Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗
«Вони дізналися, що ми в таксі... вони нас підслуховують».
Ленґдон уявлення не мав, скільки часу залишилося їм із Кетрін до тієї миті, коли їхнє авто зупинять і оточать. Отже, вони мали діяти швидко й рішуче. Професор одразу ж підіграв Кетрін, здогадавшись, що її бажання дістатися до Фридом-плаза не мало жодного стосунку до піраміди, просто там була велика станція підземки — «Метро-Центр», з якої можна вирушити в шести різних напрямах червоною, блакитною чи оранжевою лінією.
Коли вони вискочили з таксі на Фридом-плаза, Ленґдон взяв ініціативу на себе і швидко зімпровізував, пустивши переслідувачів хибним слідом до масонського меморіалу в Александрії. А тим часом вони забігли до станції, проскочили повз блакитну платформу і сіли на потяг червоної лінії.
Проїхавши шість зупинок на північ до Тенлітауна, вони вийшли нагору в тихому районі, де мешкала заможна публіка. Їхній пункт призначення, найвища споруда на багато миль довкола, одразу ж вималювалася на обрії поряд із Массачусетс-авеню, на широкій акуратно підстриженій галявині.
Тепер, опинившись, за виразом Кетрін, «поза мережею», вони пішли по вогкій примерзлій траві. Праворуч виднівся парк у середньовічному стилі, знаменитий своїми трояндовими кущами та альтанкою Дім привидів. Вони пройшли повз парк і рушили прямісінько до красивої будівлі, куди їх запросили. У тому сховищі десять каменів з гори Синай, один — з самих небес, а іще один — образ лихого батька Люка.
— Ніколи не була тут вночі, — зауважила Кетрін, розглядаючи яскраво освітлені вежі. — Видовищно!
Цей неоготичний шедевр стояв якраз на північній межі Ембасі-роу. Ленґдон погодився, бо уже встиг забути, якою по-справжньому гарною була ця місцина. Він не бував тут вже багато років відтоді, як написав про цю дивовижну споруду невеличку статтю для дитячого журналу, сподіваючись викликати захват у маленьких американців і бажання прийти помилуватися нею. Стаття, що називалася «Мойсей, місячне каміння та "Зоряні війни"», вже роками друкувалася в туристичних путівниках.
«Вашинґтонський національний собор. Де ще можна розпитати про Єдиного Істинного Бога, як не тут?» — майнула в Ленґдона думка. Він раптом гостро відчув, що і справді повернувся сюди через багато років.
— А в цьому соборі й справді є десять каменів з гори Синай? — спитала Кетрін, оглядаючи дві дзвіниці.
Ленґдон кивнув.
— Біля основного олтаря. Вони символізують десять заповідей, які Бог дав Мойсею на горі Синай.
— А місячний камінь?
«Камінь з самих небес».
— Так. Одне з мозаїчних вікон зветься «Космічне вікно», і в нього дійсно вмонтовано шматок місячного каменя.
— Гаразд, але навряд чи можна всерйоз говорити про останній камінь. — Кетрін кинула на нього скептичний погляд. — Це що... статуя Дарта Вейдера?
Ленґдон хихикнув.
— Ти маєш на увазі лихого батька Люка Скайвокера? Саме так. Дарт Вейдер — один з найпопулярніших гротесків Національного собору. — Він показав угору, на західні вежі. — Уночі його погано видно, але він там є.
— Що ж робить Дарт Вейдер у Вашинґтонському національному соборі, скажіть з ласки своєї?
— Якось проводили дитячий конкурс — хто краще зобразить якесь страхіття, що втілює зло. І Дарт переміг.
Вони дійшли до величних парадних сходів у глибині вісімдесятифутової арки, розташованої під круглим вікном-розеткою небаченої краси. Піднімаючись сходами, Ленґдон подумки повернувся до загадкового незнайомця, що йому зателефонував цього вечора. «Будь ласка, не називайте імен... Скажіть, вам вдалося захистити ввірену вам мапу?» Важка піраміда в сумці професора вже добряче натерла йому плече, хотілося якомога скоріше поставити її додолу.
Притулок та відповіді на запитання.
Коли вони наблизилися до верхнього сходового майданчика, перед ними виросли величні дерев'яні двері.
— Ну що, може, постукаємо? — спитала Кетрін.
Ленґдон подумав про те саме, але цієї миті одна з половинок рипнула і прочинилася.
— Хто там? — спитав кволий голос. В одвірку з'явилося зморщене обличчя старого у священицькій рясі, його невидющі затуманені очі вкривали білі плями катаракти.
— Мене звуть Роберт Ленґдон, — відповів професор. — Кетрін Соломон і я шукаємо притулку.
Сліпий дід полегшено зітхнув:
— Слава Богу. Я чекав на вас.
РОЗДІЛ 80
Раптом Ворен Беламі побачив проблиск надії.
Щойно директору Сато зателефонував якийсь оперативник, і вона одразу ж вибухнула гнівною тирадою.
— Так знайдіть їх, чорт вас забирай! — заволала в телефон японка. — У нас обмаль часу!
Вона вимкнула телефон і знову заходила туди-сюди перед Беламі, неначе роздумуючи, що робити далі. Нарешті вона зупинилася біля нього і обернулася.
— Містере Беламі, я поставлю вам одне запитання й лише один раз. — Сато прискіпливо поглянула Архітекторові прямо у вічі. — Відповідайте «так» чи «ні»: ви маєте хоч якесь уявлення про те, куди міг подітися Роберт Ленґдон?
Беламі абсолютно точно знав це, але похитав головою.
— Ні.
Пронизливий погляд Сато чіпко тримався його очей.
— На жаль, частина моїх обов'язків полягає у тому, щоб дізнаватися, коли люди брешуть, а коли — кажуть правду.
Архітектор відвів погляд.
— На жаль, нічим не можу вам допомогти.
— Містере Беламі, — мовила Сато. — Сьогодні о шостій пополудні, коли ви вечеряли в приміському ресторані, вам зателефонував один чоловік і сказав, що викрав Пітера Соломона.
Беламі відчув на спині неприємний холодок і знову зустрівся поглядом з японкою. «Як вона про це дізналася?»
— Цей чоловік, — вела далі Сато, — сказав вам, що послав Роберта Ленґдона до капітолійської будівлі і дав йому завдання завершити роботу, яка... яка потребувала й вашої допомоги. Він попередив, що коли Ленґдон не виконає свого завдання, ваш друг Пітер Соломон помре. Ви піддалися паніці й одразу ж спробували зв'язатися з Пітером Соломоном за всіма його номерами, але не змогли. І після цього ви чимдуж кинулися до Капітолію.
Беламі й уявити не міг, звідки японка дізналася про його телефонні дзвінки Пітерові.
— Коли ви втекли з Капітолію, — оповідала далі Сато, не виймаючи з рота цигарки, — то послали текстове повідомлення викрадачеві Пітера і запевнили його, що вам із Ленґдоном вдалося роздобути масонську піраміду.
«Звідки ж вона отримує інформацію? — здивувався Беламі. — Навіть Ленґдон не знає, що я надіслав текстове повідомлення». Щойно вони опинилися в тунелі, який вів до Бібліотеки конгресу, Беламі зайшов до електрощитової кімнати, щоб увімкнути тимчасове освітлення. На мить усамітнившись, він вирішив послати коротку СМС-ку викрадачеві, повідомивши його про втручання Сато і запевнивши, що він і Ленґдон роздобули піраміду і підуть назустріч його вимогам. Звісно, це була брехня, але Беламі сподівався, що зможе так виграти час — як для порятунку Пітера Соломона, так і для того, щоб надійно переховати піраміду.
— Хто вам сказав, що я надіслав повідомлення? — гнівно спитав Беламі.
Сато кинула на лавку стільниковий телефон Архітектора.
— Для цього не треба бути комп'ютерним генієм.
Тепер Беламі пригадав: під час затримання агенти забрали у нього телефон разом із ключами.
— Що ж до решти моєї внутрішньої інформації, то закон про боротьбу з тероризмом дає мені право підслуховувати телефонні розмови кожного, хто, на мою думку, становить реальну загрозу національній безпеці. Я вважаю, що така загроза виходить від Пітера Соломона, і тому минулого вечора я вжила певних заходів.
Беламі не одразу усвідомив почуте — настільки неймовірним воно було.
— Ви прослуховували телефонні розмови Пітера Соломона?
— Так. Саме так я й дізналася, що викрадач дзвонив вам, коли ви були у ресторані. А потім ви послали Пітерові голосове повідомлення, де стривоженим голосом розповіли про те, що трапилося.
