Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
— Ну, а тікав чого, як побачив звідкіля узявся?
— Ну, бо... — злякано затявся дядько.
— Бо знаєш звичай... — сумно усміхнувся отаман і звів курок револьвера.
Незнайомий зблід і впав на коліна.
— Помилуйте! Щоб я дітей своїх не побачив — не покажу нікому! Словом ніколи не згадаю, що...
Куля зробила на чолі червону плямку. Отаман сховав револьвера і кивнув козакам на труп.
— Закопайте у яру під корч. Ходім Юрко.
Глянувши з жалем на мертвого незнайомого, іду за отаманом. Може був він звідуном ворога, а може й справді звичайна людська цікавість привела його на край життьової стежки. Чи не однаково?
Ліс — не місто з трамваями і театрами... Його закони тверді, як і ті, що велять деревам рости вгору а на зиму скидати листя. На вазі лежали: доля однієї родини і доля сотень родин.
Наступного світанку вартовий з боку Грушківки повідомив, що лісом іде Петро, несе щось на плечах. Цілою землянкою біжимо назустріч. Петро стояв край корчів коло другого вартового і, важко відсапуючи, витирав рясний піт з обличчя. Поруч лежав лицем до землі якийсь кремезний чоловічина, в одній білизні, зв'язаний. Побачивши нас, Петро по-дитячому радісно усміхнувся і, нахилившись, перекинув зв'язаного горілиць.
В усіх вирвався крик захоплення:
— Лопата!
Знав дехто із нас добре те брутально-гарне, широке обличчя з русявими вусами, бо ж коли ми були у Кам'янці за міліціонерів, не раз доводилося стикатися і розмовляти з грізним начальником карательного загону. Пізнав Лопата і нас з Чорнотою. Апатичний погляд його запалених очей став іще більш безнадійним. Андрій «привітався» та Лопата мовчав, стиснувши уста, мелянхолійно дивлячись у небо.
Обступаєм Петра, розпитуючи подробиці. Петро оповідає:
— Як пан сотник тоді увечері сказав, що карателі у Юрчисі, так мені аж під серцем залоскотало. Я ж Юрчиху і ту вдовичку Лопатину добре знаю.
Тієї ще ночі був я у Юрчисі. Побродив по городах, під вдовину хату заглянув, думав, підловлю Лопату десь на дворі. Не було нагоди. Під ранок пішов до ліса, переднював, увечері знову до села. Цілу ніч патрулював — не мав щастя. У Лопати гості з Кам'янки були, ночували, коло хати вартові цілу ніч крутилися. Ще переднював у лісі, вже й харчі скінчилися.
У неділю щось веселіше виглядало: карателі видно самогону досить замовили — цілий вечір у селі співали, гульки...
Перекрадаюся з города на город, то за стіжок, то за клуню, на дворі темно, під ногами м'яко — не гуркотить. Пси на вулиці за п'яними карателями гавкають.
Коло півночі стихло. Підкрадаюся з города під вікно до вдовички — чую співає сама з Лопатою, та веселі обоє, язики заплітаються. Думаю собі — потягнуть ще самогону — добре спатимуть. Піду гляну, що довкола. На вулиці за ворітьми — варта з кулеметом, — теж поспівує. На подвір'ї — нікого. Пса нема. Вернувся під те саме вікно. Заслонене, та вверху щілина. Вилажу на сливку, аж серце зраділо, як побачив «приятеля».
Сидить за столом, обнявши вдовичку, а вона вже хилиться — перебрала самогону. Лопата ще пару чарок вихилив і лягають спати. Зачекав я годину — починаю коло хати ворожити — як до середини достатися.
Вибирати те вікно — можуть прокинутися. Можна через друге до комори — а ну ж бо комора замкнена. Сливка під хатою до стріхи тулиться. Знайшов ще дрючок — видрався на покриття. Прорізав кинджалом та пробрав сніпки — спустився на горище. По драбині у сіни. Пробую двері на двір — засунені. Відхиляю тихо хатні — храплять мої голубки обоє на ліжку, аж луна по хаті йде. Відшукав напомацки у запічку макогона, погладив ним по голові і Лопату і вдовичку, щоб приголомшити на якийсь час, тоді зв'язав гарненько руки, ноги пасмами ниток — вдовичка їх на жердці досить розвісила, заткнув у роти по ганчірці і... маю вже час розглянутися.
Засвітити не можна, щоб вартовий бува за чим під вікно не підліз. Намацав у сінях мішок високий із збіжжям. Висипав на долівку, спакував у нього непритомного Лопату, відімкнув вікно на город, витягнув на двір і поніс. Важкий д'явол, та так мені весело нести. За селом вже прочунявся — почав бурикатися. Скинув я мішок з плечей, намацав голову, погладив ручкою «нагана» — заспокоївся знову на якийсь час. Дальше на полі, як почав знову бурикатися, думаю — що буду чорта двигати, хай своїми ногами йде. Висипав його з мішка, розв'язав ноги — йди! Не хоче. Підведу — назад сідає. Нема ради — треба пакувати і дальше нести. Як забрикається — приглушу. Так і приніс...
Відсапувався.
— На чорта ж ти його двигав — було в хаті прикінчити...
— Та що ви говорите. Як би ж то виглядало? Я його розпитаю ще, як мій синок виглядав...
Лопата, вже без ганчірки у роті, мовчки слухав оповідання Петра. Апатія чередувалася в його очах із злістю — звичайно на самого себе. Почувши, що Петро збирається «розпитувати» про синка, Лопата скрипнув зубами і зажмурив очі.
На знак Петренка козаки підхопили зв'язаного карателя і понесли корчами до землянок. Тепер уже може довідатися, де зимують «холодноярські бандити»... Змучений Петро ніс за ним мішок. Ростелив його на галявці між корчами, коло штабової землянки.
— Положіть приятеля тут — хай полежить, поки я щось з'їм.
Поки Петро підкріплявся у землянці — пробуєм нав'язати з Лопатою розмову. Та даремно. Мовчав, стиснувши уста і брови. Знав, що нема вже сили, яка моглаб вирятувати його від смерти.
Поснідавши, Петро вийшов із землянки з старою позубленою шаблею, що нею дід Гармаш перегортав вогонь у печі. Відходимо набік, щоб не перешкоджувати розмові «приятелів».
Ставши над Лопатою, Петро сперся шаблею на нього і з спокійною міною дивився йому в обличчя. Тупа шабля повільно вгрузала у жирний живіт Лопати. Заричав крізь стиснуті зуби. Петро покрутив шаблею і дав їй інший напрямок. «Забий відразу — я тебе прошу!» — вирвалося благально з грудей карателя. Петро усміхнувся.
— А чи моя Христя дуже у тебе просилася?
Лопата заціпив зуби і глухо ричав.
— Добре — заб'ю відразу, але як оповіш мені як мій синок виглядав, подрібно, як ти його викинув з матері, чи кричав уже, чи ручками рухав... Оповідай.
Лопата ричав.
Шарпаю Петренка за рукав.
— Отамане, піду скажу, щоб прикінчив. Почорта ця комедія!
Чорнота поклав мені на плече руку.
— Не мішайся. Не твоїй жінці він живіт розпоров, не ти його півтора десятка верстов на плечах ніс.
Петро «розпитував» дальше. Відкинувши шаблю, витягнув ніж і присів коло Лопати. Повернувши за ніс голову, показав на вхід до землянки.
— Бачиш — отут холодноярці зимують. У цій землянці штаб, от там друга, третя, отам коні...
— Як зайти вночі звідтіль, або звідтіль і раптово наскочити — можна усіх під землею замкнути. Роздивися добре, бо ти ще живий у Кам'янці будеш, з приятелями чекістами побачишся. Тільки вже не скажеш їм нічого...
Розважив дулом револьвера затиснуті зуби і, вхопивши язик Лопати, відрізав половину ножем.
— І не напишеш...
Обережно, щоб не ушкодити артерій, підважив і перетяв сухожилля на обох руках.
— І не поведеш. — Зробив те саме на ногах. Поростинав і зняв пасми конопляних ниток, що ними був обмотаний Лопата. Лежав тепер з обезаладненими руками й ногами, викидаючи рухом голови кров із рота. Глухо стогнав, але дужий організм колишнього чигиринського багатія-злодійського батька і каторжника ще не збирався розлучатися з життям.
Петро підійшов до нас.
— Пане отамане, поможіть якось «приятеля» до Кам'янки відставити. Аби на кам'янську дорогу — там хтось забере і завезе.
Думка сподобалася і Петренкові і Чорноті. Запитавши згоди отамана, Андрій наказав виводити із землянки й сідлати коні. Принесли два тонких деревця на ноші, винесли із стайні дергу. Андрій дергу відкинув.
— У мене Лопата вартий на килимі до Кам'янки вернутися. Зчепили на дрючках килим і Лопата, коливаючись між двома кіньми, поїхав до повітового центру Чигиринщини.
Плян удався якнайкраще. На кам'янській дорозі кіннота затримала підводи, що везли до Кам'янки развйорстку. Забравши з однієї на сідла мішки з вівсом, поклали на їх місце килим із Лопатою. Чорнота дав поквітовання за овес і написав записку до голови повітового ревкому з проханням заопікуватися Лопатою, бо... у Холодному Яру лікарні немає...
