Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
В тій літературі, яка до нас заховалась від цих років, найбільше займається цею темою — релігійним усвяченням руської традиції — найбільший ерудит цієї доби Захарія Копистинський. Ми бачили вище його обгрунтовання нового зв’язку київської церкви з Єрусалимом, першим осідком християнства — слава Києва як другого Єрусалима християнського Сходу (вище, с. 60). В третій книзі його "Палінодії", присвяченій тезі, що руська церква ніколи не підлягала Римові, а завсіди належала до патріархату царгородського, знаходимо також досить грунтовно для свого часу й обставин і ефектно представлений образ спеціального божого промислу про Руську церкву і Руську державу як її патрона. Починається само собою Андрієвою легендою, оповідається його історія, вияснюється високе становище його в церкві:
"Дивныи и чудныи, заправды, дЂла Бог справил през Андрея, который, першим его учеником будучи, своего брата Симона до него привел Константина царя зо всЂм его царским двором и маєстатом до Константинополя припровадил, за Латинскій язык Грецкій єму даровал. Потом славный и сильный народ Російскій также до Константинополя припровадил на увЂренє. Там з Лукою евангелистом и Тимофеєм в тЂлЂ лежит, очекиваючи второго пришествія, на котором з Константаном и з Володимером и зо всею Грецією і Россіею царство небесное пріймет. Аминь".
За "Синаксарем" оповідається прихід Андрія до Києва і Новгорода і додається дещо з сучасної київської традиції:
"На той горЂ в КіевЂ, гдЂ стоял (Андрій) (которую зовут нынЂ "Вздыхалною", якобы от того, иж на ней з учными своими от трудов отдохнул, албо же тая гора оттоль называет ся "Вздыхалницею" иж, высокою будучи, люде идучи вздыхают, а на верх вшедши отдыхают спочиваючи), — того ж часу и церков Воздвиженія Честнаго Креста была поставлена, гдЂ и тепер єст, як и повЂсть и до сих дній обносит ся о той церкви и о той горЂ. Тогож часу св.Андрей, проходячи землю Русскую, многих крестил и до познання Христа привел. Нигды бовЂм апостолове надаремно не проходили, але ласка в ных Духа Пресвятого дЂйствовала на каждом мЂстцу. А то было першеє з презрЂнья божого и воли его святой увЂренє, а народу Руского в послушенство столици Константинополской отданьє".
Виповнюючи оте пророцтво і благословення св. Андрія апостола, "Господь навіщає нарід руський християнською вірою за патр. Фотія", за поміччю спеціального чуда (з Євангелієм, вкиненим проповідником до вогню), що оповідається за хронікою Зонари, з відкликом також до Баронія як католицького авторитету і фінальною заміткою: "Ото маєш второє чудовноє з презріння божого увіреннє народу руського і патріярхам константинопольським в послушенство одданіє". "Третє увіреннє россов оних і столиці Константинопольській в наставу одданнє" відбувається потім за Ольги, що "з презріння божого і за справою духа св. до столиці св.Андрія — Константинополя навернена, відтіль духовних взяла і багато росів до Христа привела". Потім наступає "того презріння божого і пророцтва св. Андрія виконаннє і з’їщеннє" у "Володимеровім і всеї Руси соборнім хрещенню". За якимсь місцевим "соборником", за хронікою Зонари, за Длугошем, Мєховським, Кромером, Стрийковським оповідається історія охрещення Володимира, його відмова римським проповідникам, і вибір віри знов запечатано божим чудом — прозрінням Володимира після охрещення. Автор порівнює це з старозавітною пробою віри, учиненою пророком Іллею на горі Карміл:
"Єст ся заправды, в спра†той чому здивити, же гды Володимера короля многіи и знаменитыи на свЂт народове взывали до своих вЂр и до него ся купили з своими лестми, Господь Бог нЂяко справил всЂм тым народом видок: Володимера и люд его як бы на вазЂ якой поставивши, абы в собЂ уважали и обирали збавенную вЂру, поставил его як на якой высокой горЂ, абыся присмотрЂвал вЂрам, отколь бы видЂл, як много переважала праведною вагою вЂра церкве Константинополской, от Андрея святого проповЂданая и в церкви восточной непорушне захованая, и тую вложил ему Бог в серце обрати",
і на цій підставі, перефразуючи промову ап. Павла перед Агріппою, звертається з такою промовою до свого короля:
"НаяснЂшій кролю, пане наш милостивый, не можемо ся стати невЂрными от Бога з неба обявленному нашему увЂреню, але вЂрными аж до положеня душ наших быти винни єстесмо! Не можемо тоєй вЂры змЂнити, которую в серца нашЂ чудовне вляти Господ Бог рачил! Не можемо св. ап. Андрея столицы Константинополской и святЂйшого патріархи отступити, отколь зуполность и досконалость вЂры правой и набоженства святый чин взяли смо! Поневаж теды за прейзрЂнем и за благоволенієм божіим, от церкве всходной, от греков, от церкве константинополской маємо вЂру, крещеніє, благочестіє, догмата, пастыри, митрополиты, архіепископы, епискрпы, пресвитеры, святыню, тайны, іеромонахи, монахи, науку христіанску, книги, набоженство, весь порядок и обход церковный, — з церковію прото всходною и з патриярхами константинополскими и з всЂми чотирох патріархалных столиц всходными православными христіаны все тоє держимо, вЂримо, вызнаваємо й заховуємо. З тими в єдности зоставаємо, и зоставти, дасть Бог, хочемо; тоєй церкве и вЂры не отступаємо, и отступити не можемо, хотячи за ню мученичество приняти, єсли того Господь Бог наш годными мЂти нас зезволит. ТобЂ наяснЂйшому кролеви пану нашему, як власти, от Бога нам данной, ведлуг апостола Павла, повинную честь отдаємо и во всем, иле кролевству твоєму над нами земному належит, єстесмо вЂрными поддаными и богомолцами. Але от костела Латинского Римского и от папежев єго отдаляємо ся, вЂры его и посланных от него духовных его не пріймуємо! Не благоволил абовЂм Господь Бог от него нам крестити ся и вЂру приняти и нЂчого от папежев Римских продкове нашЂ не приняли и не приймали, и мы не хочемо приймати! Не была и не єст, анЂ будет воля божія на то, абысмо ся мы з костелом Латинским лучили и едночили, поки костел Латинскій и папежеве не отступят и не отвергнут всЂх своих инновацій, то єст новотнин и што от всходней церкве суть наганени и обличени, и поки папежове до святых патріархов не склонятся и з ними еднако вЂрити не зезволят!"
Коротко згадується заслуги для церкви Ярослава (переклади книг, будування Софії, патронування монастирів) — старими літописними текстами, зачерпненими з якоїсь "Мінеї" ("книги животов святых, під днем 4 листопада"), знову ж з відкликами до Длугоша і Баронія. Широко доводиться на підставі легенди про Кирила й Мефодія, проложних житій "росских" літописів і різної середньовічної літератури, що не тільки Русь, але й Угорщина, Чехія, Польща спочатку прийняли християнство із Сходу і словенські книги — наводяться на доказ згадка про слов’янську Біблію королеви Софії (жінки Казимира Ягайловича) і Фіолеві друки, мовляв, споряджені для вжитку краківських і празьких бенедиктинів. І далі, в доводах того, що Русь завсіди належала до царгородського патріархату, а не до римського престолу, розсипає звістки й цитати з українських писань (особливо "Патерика") і всякої іншої літератури, що ілюструє правовірність і вірність в апостольських традиціях Старої Русі.
Ще сильніше виступає традиціоналізм Копистинського в іншому творі його, умисно мною відложенім до цього розділу, — в його присвяті бесід Івана Золотоуста на послання ап. Павла далекому своякові кн. Степанові Четвертинському — одному з небагатьох останків старого княжжя, що ще зіставалися вірними руській вірі, підписана 21 квітня 1623 р. Це дуже інтересний твір — і з літературного, і з ідеологічного погляду, але досі він не притягав до себе уваги, мало обіцяючи дослідникові під скромною формою присвяти; для нас, крім усього іншого, він тут цікавий своїми екскурсами в сфері київської державної і культурної традиції, і я вважаю необхідним подати з нього більші виписки:
"ПресвЂтлому й православному княжати Стефанови Святополко†Четвертенському на Четвертни Новой, пресвЂтлых великих княжет росских потомкови, пану своєму милостивому, благословенства божого, живота в вшелякой о БозЂ помыслности, долголЂтняго здоровя и збавеня з сердца упріймого зычит и вЂншуєт ієром. Захаріа Копистенскій.
