Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
1558–1562–ий роки були найвдалішими для московитів у тій війні. Послухаємо російського історика про деякі аспекти Лівонської війни. «В конце 1557 г. Касимовский цар Ших–Али был назначен главным начальником русского (московського. — В. Б.) войска, шедшего против Ливонского ордена; в числе войска находились и Касимовские татары. Войска наши в Январе 1558 г. вступили в Ливонию, произвели в ней страшныя опустошения, разбивали несколько раз немцев, подходили к Дерпту, были недалеко от Риги и Ревеля и, наконец, с победою и богатою добычею в Феврале вышли обратно в русские границы…» [96, с. 23].
Як бачимо, московське військо складалося переважно з татар і очолювалося татарським полководцем. Це засвідчили давні Розрядні книги. То вже значно пізніше російські історики стали писати про «російських полководців» та «визвольну війну Московії». Мовляв, визволяли давні, загарбані чужинцями землі.
Те саме відбувалося у подальші роки. Послухаємо:
«Касимовцы в 1559 году вместе с прочими войсками русскими (московськими. — В. Б.) под начальством царевича Токтамыша предприняли поход в Ливонию, доходили до Риги, проникали в Курляндию: этот поход окончился для нас самым удачным образом: войска наши возвратились с богатою добычею» [96, с. 24].
Такі ж військові походи московської татарії відбувались у 1560 і 1561 роках. Не забуваймо, у всіх Лівонських походах Московії брали участь: казанські, астраханські, ногайські татари, а також тверські мещерські князі та князі (хани) знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».
Та з 1562 року хід так званої Лівонської війни змінив її учасників. Лівонський орден перестав існувати: прилегла до Литви частина ордену відійшла до неї, а «феодалы сев(ерной) Эстонии перешли в подданство Швеции» [2, т. 14, с. 426].
Отже, із 1562 року Московія вела війну проти Польщі, великого Литовсько–Руського князівства і Швеції.
Саме цього домагалися союзники Московії — Османська імперія та Кримське ханство. Вони таки досягли свого: Москва відтягла на себе сили Польщі та Литви.
«Касимовский царь в 1562 году сам поехал на войну с своими татарами против Польскаго Короля Сигизмунда, принявшаго Ливонию под свою защиту и объявившего войну Иоанну Грозному» [96, с. 24].
І ще:
«Касимовский царь Шах–Али стоял в Вязьме в 1564 г., имея под своим начальством царя Симеона Касаевича (Казанського царя. — В. Б.), царевичей: Абдуллу, Ибака и других воевод» [96, с. 24].
Як свідчить російський історик М. І. Шишкін, у 1564 році проти Литви і Польщі діяли об’єднані сили:
Касимовського ханства (Шах–Али),
Казанського ханства (цар Симеон),
Сибірського ханства (царевич Ібака),
Ногайської орди (царевич Абдулла).
Та найцікавіше свідчення про участь татарських (ординських) сил у Лівонській війні та їхнє засилля в Московії за часів Івана IV (Грозного) подаємо зараз:
«В Великих Луках Шах–Али простоял весь следующий год (т. е. 1565). Башм(аковская) разр(ядная) книга 7063 г.: “Того же году ходили воеводы по Литовским вестям, а были в Луках великих по полкам. В большом полку: царь Касимовский Шах–Алей… В правой руке: Царь Симеон (бывший Казанский Ядигерь)… В передовом полку: царевич Ибак… В сторожевом полку: царевич Кайбула…”» [96, с. 24–25].
Ці свідчення наведено тому, що за часів московської ста лінщини був виданий наказ спростувати участь татарських ординських військ в Лівонській війні та довести, що саме постійні татарські походи на Московію протягом 1558–1582 років, а це 24 роки війни, не дозволили «доблесним московитам» виконати їхнє «споконвічне прагнення» «проложить выход к Балтийскому морю». Тож московських розповсюджувачів «доважків брехні» треба стримувати і нагадувати про існування правди.
Прикладом залучення до історичної науки «доважків брехні» та побудови на них московської «доказової бази» є книга професора А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», 1948 рік, видання Інституту історії Академії наук.
Брехали надзвичайно потужно на найвищому науковому рівні. Зроблена ось така заява: «На основании указаний летописей, разрядных книг, документов ногайских, крымских и некоторых других мы составили перечень татарских нападений во второй половине XVI в. Этот перечень не претендует на исчерпание всех источников, и тем не менее из него видно, что из 24 лет Ливонской войны 21 год отмечен татарскими нападениями…» [149, с. 17].
Після таких слів навіть хочеться поспівчувати «славетним» загарбникам. Але, що цікаво, професор О. А. Новосельський зізнається, що до нього російські професори та академіки цього не фіксували, а отже, — не знали про татарські напади. Він так і написав: «У Форстена имеется лишь 2–3 глухих указания…, у Новодворского — одно, о связи восстания в Поволжье с отвлечением военных сил из Ливонии в 1573 г…, у Костомарова — одно указание со ссылкой на Курбского от 1560 г.» [149, с. 17].
Надзвичайно цікава річ: усі давні російські історики не помітили татарських нападів на Московію протягом Лівонської війни та відволікання Московських військових сил з Лівонського фронту. А професор О. А. Новосельський, за вказівкою більшовицького ЦК, нарахував аж 21 рік таких відволікань.
Не дали «кляті татари» «славетним московитам» ще в XVI столітті «проложить выход к Балтийскому морю».
У чому ж річ? Де правда?
А правда в тому, що Москва зарахувала до своїх земель оті знамениті «35 городов во главе с Одоевом», на які Кримський хан видав Московії тимчасовий ярлик. І не більше! Москва мала право концентрувати на тих землях під час війни з Литвою та Польщею своє військо, залучати тих князів та їхніх людей на війну проти ворогів Кримського хана, збирати податки та здавати до Кримської казни. Все!
Московія мала право тільки на тимчасове використання тих земель під час війни.
Та психологія московитів завжди була не такою, як у людей. На їхню думку — куди ступив чобіт московського загарбника, там є «исконно русская земля».
Сучасними прикладами є — чотири Курільських острови, захоплені у Японії в 1945 році, та відібраний у Німеччини — Кенігсберг. Сьогодні ті чужі землі теж належать до «исконно русских земель».
Звичайно, і після тимчасового підпорядкування Мещерської землі Московії, кримські татари (ширини, аргини, барини, кіп чаки, тощо) продовжували ходити на свої давні землі.
Пам’ятаємо: коли в попередні часи тією землею управляли Великі Литовсько–Руські князі, подібні міграційні процеси мали постійне місце. З цього приводу уже наводився витяг з листа Кримського хана до Московського князя, де говорилося, як в раніші часи татарські (ширинські) князі разом зі своїми людьми вільно вибирали кому та де служити: Криму, Твері, Литві чи Москві.
Та не такою була Московія, щоби дозволити подібну вільність. Ще в ті часи московські князі старалися пов’язати людей докупи та примусити служити собі. А в часи Івана IV той примус набув всеохопного масштабу. Отримавши від Кримського хана ярлик на тимчасове управління «35–ю городами во главе с Одо евом», Московія почала міняти структуру суспільства тієї землі. І цьому явищу є теж свідчення у листах кримських ханів. Послухаємо лист Магмет–Гірея до Василя III, написаний у 1517 році:
«… Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, ано из Мещеры люди шли к нам служити, и от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынча на Мещере не человек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то б брату моему великому князю внятны мои речи были…» [34, с 378].
Московські владоможці примусово вихрестили рештки мусульманського населення. Треба визнати, що більшість населення так званої «Західної Мещери» прийняло православне хрещення ще в часи Великого Литовсько–Руського князівства. Бо так легше було просуватися по щаблях державної служби. Але за литовських часів князі та люди, мусульманської віри до кінця XV століття в державі не переслідувалися, мали свої мечеті та відправляли релігійну службу.
