на дільницях знайдено вибухівку.
Ні, треба таки доїсти цю чортову шоколадку, бо хміль — штука оманлива.
На Банкову завозять снайперів. У Сумах виявлено факт вкидання бюлетенів за Януковича. Акція на Майдані стане безстроковою.
Відчуваю, що остаточно очманів. Чи то від інформації, а чи все-таки від коньяку, бо потихеньку придавив майже всю пляшку. Треба все-таки піти прогулятися — провітрити голову і легені. Встаю, вдягаю пальто і виходжу на вулицю. Телевізор працює — хай собі, це краще ніж пустка закинутого приміщення. Останнє, що я чую, коли виходжу на вулицю, — журналісти провладного каналу 1+1 відмовилися читати неправдиві повідомлення. Ти диви! Скільки брехали — і раптом збунтувалися. Справжні герої!
Зачиняю офіс. Забута процедура — зазвичай це робили секретарки. Або Сапула.
Сапула. Чорт, як же тебе витягти, га? Сорок з гаком мільйонів людей одночасно з’їхали з глузду, і в цій божевільні мені треба врятувати Катьку. Як у комп’ютерній грі.
На вулиці вже темно — все-таки кінець листопада. Зима, якщо не календарна, то метеорологічна, а у мене пальто фраєрське, бізнесменське — таке, щоб від офісу дійти до машини. Значить, треба рухатися швидше.
Холод примушує організм мобілізуватися і хміль, який пробрався-таки у жили, ховається десь далеко у мозочку. Тільки тепер я розумію, що за весь день телефон не видав жодного дзвоника. Це дивно, навіть якщо врахувати, що сьогодні — неділя. Видобуваю трубку з кишені, перевіряю — ні, все працює, і гроші на рахунку є.
Після годин, проведених біля телевізора, очікуєш бо’зна-чого. Мало не стрілянини. Але на вулицях на диво порожньо й тихо. Тихіше і порожніше, ніж зазвичай. І це ще більше тривожить.
Я йду без мети і без сенсу — просто тому, що ноги несуть. В голові стрибають думки й уривки побаченого на екрані. Що ж це робиться, га? Мене не полишає відчуття нереальності — усього цього просто не може бути. Цього не було навіть у 91-му, навіть під час ГКЧП. Які, в біса, снайпери? Які бронетранспортери? Отямтеся! Це — Україна, а не Москва!
Холод пробирає, я прискорюю кроки. Може, зайти кудись на п’ятдесят грамів чи просто повечеряти? Але чомусь не тягне. Рідкісні перехожі — мої рідні брати, вони теж прямують невідомо куди і навіщо, самотні, скулившись у своїх куртках. Ми обходимо одне одного стороною, немов побоюючись сюрпризів.
